Я вимив нею свій член та яєчка, щоб не було зайвих запахів. Ніколи не знаєш, коли може знадобитися.
Тут з вуст Сливи вилетів якийсь дивний гортанний звук і він з приглушеним риком вибіг зі студії.
— За ним, за ним! — погнав свого оператора режисер студії і ось ми побачили на великому екрані, як розштовхуючи персонал та журналістів, Ілля несеться коридором "Прямого". Треба віддати належне майстерності телеоператора, він не тільки не загубив нардепа, а незабаром майже наздогнав його. Як виявилося, Ілля біг до туалетів каналу. Підбігши до крайньої кабінки він тренованим рухом корпусу відтіснив убік солідного чоловіка у костюмі, який прикривав двері, і увірвався всередину. Знову таки вивіреним тренованим рухом Слива застромив у горлянку два пальці і бадьоро рикнув в унітаз вміст моєї банки, ну і решту. На мить його лиса голова зникла із кадру, і камера захопила оголошення на стінці кабінки. "... то на Новий рік" йшлося у ньому. Пролунав сплеск і на екрані знову з'явилася голова Іллі, точніше, і мені, і глядачам здалося, що перед нами виник великий та мокрий коричневий гриб. Але потім у шапці цього гриба прорізалося спочатку одне, а за ним і друге нереально біле око і здивовано вилупилося прямо в камеру.
— Сука... — не витримавши, прошепотів оператор каналу і камера у його руках злегка затремтіла.
— Отже, шановні телеглядачі, ми з вами щойно побачили, як унітаз залив Сливу, — сказав ведучий, відвертаючись від екрана. — Що ж, повернімося до подій на Сході країни. Артуре, що ви думаєте... А де Артур?
А Артур, себто я, вже їхав додому у напівпорожньому тролейбусі, притискаючи до себе свою емальовану миску. Коричнева голова Сливи переповнила чашу моїх телевізійних вражень. Та й ще треба було встигнути заскочити в Еко до закриття, аби купити собі нову банку (ніхто, звичайно, і не подумав компенсувати мені вартість розбитої). Та нічого, в Еко якраз був розпал банкових акцій, сезон консервації, як ніяк, і я мав встигнути до закриття магазину у 23.00. І встиг.
10 серпня
До мене додому приходила Чухалка розповісти про краники. З'ясувалося, що у перерві між годуванням вуличних котиків її мама встигла збігати в якусь державну контору, де їй плутано пояснили, що теоретично встановити краник на окрему батарею у дев'ятиповерховому будинку можна, але на практиці це не так і легко зробити. А кажучи по простому, поки що неможливо, але ми вам цього не казали. Тобто, сказали їм практично те ж саме, що і я під час нашої першої зустрічі. І варто було мамі витрачати час і пертися бозна-куди у таку спеку, дорікнув я Чухалці.
— Нічого, просто така вона у мене активна, ось завтра збирається піти ще в одну контору, бо вже дуже ми хочемо ці краники, — пояснила мені Чухалка, почісуючи свої боки та зад. Потім Чухалка трохи поприбирала у мене у квартирі. Якось непомітно і ненав'язливо це у неї вийшло. Я й заперечити нічого не встиг, як квартира моя стала на порядок чистішою, ніж була до приходу Чухалки. Тут треба пояснити, що взагалі то я не дозволяю прибирати у своїй квартирі першим-ліпшим візитерам жіночої статі. Ось візьмемо, наприклад, Інну, колишню найкращу подругу моєї дружини, теж колишньої. Вона теж постійно поривалася схопити в руки то ганчірку, то пилосос. Але я всі ці спроби рішуче присікав. Зарубай собі на носі, квартировласнику — ніякого пилососа цим з харківською пропискою! Загальновідомо, дай жінці прибрати у чужій квартирі раз, другий, а після третього разу виявиться, що вона вже у цій квартирі живе і ти ще спробуй її звідти витурити. Тому я і виривав із рук Інки і пилосос, і швабру, і дозволяв їй на території своєї житлоплощі доторкатися тільки до одного приладу, який я спеціально для цього діла і помив. Ось так. Але Чухалка — це зовсім інша справа. Вона сама була власницею житлоплощі, яка навіть перевищувала мою за розміром та ціною, і значить, у цьому питанні ми з нею були наче родичі. Тому я спокійно спостерігав, як, розказуючи про свої краники, Чухалка вправно змахувала пил з моїх полиць та тумбочок, та підбирала з підлоги папір, пташине пір'я та інше сміття, що налетіло у квартиру через відкриті вікна. Не перестаючи при цьому чухатися, звичайно ж. Потім я, як вихований квартировласник, заварив Чухалці та собі Чорну карту та пригостив нас вафельним Джеком. І тут з'ясувалося, що Чухалка була одним із тих рідкісних клієнтів Еко, які не купували Джек навіть в період найвигідніших на нього акцій, бо взагалі старалася їсти менше солодкого. Природно, я тут же з'ясував, що моя сусідка пила багато води та об'їдалася овочами та салатами. Ну все це я зрозумів ще під час свого першого "обходу", тільки-но глянувши на її шкіру — як у дитини. Я раптом подумав, що якщо Чухалка так піклувалася про своє здоров'я, вона цілком могла бути навіть старшою за мене, просто виглядала як дівчина. Хоча яка мені була різниця молодша вона за мене чи моя ровесниця? Так, виглядала вона чудово, хоч і багато чухалася. Але найбільше мене в Чухалці влаштовувало те, що вона теж хотіла відмовитися від послуг Теплоенерго, нехай поки що і з допомогою якихось міфічних краників. Рано чи пізно Чухалка і її мати котів зрозуміють, що ніяких краників вони від фашистів не отримають, і тоді вони повністю приймуть мою концепцію японської системи обігріву. У підсумку ми домовилися, що під час наступного її візиту я продемонструю Чухалці на практиці, як працює моя палатка котацу, тому, коли моя сусідка пішла, почухавши на прощання п'яту і око, настрій у мене був пречудовий. Потихеньку, але моя справа рухалася в правильному напрямку.
