При чому тут Путін? Якщо ж хтось порівнював з тими, хто відійшов у вічність, то навіть згадування про цих покійників зникало з його щоденного вжитку. Цікаві події, якщо не сказати більше, відбувалися навколо тих, хто насмілювався порівнювати Путіна з іншими, думаючи, що таким чином підносить його, хоча насправді Володимир Володимирович вважав, що його принижують до неможливості. Одні з них загадково вмирали від інфарктів й інсультів у розквіті сил, або їх несподівано пожирав рак за якихось три-чотири місяці. Інші ж, кому великодушно дарували життя з барського плеча, дивувалися, чому так стрімко закінчилась їхня кар'єра, а стосунки з Путіним стали холодними, аж поки зовсім не припинились.
У нього було особливе ставлення до Сталіна. Звичайно, в рамках радянської системи, а особливо в стінах КГБ, він вважав Сталіна вождем усіх часів і народів. Йому не треба було входити в роль, надягати на себе маску. Він так думав. Принаймні вважав, що думає саме так, а не інакше. Згодом подібна позиція дуже згодилася йому в житті. Він думав так, як абсолютна більшість людей, робив так, як вони. Десь у глибині душі в нього могла таїтись інша думка, але він ніколи не давав їй волю, розуміючи, що самому гірше буде, якщо попре проти волі абсолютної більшості. Він ніколи не хотів бути білою вороною. Такий, як усі, але на чолі сірої маси – таке бажання час від часу виникало в нього, і Путін інтуїтивно відчував, що рано чи пізно щось подібне таки має трапитись. Звичайно, до президентства Росії його думка не долетіла, але він відчував у собі скриті важелі влади й ясно усвідомлював, що може керувати людьми. Не тільки може, а й повинен.
Можливо, його ставлення до Сталіна і залишилось би звичайним, як в абсолютної більшості радянських людей, і він би коливався разом з лінією партії, як уся ця сіра маса, якою він прагнув керувати, хоча ще не знав, як це все має здійснитись і що для цього він сам повинен зробити. Але все зіпсував один із його колишніх шефів, який, мовлячи сучасною термінологією, був фанатом Сталіна. Тільки-но Путіна зробили президентом, він відправив старого придурка у відставку, а той до кінця вже свого недовговічного життя так і не зрозумів, чому до нього охолов Вова, якого він пам'ятав ще старшим лейтенантом. Мабуть, вороги щось набрехали йому про нього. А в ті часи колишній шеф марив Сталіним, і не було жодної зустрічі з Путіним, коли б він не говорив про вождя всіх часів і народів. Довелось і йому підтягуватися до цих знань, читати твори Сталіна, мало не напам'ять вивчити його біографію. Саме це й спровокувало критичне ставлення до Сталіна як особистості, прямо протилежне до того, про що говорив колишній шеф. Ця роздвоєність у душі, коли він знав собі одне, а змушений був вести, що називається, лінію партії, виявилася першою, але не останньою в його житті. Урок був капітальний, який допомагав йому виходити із найскрутніших ситуацій.
За великим рахунком, Сталін у розумінні Путіна тих часів (і ця думка фактично не змінювалась упродовж усього життя, хоча й зазнавала деяких уточнень) був нікчемою і випадковою людиною. Як, зрештою, і Ленін. Уже за свого президентства він зрозумів, що фактично є третім лідером новітнього часу, який вслід за Леніним і Сталіним продовжує те, на чому вони зупинились. Думка його впиралася в стіну, коли доходило до усвідомлення, що він теж є нікчемою й випадковою людиною, особливо якщо розглядати його на тлі всесвітньої історії й ролі в ній особистості. Але, з іншого боку, жодний геній чи просто талант не зміг би керувати такою різношерстою масою людей, бо тут потрібні саме нікчемність і випадковість, що характеризує абсолютну більшість усіх живих на білому світі. Чомусь ніхто з цих талантів і геніїв не вивів цю теорію і не довів її, а йому робити це було якось не з руки, бо виходило би, що він розписується у власній нікчемності й випадковості.
Для нього не було жодної загадки в тому, чому така нікчемна і випадкова людина, як Сталін, стала керувати імперією, вершити долю людства. Саме нікчеми й випадкові люди зазвичай знаходяться на гребені влади. Якщо там опинився талант чи геній, слід сприймати це як виняток, що лише підтверджує правило. Все логічно, бо якщо людство в абсолютній своїй більшості складається з негідників і випадкових людей, то кому ж як не цим негідникам і випадковим людям керувати людством?
Проте велику роль у цьому процесі відіграє ще й Її Величність Випадковість. Саме так: всі три слова з великої літери. Природні явища, вчинки людей, взагалі все, що відбувається на білому світі, важко пояснити з логічної точки зору. Але якщо усвідомити, що саме випадковість, а не раціональність керує світом, то багато чого стає зрозумілим і майже все можна пояснити. Кажуть, що у житті не буває нічого випадкового. Дурниці! Байки для віруючих. Якщо ми випадкові в цьому житті, то й усе, що відбувається з нами і навколо нас, теж є випадковим. Він це засвоїв давно, коли вів довгі розмови з колишнім шефом про Сталіна.
