Однак про ваше виселення мова поки що не йде, ні мерія, ні Теплоенерго ніяких таких наказів не видавали, тим більше не прибивали їх гвіздками ні на які двері. Зрозуміло, що щасливий екс-виселенець, як тільки повернувся додому, відразу ж розніс цю добру для усіх боржників звістку по усьому будинку. Але ж і я не такий простий. Мені вдалося майже повністю нейтралізувати цей неприємний для мене інцидент, запустивши контр-слух, що виселення все ж таки буде, просто влада не хоче говорити про це публічно, аби не псувати свої і так далеко не блискучі рейтинги. Я натякнув Григорівні, Григорівна прошепотіла на вухо Іванівні, та Марківні і Федорівні, і через півдня більшість наших жильців вже знову були твердо переконані, що таємний продаж наших квартир іде повним ходом, а Кличко, як завжди, бреше. "Просто не так вже й легко їх зараз продати, ви ж розумієте, що грошей у народу нема", розводили руками на лавочках. На чолобитника шкода було дивитися. Такий перепад емоцій за якусь добу, від безнадії до щастя і знову майже до повного відчаю, будь-кому було б важко витримати. Але сам же і винен, хто йому заважав приєднатися до мене і підтримати відключення будинку від фашистських труб?
21 вересня
Несподівано ще з'ясувалося, що в нашому будинку живе такий собі Валера Пічник. Як неважко здогадатися з його прізвиська, Валера заробляв собі на життя тим, що клав печі. Займався він цією справою раніше в селах та на дачах під Києвом, але в останні роки конкуренція серед пічників у Київській області стала такою серйозною, що Валеру звідти витіснили і він знову опинився на квартирі своїх стареньких батьків, без замовлень та без роботи. Так би він і жив на їхню пенсію, якби одного страшного для наших боржників ранку на їхніх дверях не з'явилися накази про виселення за борги. Почувши про те, що Теплоенерго виставило на продаж кілька квартир нашого будинку через борги за тепло, Валера миттєво зметикував, що ось він його золотий шанс повернутися у пічний бізнес. І став пропонувати жильцям нашого будинку, в першу чергу тим, хто мав борги за тепло, збудувати у їхній квартирі пічку. Кмітливий хлопець. Звичайно, з одного боку його можна було б вважати моїм конкурентом, але з іншого — він був також і моїм союзником, адже він теж хотів відмовитися від батарейного тепла та закликав до цього сусідів. Обміркувавши це, я вирішив, що, коли ми відріжемо наш будинок від труб Теплоенерго, я не буду заперечувати, якщо одна частина наших жителів буде обігрівати свої квартири пічками, а інша — моїми палатками котацу. Справжній лідер повинен демонструвати гнучкість та вміння домовлятися. От я і демонструю. Що ж стосується нежилої інфраструктури будинку, то ми всі разом будемо гріти її за допомогою вогнищ в бочках на сходових майданчиках. Загалом, я вирішив, що нам з Валерою варто зустрітися, аби обговорити спільну стратегію у питанні вербування сусідів до лав безбатарейників. Я натякнув, що не проти провести таку зустріч на своїй або його території всюдисущій Григорівні і вже через день вона повідомила мені, що Пічник буде радий бачити мене увечері у квартирі батьків.
— Будєт дєманстріравать пєчьку. Сказал, што уже заканчіваєт, — передала Григорівна.
Он воно що. Ще не знайшовши перших міських клієнтів, Валера вирішив для початку поставити пічку у батьківській квартирі, щоб вона стала і демонстраційним зразком і рекламою його умінь. Тож, дочекавшись вечора, я відправився у двокімнатну квартиру на п'ятому поверсі за три під'їзди від мого. Двері мені відкрив сам Валера, я відразу зрозумів це по його майці та спортивних штанях, що були вимазані у цементі. Всюди, і в маленькій прихожій, і в коридорі, лежали складені у штабелі червоні цеглини, які на диво пасували до засмаглого та потрісканого лиця самого Валери. Ми потисли руки і Валера відразу ж потягнув мене дивитися на свою пічку, або "нашу топ-модельку", як він її любовно обізвав. Я, однак, встиг зазирнути на кухню і побачив там двох стареньких батьків пічника, які, відірвавшись від телевізора, привітно мені закивали зі своїх ліжок. Ліжка? На кухні? Але Валера вже тягнув мене до гостинної, де я відразу побачив його "модельку" — червоного цегляного монстра, який один займав чи не половину усіє кімнати.
— А? Гарненька? — поцікавився у мене господар, задоволено сяючи цегляними щоками.
— Ну... Ого, — відповів я, стараючись не виказувати свого шоку. А Валера вже всунув мені до рук велику червону цеглину і завів цілу лекцію про її вогнетривкі та інші корисні властивості.
— Чим топити будете? — нарешті, задав я господарю хоч якесь професійне питання, дочекавшись паузи в його розповіді про пічні технології.
Замість відповіді Валера знову підхопив мене під лікоть і поволік по коридорчику до другої кімнатки-спаленьки. Він відчинив двері і в мене вдруге за короткий візит полізли очі на лоба від побаченого. Тому що уся друга кімната квартири батьків пічника була до стелі забита штабелями крупних рубаних дров.
— Ось. КамАЗ узяв, — задоволено оглянув свої штабелі Валера. — І вам раджу, ближче до зими подорожчає.
