Дивна річ! Цікаво було б побачити його знову. "Але він, певно, не прийде, бо дуже пишний",— подумала вона. Ця думка знову до неї вернулась, коли дівчина виходила з установи, але не була обарвлена жодним почуттям — така собі байдужа думка, одна з безлічі, що крутяться й зникають у голові.
Надворі день стояв незвичайний — м’який і сонячний, тихий, усмішливий. Він, здавалось, глузував із снігу, розстеленого по вулицях, із теплих одеж перехожих, із галош, хутрових комірів і кашне. День цей ніби мав щось дуже хитре на думці й зазирав скрізь по вікнах, очах і душах, лаштуючи всюди і всім якусь приємну капость. І дівчину щораз глибше обіймало чудне почуття, що ось зараз вона когось зустріне. Кого саме? Не знала! Але йшла піднесена, купаючись у проміннях та поглядах, і в душі їй зароджувалось лунке почуття своєї переваги, влади, зверхності! Немов би кожен, кого бачила вона, потай її жадає, прагне до неї з давніх-давен, може, навіть від світанку землі, коли вона жила десь інде, зовсім інша, серед інших людей і природи, але вона, вона! Бо їй здавалося ту мить, що вона вічно була й вічно буде, що єдиній їй із людей, минущих створінь на землі, дано цю щасну долю завжди тривати в молодості й осяйній красі. "Цариця землі",— згадала вона Льовині слова. І вони видались їй не такими вже неймовірними.
Раптом Марті спало на думку, що може зараз рушає Дніпро. Вона мерщій — щоб не спізнитись на видовище — зійшла з Хрещатика вниз, аж поки побачила річку. Але Дніпро рушати ще, звісно, не збирався; навпаки, з його крижаної маси здіймався холодний і різкий вітер, що за кілька хвилин, поки дівчина тут постояла, розібрався й зміцнів, вмить розвіявши жарти пустотливого дня. Небо зненацька потемніло, західне сонце зблідло, і сніг, що здавався цяцьковим допіру, дихнув морозом із-під ніг. "Це ж тільки друге березня",— подумала Марта й пішла геть відбувати свій щоденний розпис — обідати й вивчати стенографію та машинопис.
Вдома вона тільки що встигла розпалити грубку, як у двері постукано.
— Заходьте,— крикнула вона, і до кімнати вступив професор біологічної хімії Юрій Олександрович Славенко.
— Ах, це ви! — сказала дівчина.
Вона побачила його двічі за один раз — по-перше, перед собою, а по-друге, й образ його, що так зрадницьки зник із її пам’яті, в ту мить проступив у ній виразно й яскраво.
— Чому ви думаєте, що це мусив бути якраз я? — трохи прикро спитав Славенко, вітаючись.
— Власне, я зовсім не думала, що це мусите бути ви. Для мене це цілковита несподіванка.
— Для мене теж,— сухо відповів він.— Абсолютна й непередбачена несподіванка. Справа в тім, що вчора я забув у вас свій цигарник... Непрощенна неуважність! Він, певно, десь упав.
— Не знаю,— сказала дівчина,— я ще не прибирала в хаті. Зараз побачимо.
— О ні, прошу, я сам спокутую свою провину! Не турбуйтесь, я не нароблю вам безладу.
— У мене й так його досить.
— Безлад в обстанові є ознака душевної неусталеності,— сказав Славенко, зазираючи під стільці й стола,— між цими двома змінними величинами є пряма функціональна залежність... Ось, до речі, ваш гребінець.
— Ах, це я поспішала на посаду,— скрикнула дівчина, червоніючи.— Ні, давайте я краще сама шукатиму!
— Дякую, я вже його знайшов. Він, мабуть, ухилився вчора від простого шляху до моєї кишені й потрапив під стіл. Виключний випадок. Дозвольте перепросити вас за турботи...
— Прошу, я дуже рада.
— З чого власне?
— З того, що цигарник ваш знайшовся. Ви могли загубити його й на вулиці.
