Тепер аж поняв він ясно все, що досі морочилося йому, мов сонні привиди. Тепер поняв, чому його серце щеміло не раз в часі найбільших спекуляційних удач, чому грижа якась, якесь невдоволення лягало на його серці за кождий раз, коли по обрахунку з робітниками зрахував докупи тоті надвишки, котрі поуривав їм із тої нужденної заплати, за яку вони ставали у нього на роботу. Тепер аж поняв Герман, який страшний він переступник, він, котрий довгі літа добивався слави твердого, холодного Geschдftsmann-a, котрий гордився нею, мов найбільшою чеснотою, гордився безсердечністю та нелюдськістю! Але, пізнавши і понявши се, яким же нужденним, слабим, нещасливим почувся Герман! Хіба ж він сам, з власної злої волі став недолюдком? Ні, він мусив ним стати, ступивши раз на прокляту стежку, мусив зайти до тої цілі, до котрої зайшов! Мусив! Він прецінь був зразу бідним л и б а к о м, він бажав вибитися з нужди, бажав щастя, а щастя — весь світ каже — в багатстві. І того щастя бажав він і бажає донині, за тим щастям гнав найпростішою дорогою. Ба, він не міг спинитися, не міг вернути назад, його перли наперед другі, ціла товпа подібних до ньогої Що ж він тому винен, що дорога кінець кінців завела в пропасть?.. Але хто ж винен? Герман не міг на се відповісти, йому мішалося в голові. "Хто винен моїй нужді, моїй грижі?.. Хто немилостивою рукою пер мене чимраз далі, чимраз швидше, хто засліпив мої очі, щоби-м не бачив нічого, а поки не буду на дні безвихідної пропасті? Хто се такий? Хто се такий?.."
Герман боровся з думками, напружався, але не міг найти відповіді. Його очі почали без цілі і виразу блукати довкола по кабінеті, перебігати з предмета на предмет. Нараз зупинилися і впилися в одно місце — в образ на стіні, в той сам образ, що нині рано визвав цілий ряд споминок в думці Германа, а вночі оживився в такий страшний спосіб. Герман замер на місці. Вся тривога, весь забобонний страх, що нині потрясав його душею, віджив тепер в одній хвилі і витиснув смертельний піт на Германовім чолі. Яким лютим поглядом дивився на нього вуж! Се той сам погляд, котрий в сні заморозив всю кров в його серці! Як блищала до світла різнобарвна луска на тілі гадюки! Се тота сама луска, те саме тіло, що дотикалося його в сні, котрого страшний стиск передавлював його тіло до кості, запирав йому дух в груді, висаджував очі з голови! О, так, се той сам вуж! Його сон триває далі! При меркотячім блискоті свічки Герман бачить виразно, як вуж росте, рушається, гіростується, підносить голову догори, закручує хвостом широчезні колеса, все ближче, все ближче до нього!..
Га! Що за думка блисла нараз у Германовій голові! Се не вуж, се безмірно довга, зросла докупи і оживлена чарівною силою зв'язка грошей, срібла, золота блискучого! О, так, се певно так! Хіба ж весь блеск, що б'є в очі від вужевої луски, — хіба ж ее не блеск золота та срібла? А сесі різнобарвні латки на нім, хіба се не різні векслі, контракти, банкноти?.. О, се певно, се не вуж його обводив своїми велетними звоями, а його власне багатство! А як злобно, як люто глядить на нього зачарована потвораї Вона певна своєї добичі, вона знає, що її металевим перстеням, її горючому блескові ніхто не уйдеї Вона знає, що найпевніше не уйде їй Герман, бо він на дні пропасті, він жертва розпуки, — й вона, вона завела його сюдиі
Герман все то порозумів в одній хвилині безмірної тривоги. Він заревів, мов ранений звір, аж вікна задзвеніли від його реву. Він чув, що сеся одна думка валить в порох, в ніщо його цілого враз з його життям, надіями та планами, — його прошибло таке саме чуття, якого мусив дізнавати чоловік, котрого заживо четвертують. Зажмуривши очі, він в скаженій безпам'яті кинувся наперед, горі стіною, вхопив проклятий образ і гримнув ним до землі щосили. Золочені рами розпирслися на боки з лускотом, — але Герман не отямився. Він скочив на полотно, і, мов безумний, почав топтати його, плювати на малюнок, здряпувати фарбу нігтями, а далі, приступивши один кінець ногою, хопив за другий і роздер на два кусні, зім'яв їх в клубки і кинув геть, через вікно. Він був немов в пароксизмі, — груди підносилися і опадали швидко, кров стукала о пульси, і перед очима все крутилося, мішалося, щезало. Він убрався і, мов гонений, вилетів на улицю.
Була північ. Прозірчасті клубки хмар надтягали поволі зі сходу і густою чередою залягли вже більшу половину неба. Крізь невеличкі відступи між ними виднілося темне, глибоке дно неба з блискотячими звіздами. Холодний вітер потягав від Губицького лісу. Німі кошари бовваніли в сумерку своїми кінчастими, острими контурами, мов огромні, остро завершені стоги сіна. А нижче, над землею, все тонуло в глибокій пітьмі поміж чорними сугорбами. Тільки улиця ширшала перед Германовими очима, мов розбурханий і разом замерзлий потік болота. Покрай неї, над ровом, ішла вузенька, утоптана стежка для пішоходів. Герман поквапно спішив нею наперед, спішив, не думаючи куди і за чим. Його гнало щось з дому, йому важко було добути ночі в тій заклятій хаті, і він ішов наперед долі Бориславом, немов утікаючи перед чимось, немов кваплячись до якогось важного діла.
