Boa constriktor

Іван Франко

Сторінка 10 з 16

Він старається насилу прогнати їх. Ідучи звільна стежкою поміж ями, минаючи ріпників та жидів, що з пошануванням кланяються "такому велике пан з наші віри", — він насилу хоче занятися рахунком, діловою комбінацією. Ось послідніми тижнями ями принесли йому о 20 тисяч менше доходу, ніж звичайно, — в його касі починає показуватися недобір, — робітники коштують багато, бо косовиця настала, а тут контракт з різними фірмами виходить. Правда, при належитій натузі можна щедігнати хибу, — треба лишень наняти більше робітників і створити два закопи, котрі недавно мусив заперти задля недостачі рук. Але що ж, се також ризико. Ану ж в законах покажеться жила води, — а се річ дуже легка, і так уже декуди сльозить вода в штольнях. Тоді пропала робота, і треба довгого часу, заким воду вичерпати. На нафту ніщо надіятися, бо і джерела вже майже вичерпані, та й вона, впрочім, не оплачується, не видержує конкуренції з заграничною. Лихо! От, якби так тепер порядну жилу воску надибати, то се би якраз помогло! Але тут Герман запинився. Його переслідувала вже від тижня думка, що щастя починає відвертатися від нього, а тепер він знов щастя просить — о жилу воску! Пуста просьба! Жили не добуде, недобір буде побільшуватися, вода заллє закопи, контракт пропаде, все, що він через тількі літа з такою мукою, грижею, працею і гарячкою назбирав і нагромадив докупи, — все пропаде, розслизнеться, розвіється, мов порох на вітрі, бо щастя відвернулося від нього! Так, воно відвернулося, він отім сильно переконаний. Він знає з досвіду, що поки чоловікові щастя сприяє, поти тіло його сильне, мов залізо, нерви тверді, мов сталь, думка ясна і певна себе, поти цілий чоловік подібний до блискучої острої стріли, випущеної з лука і з свистом летячої просто до цілі. Герман був колись — недавно ще — такою стрілою! Але нині вік не тойї Нині він дразливий, зламаний, нині грижа їсть його серце, травить його силу, мішає його думку, — нині щастя покинуло його, відвернулося від нього!

Такі невеселі думки шибали по голові Германа. Він і незчувся, коли став перед першим своїм законом. Кошара з дощок і різаних стовпків розсілась над ямою, мов сіре циганське шатро, — всередині було брудно і душно, хоть кошара не запиралася ніколи; всякого, хто знадвору входив до неї, сумерк хапав за очі; аж по довшім часі можбуло до нього привикнути і розглянути добре все, що всередині находилося. Герман увійшов.

Ріпники іно що пополуднували і бралися до роботи, їх було чотири, самі молоді парубки. Один давно вже стояв при млинку і млинкував свіжий воздух до ями. Поки се не зробиться, не мож лізти в глибінь. Два другі приладжували третього, котрий мав спускатися вдолину. Вони оперезали його шлеєю попід пахи і відтак причепили шлею до дротяної линви. Парубок, приладжений таким способом, стояв над ямою, не кажучи і слова.

— А що, чей уже мож спускати? — сказав один з тих, що його оперізували. — Ану, Миколо, подай ему там оскарб і ліхтарню, — швидко, небоже.

— Ну, ну, ніщо квапитися, є час до вечора, — відповів тамтой від млинка. На ті іменно слова Герман надійшов до кошари.

— Так, так, є час! Поволеньки собі поводітся! — крикнув він гнівно. — Вже друга година, а ти ще наверха?

Ріпники не ужахнулися, не переривали своєї роботи при Германивім приході, ні один навіть не поглянув на нього. Микола рівнодушно складав оскарб і мотику в бляшаний кибель, причеплений на кінці линви; Семен млинкував далі, хитаючися притім на оба боки, мов п'яний, а Стефан причепив шнурок до пружини, на котрій стримів дзвінок, відтак засвітив ліхтарню і дав її Гриневі.

— Чому швидше не робите? — крикнув знов Герман, котрого найдужче лютила тога рівнодушність.той дерев'яний супокій ріпників.

— Так робимо, як можемо! — відповів Семен. — Таж годі его спускати в замороку! Самі знаєте, що вісімдесят сяжень — то не жарт!

— Ну, Гриню, бери ліхтарню та іди в божий час, — сказав Стефан.

Гринь взяв ліхтарню і ступив одною ногою в кибель, а рукою взявся за линву. Стефан і Микола стали до корби. Поволі замахувала вона своїм крилом, і линва, мов червона змія, почала сховзуватися з валу, на котрім була навинута. Гринь ще стояв на березі ями. На його лиці крізь густу верству глини і кип'ячки мож було добачити якийсь неспокій, якусь тривогу і щось мов боротьбу з самим собою. Через його голову перемигнула блискавкою думка про дім, про стару матір, котра завтра, в неділю, жде його на обід. А тут ось перед ним ся глибоченна, 80-сажнева пропасть, брудна, вонюча і тісна, мов життя в нужді. А там в глибині кілько-то різних, невидимих сил грозить йому! Хто знає, чи за годину, за дві його товариші не витягнуть холодного трупа? Хто знає, хто знає!.. Дрож прешла по його тілі, коли кибель почав тонути вдолину, коли на його лице повінув важкий підземний холод. Йому стало так тяжко, як ще ніколи. Ось він, стоячи одною ногою в киблі, рукою держачися линви, перевис в воздусі і захитався над западнею. А корба невпинно махає своїми крилами, линва невпинно сховзується звалу, — він тоне, тоне повільно, тихо... Йому дух захапує, — дрижачим голосом кричить своїм товаришам на прощання звичайний гірницький оклик:

— Glьck auf!