— Так,— невизначено промовив Славенко.— Коли я взагалі міг загубити його, то, звісно, й на вулиці також.
— Може, ви роздягнетесь? — запропонувала дівчина, виконуючи, головне, обов’язки господині.
— Я роздягатись не буду, бо дуже поспішаю,— сказав Славенко.— Але коли дозволите, викурю у вас цигарку на честь свого блудного цигарника. Щоб ви знали, як цей негідник зіпсував мені сьогодні цілий день!
— А день був чудовий,— сказала дівчина.
— Можливо, але ще зранку я витратив добрих півгодини на шукання його... тобто цигарника. Моя рабиня дістала сувору догану...
— Рабиня? — здивовано спитала дівчина.
— Так повелося в нас називати хатню робітницю. Я був певен, що вона десь запроторила його, а тепер муситиму її перепросити. Звечора вона виготовляє мені шістдесят штук цигарок, мою щоденну порцію, рахуючи й частування знайомих, і от уявіть моє становище вранці, коли я не мав як узяти своєї передобідньої частини! Довелося купити готових цигарок у дуже незграбній упаковці, що цілий день заважала мені в кишені...
— Але ж це дрібниці,— сказала Марта, посміхнувшись.
Посміхнулась вона несміливо, бо взагалі малася перед гостем якось незручно. Вона почувала в ньому людину зовсім іншого кола, чужого їй і, мабуть, вищого від неї, де люди живуть невідомими їй інтересами. І власне життя для неї в ту мить спорожніло.
— Так, це дрібниця... для тих, хто живе дрібницями,— сказав Славенко.— А коли людина в своїй праці,— власне, задля успіху своєї праці,— силкується усунути всі дрібниці й випадковості, то кожна дрібниця, яку доводиться поборювати, набуває значення повноцінного психічного акту, що відтягає й розпорошує увагу.
Він сказав це повчально й пильно глянув на дівчину — мовляв, чи зрозуміла ти? Марта дуже зніяковіла. "Він суворий",— подумала вона, і ця суворість не видалась їй неприємною.
— Наукова галузь, де я працюю,— провадив Славенко,— вимагає від дослідника,— крім хисту, розуміється,— двох основних прикмет. Передусім високого ступня духової зорганізованості, щоб усе другорядне, якого в житті аж надто багато, було абсолютно підпорядковане головній меті. Науковий діяч не є, звичайно, чернець, він не заперечує життєві потреби, але все ж мусить їх максимально спрощувати. А по-друге, він повинен бути фізично міцний, щоб витримати вагу наукової праці, бо вона виснажує організм, як ніяка інша. Це ніби парадокс, але можна твердити, що якраз ця праця є для нас протиприродна. Видима річ, наш організм пристосований не до мислення, а до м’язевої роботи, і коли він мислить, то зазнає подвійної шкоди: не тільки не робить те, що йому належить, а ще й робить те, що йому не належить.
За цим словом він постеріг на столі розгорнуту книжку.
— Читаєте? — недбало спитав він.— Дозвольте поцікавитись змістом вашої лектури. Сосюра,— прочитав він, узявши книжку.— Не можу похвалитись, що автор цей мені відомий. А, та це вірші! Про що ж пише цей поет із таким ссавецьким прізвищем?
— Про революцію й кохання,— сказала Марта.
— Хоч він і поет,— сказав Славенко,— проте мусив би все-таки подумати перед тим, як писати. Що спільного є між революцією, найвищим напруженням громадської енергії, якому індивід мусить до останку підпорядкуватись, і коханням — чуттям вузько індивідуальним, ворожим будь-якому громадському контролеві? Я міг би його зрозуміти, коли б він писав або про революцію, або про кохання. Але таке протиприродне поєднання не вміщається в моєму розумові... І він цікаво, на вашу думку, пише?
— Мені, здається, що цікаво.
— Про кохання?
— Ні, чому... про революцію так само.
Він пильно глянув на дівчину.