20 серпня
А потім до нашого руху долучився Тарас. Він був із тих хлопців, що подовгу висять на сайтах з мечами та древніми рунами на головній сторінці та перманентно знаходяться посередині чергової книжки про хоббітів круглого стола. Мене ж він побачив по телевізору під час мого бенефісу з банкою і сам зупинив біля нашого АТБ. Ми розговорилися і я коротко розповів Тарасу про свою концепцію холодного будинку, який опалюється за японською системою. Зокрема, саме тоді я обмізковував ідею обігріву сходових майданчиків та водопровідних труб за допомогою живого вогню. Тарасу ідея холодної дев'ятиповерхівки, яка опалюється тільки вогнищами на сходових майданчиках, відразу сподобалася.
— Багаття на стінах холодного замку — крута задумка, старий!— засяяв він, підкидаючи вверх свої товсті, натреновані комп'ютерною мишкою руки, які, як і весь Тарас, були загорнуті у якусь грубу робу з мішковини, що робило його схожим на середньовічного монаха, який частіше заглядає до кухні, ніж до церкви. Ноги Тараса, щоправда, були вдягнуті у звичайні широкі джинси та розтоптані кросівки. Ну то й що, не всі ж славетні лицарі минулого відразу починали з повних обладунків. Я певен, що багатьом із них доводилося роками таскати на собі блискучу кольчугу та меч, а на ногах вдовольнятися простими тапцями. Того ж дня ми затягнули на сходовий майданчик між 4-м та 5-м поверхом залізну бочку, яку Тарас, як бувалий шукач пригод, швидко знайшов на найближчому звалищі для будматеріалів. В бочку вже були складені дрова, що складалися в основному зі старих дерев'яних вікон та дверних коробок. До дров я додав кілька зім'ятих газет з офісу партії, яка упустила свій золотий шанс стати "Японською Солідарністю". Встановивши бочку на майданчику та відчинивши верхнє вікно, ми були готові розпочати експеримент "Опалення критичної інфраструктури 9-поверхового будинку живим вогнем поза межами приміщень житлового фонду". Звучало, на мою скромну думку, дуже переконливо і красиво, і легко зійшло б за тему солідної вченої дисертації. Тарас, правда, мою назву розкритикував і придумав свою власну — "Ми в замки повернемо багаття й славу!". Замок, щоправда, у нас поки що був тільки один, як і бочка, але Тарас звик мислити масштабно. Я дістав сірники, заодно перевірив, чи не забув я захопити з собою запальничку на той випадок, якщо сірники не спрацюють. Однак Тарас поблажливо відсунув мою руку із сірниками убік і поліз кудись у складки своєї мішковини. Трохи там покопирсавшись, він витягнув на світ божий якесь дрантя, камінчик та залізячку.
— О, Свароже, зігрій своїм вогняним язиком мерзлі стіни цієї обителі... — почав Тарас і я вже вирішив, що він заготував для нашого експерименту цілу молитву, але тут з криком: "Пали, Господи!" мій напарник почав бити своєю залізячкою по камінчику. Залізячка жалісно дзенькала, із камінчика вилітали не дуже впевненні іскри, падали на дрантя та партійну пресу, але багаття розгорятися відмовлялося. Нарешті, десь на тридцятому ударі захеканий Тарас здався і дозволив мені скористатися сірниками. І дрова швидко загорілися. Невдовзі над нашою бочкою вже танцювали язики полум'я і підіймалися клуби досить чорного та густого диму. Втім майже увесь чорний дим вилітав у відчинене над нашою бочкою вікно, залишаючи нам та нашому будинку тільки вогонь та тепло. Усе як я і розраховував. Щоправда, пластикове вікно над нашим багаттям швидко почорніло, але я не вважав це таким вже великим недоліком нашого експерименту. Хто взагалі сказав, що пластикові вікна мають бути обов'язково білими? Б'юся об заклад, що ніхто і не чув про таке, коли люди жили у замках. Тут з ліфта на четвертому поверсі вийшла жінка із 38 квартири. Вона була однією із тих, кого я поки що не міг віднести ні до прихильників, ні до противників нашої боротьби з фашистами із Теплоенерго, оскільки жодного разу не відчинила мені двері під час моїх мобілізаційних обходів, не реагувала вона і на мої оголошення у під'їзді. Зараз же її позиція проявилася моментально. Кинувши до ніг дві сумки, в одній з яких я безпомилково розпізнав великий кульок з вафельним Джеком (7.99), вона перелякано заголосила в наш бік.
— Я міліцію на вас викличу, іроди! Ви що ж уже зовсім подуріли, хочете нам будинок спалити?
— Обігріти, шановна квартировласниця. Не спалити, а обігріти, — спокійно поправив я жінку із 38 квартири. — І, зверніть увагу, абсолютно безоплатно. Фашисти із Теплоенерго вам такого не запропонують. Від них тільки платіжку на усю вашу маленьку зарплату можете дочекатися.
І я трохи насварив жінку пальцем, мовляв, не вступаючи до наших лав, ви поводите себе нерозумно, але ми люди шляхетні й завжди готові відкрити дружні обійми для тих, хто розкаявся.