За течією швидкого струмка вона пускала свого маленького дерев'яного кораблика… наздоганяла його… і пускала знову… І так захопилася, що й не помітила веселку, яка була зовсім поряд.
– Ну, скільки можна бігати? Поглянь праворуч! Будь ласочка… – лагідно просила веселка, виграючи своїми сімома кольорами на тлі далекої темної хмари.
Нарешті Софійка обернулась…
– О! Веселка! – вигукнула вона. – І як я тебе не помітила? Ти ж зовсім поряд!
– Так і є! Поряд! – погодилася веселка і додала: – Чарує погляди жадані загадкова і безкрая сила фантазії.
– Сила фантазії… – повторила дівчинка слідом.
– Бачу, ти зовсім не розумієш, про що я кажу! – сказала веселка і пояснила: – Червоний колір, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій та фіолетовий – семеро моїх нерозлучних творінь.
– Зрозуміла! – радісно мовила дівчинка. – Ті слова, що ти спершу сказала, починаються на ті ж літери, що і твої кольори, – здогадалась вона і, поглянувши на важку хмару, що вдалині має розродитись дощем, запитала: – А що знаходиться на іншому боці твого сяючого містка?
– Якщо хочеш, дізнайся сама! Іди по мені і не бійся! – промовила веселка і додала: – Тільки не барись! А то я можу зникнути.
…І Софійка зійшла на веселковий місточок.
Крок за кроком вона ступала все вище, все далі... І, нарешті, опинилася на іншому боці веселки. Не встигла ступити землі, як побачила кумедного чоловічка. Він був дуже маленького зросту… У нього були маленькі вушка і носик, трохи розкосі блакитні очі і великі долоні. Маленький чоловічок збирав яскраві, різнокольорові камінчики. Складав їх у маленьку валізку і увесь час щось собі бубонів. Через своє бурмотання він не почув, як Софійка підійшла.
– А що це за такі камінці? – запитала вона маленького незнайомця.
Маленький чоловічок був зростом приблизно їй до колін. Він обернувся і, побачивши, як хтось величезний нахилився до нього, дуже злякався... І вже за мить зник у високій траві, забувши свою валізку з камінцями.
– Куди ж ти?! А я… хотіла з тобою познайомитися!
Почувши таке, маленький чоловічок несміливо вийшов з трави… Підійшов… підвів очі…
– Ого! – вигукнув він. – Скільки живу на світі, а таке здоровезне дівча бачу вперше.
– Я з іншого боку веселки, – сказала дівчинка. – Такого маленького чоловічка, як ти, також раніше не зустрічала. Мене зовуть Софійка! – зауважила вона і подала йому руку.
Він теж подав їй свою маленьку долоньку і поважно сказав:
– А я з великої родини Малоє́ків! І зовуть мене так само, як і всіх моїх родичів – Малоє́! Ходімо до них. Хай подивляться, які велетні живуть на іншому боці веселки.
Малоє́ і Софійка прийшли на широку галявину. Там, на сонечку виблискували чудернацькі, зведені з веселкових камінців будиночки Малоє́ків – не один і не два, а ціле містечко!
– Ох! – дивувалась Софійка, роздивляючись вулиці, будинки, алеї…. – Це ж скільки треба камінців, щоб збудувати таке?
– Нікуди не йди! – сказав Малоє і гайнув у містечко. – Агов! Невгамовні Малоє́ки! – голосно вигукнув він. – Виходьте з будиночків! Облиште усі свої справи, щоб повірити у неможливе. Тільки не лякайтеся!
Малоє́ки повиходили на вулицю. Поглянули на Софійку й ахнули.
– Де ти її зустрів, невиправний Малоє́?
– Там, де зазвичай з'являються яскраві камінчики. Вона каже, що прийшла сюди з іншого боку веселки, – зазначив Малоє.
– А як це? По веселці чи що? – спитав найстарший з Малоє́ків.
– Не знаю! Я збирав камінці, а тоді обернувся… Невже ти прийшла сюди по веселці? – запитав Малоє́ Софійку, показавши пальчиком на веселку, що невдовзі розтала в повітрі.