— За скільки? — тільки й зміг вичавити я із себе. І тут Валера назвав цифру, від якої мені стало так погано, що, візьми він зараз зі штабеля поліно і трісни ним мене по голові, мені б вже не стало анітрохи болючіше чи неприємніше. Але потім я з полегшенням згадав, що у моїй квартирі поки що немає ніякої пічки, та й навряд чи колись вона там з'явиться, а отопити свою палатку котацу я вже якось зумію і без КамАЗу дров. І ще я зрозумів, що Валера мені зовсім не конкурент, бо серед наших боржників навряд чи знайдеться бодай одна теплолюбна душа, яка погодиться вивалити за дрова таку суму. Я навіть не став питати у пічника у скільки йому стала сама пічка і скільки він збирається просити за свою роботу, все було і так ясно. Дохлий номер. Моя японська система обігріву була єдиною доступною альтернативою фашистським батареям. Я почав прощатися і простягнув Валері його цеглину, яка все ще тримав у руках.
— Ні-ні, це презент, — сказав мені господар. — Нагрійте її на плиті і прослідкуйте як довго вона буде залишатися гарячою. І подумайте про власну пічку.
Уже вийшовши від пічника я помітив біля його ліфта ще кілька таких самих червоних цеглин. Усі вони були трохи надбиті, мабуть, тому і забраковані Валерою. Поміркувавши, я захопив з собою і їх. У мене з'явилася ідея, як я зможу використати їх у своєму котацу.
28 вересня
У цей день до мене прийшла Чухалка для участі в експерименті "Створення локальної зони тепла у холодному просторі за допомогою модернізованого котацу, свічок та власних тіл". Я швидко підготував котацу до експерименту і ми полізли всередину.
— Я хотів ще собаку привести, але так і не знайшов жодного бродячого. А з собачників ніхто не захотів позичити мені свого песика для експерименту. Ще й погрожували мені. Дикуни, — поскаржився я Чухалці.
— Навіщо собаку? — витріщилася вона на мене, на мить переставши навіть чухатися.
— Ну як... — тепер настала моя черга дивуватися. — Собаки, вони, знаєш, які гарячі? З собакою палатка набагато швидше прогріється до комфортної для життя температури.
— А, — зрозуміла Чухалка і її руки знову прийшли у рух. — Ще не холодно.
— А ти уяви, що вже вдарили морози. Залучи уяву, — підбадьорив я Чухалку. — Ми для того й експериментуємо, щоб вже у всеозброєнні підійти до холодного сезону.
Далі за планом я мав зробити свічковий обігрівач — схему його я теж побачив у інтернеті. Найперше я поклав на підлогу Валерчину цілу цеглину, потім, по боках від неї, поставив на ребро ще й ті дві щербаті, що підібрав біля ліфта. Запалив три свічки і розставив їх на цілій цеглині. І на завершення, накрив свічки керамічним горщиком з-під квітів, поставивши його на бокові цеглини. І горщик почав нагріватися.
— Ось, свічне вогнище готове, — гордо повідомив я своїй співрозмовниці і оглянув поле нашого експерименту. "Усе таки шкода, що без собаки, — подумав я з досадою. — До настання холодів, мабуть, варто приманити до нашого будинку зграю бродячих псів". І я став згадувати розклад акцій на дешеві яловичі кістки у Еко.
— У мене вдома ароматичні є. Свічки, — невідомо навіщо повідомила мені Чухалка.
Потім у палатці нарешті запанувала така необхідна для справжнього наукового експерименту тиша. Час від часу я підносив руку до горщика, що все більше нагрівався, і перевіряв температуру на термометрі. За пів години ми просунулися уверх на цілих три градуси. Наш експеримент безперечно рухався у правильному напрямку. Моя піддослідна партнерка теж явно відчула кліматичні зміни в нашій імпровізованій науково-дослідній лабораторії. Руки Чухалки так і літали по її махровому халату.
— Ти чому так багато чухаєшся? — спитав я у неї на 45 хвилині експерименту, коли ми підвищили температуру у нашій палатці на цілих 5 градусів.
— А ти подумай, раз такий вчений. Вже у самому твоєму запитанні є на нього відповідь, — відповіла Чухалка, анітрохи не зніяковівши. — Чухаюся, тому що чухається.
"З чим, з чим, а з логікою у цієї жінки все в повному порядку", змушений був визнати я. Тому я вирішив якось віддячити своїй колезі по експерименту.
— Хочеш, я теж тебе почухаю? У чотири, як то кажуть, руки.
— Давай, — двинула плечима Чухалка.
І вона стала чухати собі плечі та шию, а я зайнявся її ногами. У процесі розміреного руху моїх пальців угору, рухи самої Чухалки поступово сповільнювалися і невдовзі вона зовсім перестала чухатися, лише іноді тихо попискувала під моїми пальцями, а потім, нічого не кажучи, взяла мою праву руку у свою і перевела її туди. І я став чухати там. Інтенсивність задоволених попискувань Чухалки відразу ж стала наростати, і тут я без зайвої скромності маю сказати, що це не стало для мене якимсь там сюрпризом. Гарно чухати усіх підряд я натренувався ще в дитинстві на домашніх тваринах, а точніше на одній нашій кицьці, яка щоденно як по годиннику приходила до мене за своїми дозами чухального оргазму. А якщо вже ти навчився гарно чухати кішку, то зможеш потім вичухати кого завгодно — хоч тигрицю, хоч жирафу, хоч Чухалку. Дружина моя, правда, чухатися не любила, як і різні інші "гадості", як вона це називала, і я думаю, що у цьому і була причина її холодності у постелі.