— Я не здивуюсь, якщо кохання цікавить вас більше за революцію,— насмішкувато сказав він.
"Він говорить зо мною, як з дівчиськом",— спантеличено подумала дівчина. І цим він її не ображав, а кривдив.
— Ви маєте всі підстави...— вів Славенко, але в цю мить у двері постукано.
— Зайдіть! — крикнула дівчина, і до кімнати вступив молодий дніпропетровський інженер.
Чоловіки поручкались, і дівчина не обминула нагоди крадькома їх порівняти. Обидва на зріст були майже однакові, тільки Дмитро кремезніший — взагалі в будові тіла й рисах обличчя менше оброблений. Якщо за професором було вже покоління чи два інтелектуальної праці, то інженер ще тільки перший серед роду свого до неї брався, зберігаючи на собі сліди тяжкої фізичної роботи батьків — переяславського коваля, що помер на розрив серця, і тамтешньої пралі, що жила й досі в старшого сина, коваля так само. Противно народним пісням, чотири сини мав коваль, яких тримав у великій покорі. "Ви будете в мене людьми",— казав він. На початку революції коваль так розподілив наявні сили своєї родини: "Ти,— сказав він старшому,— матір годуватимеш, як я помру,— з місця не трогай; ви двоє,— до середульших,— за свободу йдіть, однаково воєнні, тільки глядіть, щоб хоч один зостався; а малий хай учиться". І сталося по його слову: старший матір годував, з середульших один був забитий, другий дійшов до середнього комскладу, а малий учився. Щороку двоє тих, що покинули рідний Переяслав, доконче одвідували домівку, де їх ще й досі об’єднував спогад про батька, що немилосердно цукав їх, але ніколи не бив.
Від цього виховання брати були трохи суворі, але витривалі й міцні на вдачу. Це, зокрема, придалося молодшому в його тяжкій боротьбі за науку, яку він з честю подолав, не зважаючи на всі злидні свого побуту. Перший рік у ВИШі, де він потрапив з робфаку, хлопець через малу підготованість свою почав фатально відставати. його зняли навіть із стипендії, але й на мить йому не спало в голову покинути школу. Є щасливі цільні натури, що в нещастях тільки загартовуються і з невдачі здобувають нову впертість до боротьби.
Позбувшись стипендії, він перейшов у розряд тих студентів, що рубали дрова, вантажили вугілля, служили за двірників і кур’єрів. Часом він просто голодував у цілковитому розумінні цього слова, жив фунтом житнього хліба цілий день, причім, мав досить волі, щоб до другого фунта, залишеного на завтра, не доторкнутись. І вчився, завзято шліфував свій не так нездарний, як невправний і надто конкретний мозок. На другий рік Дмитро вже вирівнявся в науці, на третій знову дістав стипендію і зрештою кінчив ВИШа не останнім. Поруч того, щоб краще зорієнтуватись в обставинах, він прочитав чимало книжок з різних питань — економічних, природничих, філософських, навіть сільськогосподарських; все це була так звана науково-популярна література, іноді й звичайні брошурки, і тільки історії, що зокрема цікавила його, він приділив більше уваги.
З Мартою він познайомився ще коли та профшколу кінчала, і заходив до неї не дуже часто, але систематично. Власне, поки він був у Києві, мав у дівчини певний прийомний вечір раз на тиждень, здебільшого в середу.
— От кінчу інститут, улаштуюсь, тоді обов’язково поженимось,— сказав він.
— А там побачимо,— жартома відповіла дівчина.
В думках вона вважала Дмитра за гарного й щирого хлопця, тільки що дуже нецікавого! Він не говорив тих палких слів, яких багато сказано в її кімнаті,— так багато, що коли б вони були щирі й мали фізичну властивість пекти, то від усього будинку й навколишнього кварталу лишилося б сумне згарище; він любив, зрештою, тільки своє діло, на превелику силу виборене, отже, любив у ньому свою власну витрачену енергію.