— Glьck auf! — відповідають серед глибокої тиші три голоси, — ні, не три! І четвертий, непевний, притишений голос Германа повторив також:

— Glьck auf!

— Іди з богом! — додав Микола і залощу. Гриць утонув в темній пропасті.

В кошарі тихо. Ані один голос не перериває тиші. Всі мовчки працюють. Колеса, намазані кип'ячкою, обертаються нечутно,мов духи серед сумерку. Линва тихо сховзується і хитається. Всім якось важко, немов при похороні, коли спускають трумну до гробу. Дивна річ! Щодень кождий з них бачить те саме: спускається чоловік до ями, — і щодень те саме важке, гнетуче чуття здавлює душу, щодень вертає думка: "Ось спускаємо до гробу живого чоловіка!"

Герман стояв і дивився, дивився і мовчав, вій сам не знав, що з ним робиться. Як пильно, як уважно слідив він нині за виразом лиця тих ріпників, а особливо того, що втонув в глибині, того "живо похороненого!" І диво! Ті самі чуття, що шевелилися в них, що викликували в них дрож, і зітхання, і тривогу, — ті самі чуття бушували і в його груді, але як сильно, як страшно! Все то, що мельком перелетіло через думку Гриневі, коли стояв над ямою, все 'ю переходило і через думку Германа, але як ярко, як живо, як важко! В його уяві рисувався не один сбраз нужди, розпуки, недостатку, — не один, а тисячі, і всі вони зливалися в одно бушуюче море, в одну страшну заливу недолі, в котрій гриміли і стугоніли якісь змішані, глибокі голоси. Тих голосів він не міг поняти, хоть знав, що воно щось страшне. Він стояв в куті кошари, нерухомий, холодний, і силувався позбутися страшних привидів. Він широко отворив очі, щоби вид дігаЮсті прогнав марева. Але і дійсність не могла його потішити ані успокоїти. Бо чи ж його марева не були тота сама дійсність, тільки більше оживлена, піднесена фантазією на вищу ступінь?

— Glьck auf! Glьck auf! — повторяв він безмисно. — Щасти біг вам, бо ми не зазнали щастя! Щасти біг вам, бо ми гибли з нужди, мучились весь вік! Щасти біг вам!..

— Кому? Ну, кому ж, як не нам, нам, Гольдкремерам, нам, котрі можемо спокійно стояти, дивитися на обороти корби, сховзанє і хитане линви, котрі можемо спокійно наганяти тих людей до пильності, спокійно слухати їх страшного, прошибаючого: Glьck auf!..

Герман вийшов з кошари, не сказавши і слова більше ріпникам. Сонячна ясність надворі успокоїла його трохи, притишила розбурхані думки. Він пішов далі оглядати і старався по дорозі набрати як мож найбільше супокою і твердості. Він говорив сам собі, що "властиво, що ж се за велика річ? "Лізе хлоп до ями, ну, і бере за то заплату — цілого гульдена! Якби не хотів, то би не ліз, силувати его ніхто не силує. А як там що... того... ну, то за то прецінь я не можу відповідати. Я що можу, то роблю для їх безпеченства. Кілько-то мене коштуют кошари, млинки, лампи нової конструкції! Що ж мені мож закинути? А що я за свої гроші хочу совісної роботи, то се зовсім природна річ. Значит, я не маю нічо на своїй совісті, немаючого тим гризтися! навіть думати о тім нема що! ..."

Так міркував Герман, уцитькуючи тоту невидиму силу, що нині збудилася в нім і валила-перевертала всі його рахунки, бентежила весь його супокій. І справді, вона, мов на Германів розказ, затихла. Герман став спокійний, навіть якийсь жвавий і радий, мов чоловік по слабості. Тільки час від часу легенька дрож його мускулів давала йому знати, іцо страшна, ворожа сила в його нутрі не замерла і що найменший сильніший дотик, найменше потрясіння може наново її розбудити.

Він підійшов к другій ямі в веселім настрої. Йому хотілося забічи ріпників несподівано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Він знав, що тепер його вірника нема коло сеї ями, і для того легко йому буде доконатися, чи варті тоті люди і тих грошей, що беруть. Він підійшов злегка к дощаним стінам кошари, ступаючи без шелесту на м'якій глині, і заглянув через вибитий сук досередини. Такий спосіб надзирання був у нього не новина, і всі майже робітники знали о тім, бо звичайно при виплаті Герман уривав їм зо чверть зарібку, говорячи: "А, то ти через тиждень дармуєш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по гроші приходиш!" А коли бідолаха-ріпник починав суперечатися та божитися, Герман цілий наливався кров'ю, як індик, грозив ріпникові жандармами і казав вірникові як стій викидати його за двері.

Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Якраз напротив нього був вхід, через котрий входило досередини трохи світла, відбитого від сусідньої кошари, — проте Германові легко було розглянути все, що діялося всередині. Два парубки стояли, як звичайно, коло корби, але не крутили, — видко було, що іно що спустили одного вспід і ждали дзвінка, коли мають тягнути вгору кибель з воском. Тільки третій при млинку крутив раз у раз корбою, хитючися в боки, мов і сам став машиною. А коло входу сидів малий заталапаний хлопчина — лип'яр, котрий звичайно вибирав з-поміж глини дрібні грудки земного воску. Тепер, не маючи роботи, він дрімав, опертися плечима о стіну; його худі брудні руки висіли безвладно долі боками, а долоні лежали в глині.

Дзвінка не чути, — робітники балакають.

— Слухай, чого так нині нашого пана хлопець летів задиханий до вітця? Так, мовби хто гнав за ним!..

— А що, — певно, грошей потребує! Ей, то тобі, брате, урвитель, най бог сохранит.

10 11 12 13 14 15 16