— Gott's Fluch ьber mir! Gott's Fluch ьber mir! — воркотав він, нагадуючи кроваве, нам'етністю, ідіотичним бішенством викривлене лице Готліба, і мимоволі приспішував ходу.
Сонний Борислав розкинувся круг нього, мов озеро болота, глини, брудних хат, магазинів, фабрик, недолі і муки. Він знав добре, що вся тота різнородна маса тепер лежить мертва, понята глибоким сном, — а прецінь холодний вітер, що віяв йому просто в лице, так сильно і так болісно разив його нерви, що перед ним немов все довкола колисалось, гойдалось, розрушувалось. Той мертвий Борислав, котрого всевладним паном, царем він був перед кількома годинами, тепер, бачилось, повставав проти нього. Доми заступали йому дорогу, ями, мов створені смочі пащі, показувалися перед його ногами, а з тих ям, із страшенної глибіні, чути було роздираючі зойки, прокляття і крики смертельної розпачі та муки конаючих. А заким Герман міг отямитися, привиди щезали, лишаючи тільки в серці його ледоватий холод тривоги, мов застромлені стріли.
— Gott's Fluch ьber mir! Gott's Fluch ьber mir! — проворкотав він, і поперед його очі з переражаючою живістю перемигнув і цілий кістяк Івана Півторака, — ба, йому здалося, що Іван стояв ось тут перед ним, насеред дороги, і грозив йому своєю костяною рукою. Тут його думка, що серед усієї тої тривоги шибалася та мішалася, мов птах в самотріску, опинилася на однім предметі, чепилася його, мов потопаючий слабої стеблини.
Що сталося з вірником, що так раптово поблід і послаб, почувши оповідання старого Матія? Чи дійсно ся слабість прийшла так, сама з себе? Чи, може, вірник почувається до чого злого? Пощо Матій питався, коли Іван відійшов від роботи? Чому не хотів говорити нічо більше?.. Сесі мислі насувалися тепер Германові до голови з далеко більшою силою, ніж при виплаті. Він силувався занятися виключно тим ділом, не тикаючим просто його самого, щоб хоть трохи забути все то, що давило і палило його мозок. Він з гарячкою якоюсь почав думати о смерті Івана Півторака, розбирати і розважати всі обставини. Іван мав думку — заробити тілько, щоб міг в Тустановичах купити собі хату і кусень поля, і для того не брав щотижневої виплати, але, жиючи враз з жінкою, обходився дуже скупо її власним зарібком, а свій щадив. Нараз Іван пропав десь, а коли його жінка прийшла до Германа допоминатися грошей, що зароби з її чоловік, то Герман увидів, що в книжці видатків стояло виразно записано його власною рукою: "Взяв дня того і того всі гроші". Але Герман дармо напружує свою пам'ять, щэб пригадати собі, чи він платив коли сі гроші Іванові на руку. Можа бути, що Іван взяв їх через руки вірника, як се не газ ріпники роблять. Але що ж виходить із цього всього? Нічого, поки не возьмем на увагу блідості та слабості вірника при оповіданні Матія. Так се значить тоді, що Германів вірник або сам пхнув Івана п'яного до ями, або знав о тім і, може, поділився грішми з забійцею?.. То певна річ, що при трупі не було ніякого сліду грошей. Ах, а Матій же казав, що па покрови бачив, як якийсь чоловік пив з Іваном. Хто був той чоловік? Чому Матій не хотів сього сказати?.. В тім щось мусить бути!..
Такими невеселими думками занятий, ішов Герман далі, щораз далі, аж опинився геть на самім краю Борислава, де при купці стояло кілька нужденних, старих, гнилою соломою критих хаток, в котрих жили ріпники. В одній з тих хаток, що стояла коло самої дороги, ще світилося. Се світло серед загальної пітьми звернуло на себе Германову увагу. Він тихенько підійшов к хатині і заглянув крізь тісне віконце досередини. Він не знав, хто жиє в тій хатині, і йому зовсім не йшло о то — дізнатися сього. Щось перло його придивитися, як жиють тоті ріпники дома, поза роботою, що говорять, чим занімаються. Та й того не був Герман так дуже цікавий, бо кілько ж то разів заходив він в такі хатки, кілько разів обзирав холодним, згірдним поглядом всю мізероту, котрої повні вони були від гори до споду! Але нині дивним якимось способом все, на що поглянув, виглядало для нього не так, як звичайно, — все, чого діткнувся, змінювалося в що інше, мов зачароване. Всякі найщоденніші і найзвичайніші речі показувалися йому нині з нових, невиданих досі боків, — і ось що потягло Германа під віконце нужденної ріпницької хати. Та тут ждало його ще одно, зовсім несподіване зрушення, котре мусило довершити морального перевороту в його душі, перевороту глибокого, страшного, болісного, котрий нині в нім звершався силою всіх вражень життя, наслідком всіх добрих і злих сил, котрі він в собі виробив.
В хаті, до котрої заглянув Герман крізь вікно, все свідчило о страшній нужді і занедбанні. Тісна хатина з голими, давно не біленими, закоптілими стінами подобала радше на гріб, ніж на людське помешкання. Більшу половину вільного місця в ній забирала глиняна піч з припічком, до котрого припирав дощаний тапчан, застелений соломою і накритий грубою веретою. Ог і тілько всієї постелі! Ні стола, ні стільця не було. На жердці над тапчаном висіло кілька лахів жіночих, а над тапчаном, на трьох шнурах, дощана, грубо збита колиска.