Меч Арея

Іван Білик

Сторінка 2 з 86

Руки в Богдана тремтіли. Й коли степовики, збивши й другого можа з коня, почали тиснути його до кручі, а він одбивався мечем, Богдан помітив Малка. Тивун сидів верхи, ввібравши голову в плечі, — ховався за кущем калини. Княжич завдав собі гатило на плече й щодуху побрався на кручу, до тивуна. Малко помітив його лише тоді, коли хлопець ухопив за ногавицю й почав стягати з коня.

— Ти чо... чого! — забелькотав тивун. Нажаханий недалеким боєм, жеребець став гопки, тивун ще хвильку-другу тримався за гриву.

— Чо-чого, речу! — перелякано заволав Малко й у нестямі хльоснув княжича впоперек спини гарапником.

Але хлопець уже схопив коня за повід. Тивун не втримався й з усього маху гепнув додолу. Богдан скочив на коня й уп'явся йому поробошнями в слабину, кінь, заіржавши, рвонув ускач і з розгону врізався грудьми в двох комонників. Один тут-таки полетів із кручі додолу, другий устиг вивернутися й рубонув кривою шаблею, та не досяг Богдана, лише стяв його вороному вухо. Богдан махнув з-поза себе гатилом. Кінь упав і затиснув свого верхівця.

Княжич знов уп'явся вороному в ребра й погнав туди, де під лісом добивали останнього оборонця. Ворогів було п'ятеро, але вони не сподівались такого повороту в сутичці. Один з них уже перекинув собі через сідло котрусь жону, погнав у глиб Діброви. Стомлений у битві кінь біг погано, й княжич наздогнав його біля перших дубів. Порівнявшись із крупом степовикового коня, він здійняв над головою гатило, здійняв обома руками, та ледве не вбив свого воронюка, тоді здійняв удруге, й степовиків буланий упав на задок з розтрощеним крупом. І степовик, і жона лежали під крислатим дубом, упавши сторч, та Богданові ніколи було додивлятись, чи вони живі, чи мертві, бо решта вже оговталась і спрямувала своїх коней на нього, забувши й за можа, який гнався вслід, високо піднявши двосічний меч, простоволосий і знесилений нерівним боєм. І чи то й степовикам урвалася витримка, чи вони розгубились, побачивши хлопця, ще зовсім дитину, але передній шаснув повз нього, не нанісши смертельного удару шаблею. Й се дорого обійшлось і йому, й не тільки йому. На удар наступного степовика Богдан махнув своїм гатилом, шабля брязнула об важку дубову довбню й відскочила; рука в того, певно, отерпла від такого удару, й за наступним разом Богдан просто зніс його з сідла.

Лишалося ще троє ворогів. Одного здолав між. Другий, зім'явши можа, повернув зопалу назад і став легкою здобиччю Малка, третій закрутився на місці, хотів чкурнути в Діброву, але дерева тут росли надто густо. Тоді, кинувши чорною шапкою з кудлатої голови об землю, він поцілував шаблю і приострожив коня назустріч княжичеві Богдану.

Княжич тримав гатило високо над головою, і, коли б степовик трапив саме під мах, лишилося б від нього мокре місце. Та той в останню мить здибив-таки коня, аж кінь пробіг зо п'ять кроків на задніх ногах.

Богдан, махнувши гатилом у повітрі, мало не випав із сідла, та, проскочивши ворога, рвучко розвернувся.

Хоч уникав дивитись на вершника, відчував, як його пропікають люттю очі смаглого степовика.

Так вони сходилися й розходились у блискавичному смертельному герці, й хто зна, чим би все скінчилося, коли б степовиків карий за п'ятим разом не схарапудивсь і не став дибки. Шабля свиснула в повітрі й вп'ялася в гатило, в круглий дубовий зріз, і застряла в ньому. Він поточивсь, але не впав, таки втримався, рука його шугнула за широкий скоряний пояс, і довгий ніж просвистів повз Богданове вухо.

А хлопець високо в обох руках тримав довбню з загородженою в неї шаблюкою. Степовик не міг і дихнути від забобонного ляку, бо перед ним був хлопець, уважай дитина. Він погнав понад яром до лісу. Та тут на дорозі йому став Малко. Не знати звідки доп'явши коня, певно, таки зловив одного з тих, що бігали, збурені боєм, він виріс якраз на шляху втікача, тримаючи в руці меч. І чи того меча, чи тивунового вигляду злякався степовик, та раптом на повному скаку стрибнув з коня й упокорено схилив голову додолу, аж йому жили на потилиці випнулися й оголили два гострі хребці.

Тивун Малко, трохи перехнябившись у його бік, раптом розітнув повітря довгим мечем й опустив його степовикові на потилицю. Княжич Богдан сидів, поклавши на коліна довбешку, й нестямно дивився на Малка, на того можа, якого порятував сам і який тепер ходив поміж розкиданими на траві степовиками й дорізував поранених. Усі три жони були живі. Найстаріша, спершись долонями на стежку, плювалася кров'ю, певно, забилась при падінні, й на неї ніхто не звертав уваги. Середня, вбрана в чорний стрій, схожа на робу, підкотивши поділ спідниці вище коліна, розтирала вдарену ногу — гарну й сліпучо-білу. Та на неї теж ніхто не дивився. Кожен обтирав кров, і піт, і багнюку, бо нещастя впало на сих людей зовсім несподівано, в цілком безпечному місці, за якусь верству від городу, й вони досі не могли прийти до тями.

— Ти хто єси, отроче?

Богдан здригнувся. Коло його коня стояла молода дівчина й злякано дивилася на Богдана. Кінь тряс головою від болю, форкав і бризкав на неї кривавицею, та дівчина не зважала на це й мов зачарована дивилась на юнця з важким гатилом на луці.

