Немає?... Ну то давайте притримуватися порядку. Не ми ж його визначали.
Головний суддя змагань, Володимир Іванович, став на сторону діда.
Вітя вступив у боротьбу за чемпіонство.
Він був на голову вищий у грі за своїх опонентів. Перші партії закінчив швидко, без вагомого зусилля.
Володимир Іванович придивився до гри хлопця і аж загорівся від здивування:
– Молодець! Тут тобі , напевне, рівних не буде… Дуже сильно граєш... Тобі б на дорослому чемпіонаті вже пора виступати.
Змагання проходили в два етапи. На протязі двох днів.
Після першого дня головний суддя запросив діда з внуком у суддівську кімнату. Запропонував зіграти. Вітя знову здивував Володимира Івановича. Викрутився з дуже складної ситуації і звів гру в нічию.
– Знаєш, хлопче, – сказав суддя, – декілька років тому я був призером чемпіонату республіки. Грав тут з усіма відомими майстрами... Та й граю вже давно… Медалі не раз завойовував… Але такого ще не бачив. В такому віці і так грати – це не абищо.
Діду й внуку було приємно таке чути. Від такого чоловіка.
День закінчився вдало… Прогулялися містом... З'їли морозива... Пройшлися Хрещатиком, Андріївським узвозом, Володимирською гіркою... До свого готелю прийшли вже поночі. Не встигли роздягнутися – коли різкий стук у двері… Відкрили… На порозі двоє молодиків в однакових костюмах... Дід сходу догадався, хто вони такі, й за чим прийшли:
– Давайте, хлопці вийдемо в коридор – малого не травмувати... Я ж бачу, по чию ви душу.
Вітя принишк коло дверей і слухав розмову. Незнайомці говорили з дідом Лукашем на "ти" й так жорстко, грубо, як ніхто і ніколи з ним не розмовляв:
– (рос.) Ты, старый, заруби себе на носу – выигрывать малой не должен... Первое место поедет в Москву... Тебе, недобитому бандеровцу, как и внученку твоему, в ваших националистических одежках там не место… Нам проблемы не нужны... Делай, что хочешь, но пускай малой в финале проиграет, а то худо будет… Ты нас знаешь... Цацкаться с тобой не будем. Мигом вернешься туда, где был… Смотри, мы дважды предупреждать не будем.
Дід повернувся до кімнати темний, немов ніч. Внуку нічого не сказав. Ліг спати.
На ранок, видно добре все зваживши, заявив:
– Ти, Вітька повинен виграти. Мені вже нічого втрачати... Відбоявся своє… Одною ногою все рівно вже там, де вічний спокій… Так шо вигравай, як зможеш.
Коли хлопець з дідом зайшли в зал для змагань, то побачили: вчорашні незнайомці виходили з кімнати головного судді.
Змагання відновилися…
За регламентом проходили вони у двох групах. Переможці груп зустрічалися між собою й визначали, хто буде чемпіоном.
В фіналі Вітя зустрівся з високим хлопцем, який був з вигляду явно дорослішим від інших учасників. На змагання його привіз чорною "Волгою" батько. З вигляду – великий начальник. Сидіти на місці не міг. Переживав за сина. Весь час бігав, ходив туди-сюди. Потирав руки. Заговорював з організаторами, суддями, щось шепотівся з тими, які навідувалися в незвані гості до діда Лукаша.
Вітя розправився з суперником швидко – за хвилин двадцять. Через чотири ходи тому світив мат. Однак в цей час на думку прийшла підслухана вчорашня розмова. Розум підказував – настав той випадок, коли слухатися діда не треба, бо ті страшні й жорстокі люди неодмінно заподіють йому велике зло. Мабуть зведуть зі світу. Недаремно ж дід казав, що вже одною ногою там.
Але так хотілося виграти... Так хотілося зробити останні чотири кроки й стати переможцем…
Сльози почали заволочувати хлопцеві очі, скривати дошку. Він боровся з собою і не знав, що робити. Рука сама тягнулася до фігур.
Добре – глянув на діда, який сидів оддалік між глядачів. Глянув і опанував себе.
Рішення прийшло невідкладно, як це часто бувало в самій грі…
Вітя не натискав більше годинника… Його час став поволі посуватися до кінця.
Врешті-решт стрілка годинника впала… Гра закінчилась поразкою для Віті… Він потиснув супернику руку. Поздоровив з перемогою.
Ніхто нічого не зрозумів…
Один Володимир Іванович бачив, що відбулося.
По дорозі додому дід з внуком майже не говорили.
Вийшли з автобуса за два кілометри від свого села.
Стежка вела через високе жито, посеред якого червонів мак, голубіли волошки… Віяло рідною стороною…
В тому високому житі дід Лукаш зупинив свого внука, повісив йому на шию медаль, яку передав Володимир Іванович зі своєї колекції й урочисто промовив:
– Перед нашим полем, перед нашим житом, перед небом синім нагороджую тебе, внуче, цією медаллю і оголошую ЧЕМПІОНОМ.