– Так і є! По веселці! – весело сказала дівчинка.
– Неймовірно! – в один голос видихнули Малоє́ки і, пересиливши страх, стали до неї підходити. Кожен з малоєків хвалився тим, що назбирав камінців найбільше. Та Софійку цікавило інше, бо залишатися тут назавжди вона не збиралась.
– Де поділась веселка? – питала вона Малоєків.
– Розтала… І, як зазвичай, лишила яскраві камінці, які я не всі визбирав, тому що ти мене налякала., – сказав Малоє́ і насупив брови.
– Вибач, Малоє́. Вибачте мене всі! Я і не думала вас турбувати… А тільки хотіла дізнатись, що знаходиться на іншому боці веселки? Тому і прийшла...
– Не переймайся! Ми на тебе не сердимося. Адже так ти дізналася про нас! – посміхнулися малоє́ки.
– Так! Дізналась… Але хто ж мені скаже, коли знову тут з'явиться веселка?
– Мабуть, не скоро! З кожним разом вона з'являється все рідше… А чому воно так – ми не знаємо.
О полудні всі малоє́ки порозходилися по домівках.
– Ласкаво прошу до нашого містечка і до мого будиночка! – виголосив Малоє, запросивши Софійку до себе, і відразу ж одумався: – Ой! Що ж я тебе запрошую... Мій будиночок замалий для тебе... так само, як і наше чудове містечко.
– Не турбуйся, Малоє. Я влаштуюся тут, під каштаном, – сказала дівчинка і прилягла на траві. – Як бач, мені і тут затишно! Дякую тобі друже, що запросив.
– Якесь кумедне і незрозуміле слово… – подумав Малоє. – "Дякую",
"дякую"… – ішов і повторював він. Навідався до свого будиночка, прихопив валізку і майнув дозбирувати камінці.
Софійка дивилась йому услід і думала: "Який невгамовний цей коротун. Знову побіг камінці збирати!". Дівчинка оглядала яскраве містечко і маленьких смішних чоловічків, які поралися коло своїх осель, і врешті – заснула. Коли прокинулась – побачила поряд із собою скатертинку з грушами.
– Смачні! – скуштувала вона і сказала: – Дякую! Дякую!
А цим часом всі малоєки зібралися на площі. Здійняли до неба долоньки і, не зводячи очей з темної хмари, повторювали:
– Рости, рости хмаро… Пошли нам зливу і веселку! Аж ось перша крапелька дощу упала на Софійку.
– Здається, буде дощ! – зраділа вона і вигукнула до коротунів: – Ховайтеся, зараз буде злива.
– А ми не боїмося зливи! – озвались вони. – І, щоб ти знала, її дуже давно не було в нашому краї – лише невеликі дощі.
Незабаром розпочалася сильна злива, із громом і блискавкою. Малоєки поховалися в будиночки. І спостерігали, як дощ полоще дерева, траву… А потім хмари розсіялись – блиснуло сонце, і над землею засяяла яскрава
веселка… Всі малоє́ки дружно схопили валізки і побігли туди, де вона торкалась землі.
Софійка поспішила за ними. Їй було дуже цікаво побачити, як з'являються кольорові камінчики.
– Є! Є-є-є! – раділи малоє́ки, побачивши на землі багато веселкових камінців. Вони їх ретельно збирали навколішки і щось собі тихенько бурмотали.
– Що вони промовляють? Камінці рахують чи що? – не розуміла Софійка. А потім прислухалася.
– Мало є… Мало є… Мало є! Мало… – без упину повторювали малоє́ки.
– Та ви що? – вигукнула вона. – Тут скільки камінців! А вам мало?
– Мало! Треба ще… Щоб будувати і будувати… – відповіли заклопотано чоловічки.
– Тепер я розумію, чому веселка тут не затримується, – сказала Софійка. – Ви не знаєте слово "дякую"!
– Дякую? А що воно таке? – не розуміли вони.