— Хто єси?

Діва підійшла збоку й торкнулася долонею його поробошня, ковзнула пальцями по дубовому гатилі.

— Роб єси княгині Ради?

Богдан мовчав. Дівчина зняла з білої шиї гарно ковану золоту гривню й дала йому:

— На, відкупишся в княгині.

Хлопець несвідомо взяв гривню й ніяк не міг одвести віч од діви.

З лісу, що затуляв од них Київ город, вихопилося троє комонників. Попереду охляп їхала княгиня Рада. Тільки тепер Богдана мовби попустило. Він кинув важезну довбешку — крива шабля, що й досі стриміла в ній, від удару дзенькнула й зламалась навпіл. Він стрибнув на землю й опинився в материних обіймах.

— Мамо...

Се було перше слово, на яке Богдан спромігся. Княгиня переляканими очима дивилася на побоїсько й міцно пригортала вищого за себе, кремезного в плечах сина, що горнувся до неї й плакав.

— Що то в тебе є? — по якомусь часі спитала княгиня, показуючи на золоту гривню.

Отрок, зиркнувши з-під материної руки на чужу діву, пошпурив гривню геть, аж у Хрещатий Яр.

— Взяла-м князя за робочича, — звинувачено проказала незнайома й приступила ближче. — Дозволь, княгине, поцілувати твого сина.

Й, не чекаючи відповіді, підійшла, відірвала хлопця од материних грудей, взяла його обіруч за голову й міцно поцілувала в засльозені вуста. Богдан випручався й одвернувсь, а. діва пояснила княгині:

— Се діло його рук.

Княгиня Рада, зітхнувши, поспитала:

— Звідкуду єсте прийшли, княжно Ясновидо?

— З городу стольного, з Витичева.

— Я-м тебе зразу впізнала.

— І я тебе, княгине.

— Така була твоя мати молодою. Така саміська. Ти ж зовсім маленька тоді...

— Я вже-м невіста, княгине, — сказала Ясновида й відступилася трохи вбік, неначе се зізнання завдало їй прикрощів.

— Чия ж єси невіста?

Ясновида перше поправила на собі полоття, відвернулась убік і проказала:

— Тура, князя косарів луганських.

— Джурджа... — промовила Рада. — Лугарі кажуть Джурдже на нього. По-їхньому так буде. Й хочеш за князя Тура?

Діва не відповіла, й Рада подивилася на неї довгим допитливим поглядом. Богдан уже заспокоївся й наставляв до їхньої розмови вухо, скоса позираючи на вродливу молоду княжну. Мати зітхнула, погладила його по розпатланому волоссі й підійшла до свого коня, якого тримав за повід челядник.

— Підсади ж! — невідомо чому гримнула Рада, й челядник узяв її за гомілку. Вона звісила ноги на один бік і силувано всміхнулася до Ясновиди.

— Будь гостею в нашому вогнищі, княжно.

— Спаси Біг, — відповіла та. — Тепер мені й так нема куди їхати. Маю лиш одного оружного можа.

Вона пішла поряд з Радиним конем. Богдан здогнав їх потім. Услід пленталися Ясновидиці робині й між із мечем через плече, а позад усіх виступав на захваченому коні тивун Малко, наштрикнувши на меч голову забитого степовика.

— Кинь оту погань! — гримнула княгиня Рада.

Та Малко не зважав.

— Маю поставити сю голову на сулиці над ворітьми, — сказав він. — Хай лякається гайвороння.

Княгиня махнула рукою, їй стало байдуже. Вона згадала про інше:

— Отих... побитих... спалити треба.

— Спалю, княгине. Щоб не смерділо падлом у Києвому городі. Віддам у пожертву Цурові й Пекеві.

Місяця того-таки в наступний день

Ще вдосвіта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пішов до стайні. В Києвому городі всі спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: "Йди сам", — і знову влігся в порожніх яслах, коні теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тільки Малків кудлач, низько звісивши голову, дослухався болю в пораненому вусі. Богдан поляскав його по волохатому крупі. Кінь навіть не зрушився. Тоді юнак одв'язав сірого в яблуках жеребчика, лише торік об'їждженого, підняв його на ноги й вивів.

Борислав із Вишеславом, сонькувато чухаючись, топталися біля стайні.

— Ти бери гнідого, а ти рябу, — сказав княжич і, пустивши свого жеребчика вільно, пішов по сідло.

— Студено, — позіхнув Борислав, але не сказав княжичеві й слова навпроти. Вишеслав же, якого коротко звали Вишатою, взагалі ніколи не сперечався.

Коли троє юних комонників виїздили з Полудневої брами, було так само темно й холодно, тільки на всході за Почайною і Дніпром палахкотіла ранкова зоря, мов нова срібляна ногата. До сідла в княжича була припасована широка тула з луком і стрілами, в лівій руці він тримав коротеньку сулицю для метання, другою ж правував жеребчика. Богданові товариші були озброєні так само.

В Хрещатому Яру стояла ще густіша темрява, та коні дорогу знали й незабаром, перебрівши неглибокий Хрещатик, вийшли на Соляний шлях і попростували Берестовим лісом у бік Звіринця. В лісі дорога була ще по-весняному м'яка, й коні ступали майже нечутно. Прокидалися птахи.

Десь у невидимій глибині біг Дніпро, й звідти тягло холодом.

— Куди? — спитав лаконічно Вишата, коли перед очима розступилися дерева й почалась галява.

— До джерела, — так само коротко відповів Богдан, перейнявши в трохи старшого друга його небалакучість, і знову запала тиша, тільки чути було легеньку ходу та обережне пофоркування коней.

До джерела підійшли в ту часину, коли природа немов затамовує подих, чекаючи всходу сонця.

1 2 3 4 5 6 7