З іншого боку, випадковість дається не кожному – і в цьому основна загадка природи. Навколо Сталіна крутились мільйони таких нікчемних і випадкових людей, як він, але чомусь удача посміхнулась лише йому. В цьому Путін вбачав не перст Божий, як прийнято вважати у подібних випадках, а втручання невідомої могутньої сили, про існування якої ми навіть не здогадуємось. Це не Бог, діяння якого описані в Біблії, – з людської точки зору. Це все одно, якби амеби чи інфузорії туфельки писали трактати про людину. Не дано нижчим писати про вищих. Так і Путін у своїх думках про Бога і релігію заходив занадто далеко і високо. Якби комусь сказав про свої сумніви з цього приводу, то неодмінно став би єретиком в очах абсолютної більшості. Він, звісно, не вірив в існування Бога – принаймні в такого, як Його описує Біблія, але на догоду сірій масі хоча б двічі на рік мусив показатися в церквах, хреститися й виконувати інші релігійні обряди. Насправді він вірив у Вищу Силу – і ці слова для нього теж були з великих літер. Оця Вища Сила в уявленні людей і була Богом. Але знову ж таки, якщо взяти за точку відліку амебу та інфузорію туфельку, то для них людина, можливо, й виглядає Богом. Щоб усвідомити Вищу Силу, треба відмовитися від Бога як такого, бо уявлення про нього із Біблії спотворює цілісну картину космосу. Але кому про це скажеш? Можуть і божевільним визнати.
Саме за оці святенництво священицтво, яке все спотворюють, Путін не сприймав Сталіна. Хоча той і не став священиком, як хотіла його мати, але священичий слід червоною ниткою проліг через усе його життя. Попівські єхидство і жорстокість Сталіна звели в могили десятки мільйонів людей. В цьому ореолі священицтва і святенництва Сталін приніс Росії більше шкоди, ніж користі. Якби в нього не було цих дурнуватих рис, Росія могла б керувати планетою Земля й не ділити цієї верховної влади зі Сполученими Штатами Америки. Але знову ж таки, кому про це розкажеш?
І коли він у нічних видіннях, не знаючи, чи спить, чи все-таки просто лежить із заплющеними очима, витав у космосі, а планета Земля видавалася крихітною, як головка сірника, до нього не раз приходила думка, що ідеальним правителем Росії був би Адольф Гітлер. Оце вже справді була крамола з крамол, і якби хтось вгніздився йому в мозок і виколупав би звідти цю думку, то найменшим покаранням для нього була би відрубана голова чи куля в серце. Звісно, він розумів, що Гітлер за ментальністю не підходив Росії. Йому й самому російська ментальність не підходила, але мусив під неї підлаштовуватись, щоби згодом керувати абсолютною більшістю людей у цій країні. Гітлер у своїй ядерній суміші був виплодком азійського і нормандського. Росії завжди бракувало другої складової – нормандського начала. І саме цей сплав найбільше потрібний Росії. В пору свого кагебівства потайки від начальства він прочитав в оригіналі, тренуючи свою німецьку, чимало книг про Гітлера. Звичайно, не формулював для себе, що Гітлер – це його ідеал, але якби його порівняли з ним, не став би заперечувати. Але ж хто порівняє? Навіть найрідніші за кров'ю люди і найближчі соратники, яким Її Величність Випадковість дозволила наблизитися до нього на відстань витягнутої руки, – не здогадувалися, що насправді коїлось у його бідній голові.
52
Андрій Чернюк таки знайшов соту жінку для своєї книги інтерв'ю. Десятого квітня 2014 року йому зателефонували. Номер невідомий. У цьому не було нічого дивного. У своїй газеті "Дрогославщина" і на сайті він вміщував номер своєї мобілки.
Жіночий голос був ніжним і теплим:
– Привіт, це Руслана. Тиждень тому моїй бабці виповнилося сто років. Хочеш взяти в неї інтерв'ю?
Звичайно, він хотів це зробити. Не кожного дня випадає нагода зустрітись у Дрогославі зі сторічною жінкою. Але він не пам'ятав, хто така Руслана. І чому вона з ним на "ти"? Знає його?
Зависла пауза.
– Ти не пам'ятаєш мене, – розчаровано промовили по той бік барикад. – Я твоя тридцять сьома.
І він згадав. Звичайно, що згадав. Руслана була його тридцять сьомою коханкою. Вони зустрілись років п'ятнадцять тому, і вона запитала, якою коханкою за рахунком є у нього. Він сам цим зацікавився, бо ніколи не бавився у подібні цифри. На спогади пішло днів три, коли виколупував із пам'яті забутих жінок. Був переконаний, що тоді точно підрахував, скільки в нього було коханок. Руслана виявилася тридцять сьомою. Їй тоді було двадцять п'ять, то тепер десь сорок. Як час летить!
– А я тебе й не забував, – збрехав Андрій Чернюк, хоча навряд чи за ці п'ятнадцять років, відколи розійшлись їхні життєві шляхи, хоч би раз згадав Руслану. – Слухай, мала, а що твоїй бабці подарувати?
Вона розсміялась від отого "мала", бо була сантиметрів на десять вищою від Андрія. Завжди, коли він так її називав, не могла стримати усмішки.
– Ну, – трохи подумала Руслана, – купи їй три гвоздички, вона любить ці квіти. Ще – пляшку червоного вина. Можеш "Кагор". І "Ромашки", грамів триста. Є такі цукерки. Знаєш?
– Мої улюблені, – сказав Андрій.
– Бабця теж їх любить. Не напряжно тобі буде?
– Нормально, – відповів Чернюк, хоча сподівався, що апетити в Руслани будуть меншими.
– Коли будеш?
– Та можу навіть через годинку.
Він записав адресу.
– А скільки після мене в тебе було коханок? – несміливо, як здалося Чернюку, запитала Руслана.
– Я не рахував.
Цього разу він не збрехав.