– "Дякую" – це не просте слово. Воно виражає ваше признання і вдячність. Веселка подарувала вам так багато камінців! А ви? Сприймаєте все, як і годиться? Ви невдячні!
Малоєки затихли. Переглянулися. А потім почали промовляти таке незвичне для них слово:
– Дякую! Дякую! Дякую!
Веселка була зовсім поряд. Нарешті вона почула від цих хазяйновитих коротунів слово "дякую"! Веселкові камінчики виникали невпинно! Маленькі чоловічки те і робили, що знаходили їх – то на землі, то в траві, то під коренями дерев… і замість звичного "мало є", промовляли "дякую!".
– Ви тільки погляньте, працьовиті малоєки! Камінці з'являються і з'являються, – помітив найменшенький Малоє.
– Точно! І їх значно більше ніж бувало раніше! – дивувалися малоєки. І так захопилися своїм улюбленим заняттям, що й не помітили як Софійка зійшла на веселку.
– Прощавайте, друзі! Мені пора додому, – сказала вона, піднявшись високо над землею.
– Прощавай, Софійко! Дякуємо! Дякуємо тобі! Ти повідала нам найчарівніше слово "дякую"!
Малоєки ніколи не знали, що можна ось так, по веселці перейти на інший бік Землі… Софійка теж раніше не знала.
– Ви тільки погляньте, уважні малоєки... Вона йде і всміхається до нас… Обережно, Софійко! Дивись під ноги, щоб не оступитися і не впасти! – викрикували вони.
Сповнені хвилювання і радості, маленькі чоловічки дружно спостерігали за дівчинкою, що йшла по веселці і торкалась долонями неба.
Звісно… Їм теж хотілося так пройтися… Але вони дуже боялися висоти.
10.07.15 р.
Взаємне бажання
В одному невеличкому містечку жило подружжя. Чоловік був чудовим квіткарем, а жінка – художницею. Жили вони в просторому затишному будинку і дуже любили одне одного… Але дітей
чомусь Господь їм не дав.
Увесь день чоловік і жінка трудилися. А ввечері, обійнявшись, милувалися зоряним небом. Коли з неба падала зірка, вони одночасно загадували бажання – одне і теж, що і протягом багатьох років: щоб у них з'явилась дитина. І хоча вони були давно вже не молоді – надія не покидала їхні серця.
Якось жінка прийшла до парку. Вона писала осінній пейзаж, спостерігала, як падає жовте листя, і раптом помітила мавпочку. Маленька, руда, у червоному платтячку і біленькому чепчику вона сиділа біля клена і дивилась на неї.
– Звідки ти тут взялася? – озвалась до неї жінка. – Ти, напевно, із цирку… загубилася…
– Я нічия! – відповіла мавпочка.
– Такого не може бути? – здивувалася жінка. – Всі діти – обов'язково чиїсь… А мавпенята не розмовляють!
– А я нічия… і розмовляю! – сказала весела мавпочка.
– Ну якщо так… То ходімо зі мною, – сказала жінка і привела балакучу знахідку додому.
– Дивись, любий, кого я сьогодні знайшла! – гукнула вона з порогу до чоловіка.
Той побачив балакуче мавпеня і сказав:
– Чудасія та й годі!
Вони вмили маленьку. Нагодували. Причепурили. І не відпустили: залишили її жити у себе. На всяк випадок вони розклеїли оголошення: як знати, можливо, мавпочка сказала неправду, і хтось її шукає, журиться.
Минав час. Мавпочка все більше ставала схожою на маленьке рудоволосе дівчатко.
На оголошення так ніхто і не відгукнувся. Поступово мавпочка перетворилась на цікаву, непосидючу дівчинку.
Як воно так сталося – для подружжя лишалося таємницею. Хто знає, можливо, саме так у їхньому житті повинно було з'явитися те, чого їм дуже не вистачало усі ці роки?
– Яке ж ім'я дати нашій дівчинці? – запитувала жінка чоловіка, перебираючи імена для дівчаток.
– Назвіть мене Мальвочка! – попросила їх дівчинка.