Мій дружбан Володько

Олександр Мінович

Сторінка 2 з 3

Навіть гульню назве місією… Женитися тобі треба, бо як хтось з дівчат поскаржиться в деканат – вилетиш з універу, мов куля з рушниці... Ой дивись, чувак, ой дивись, щоб боком тобі твоя гуманітарка не вилізла.

– Знайду когось підходящого, може й женюсь. Хоч годувати буде кому.

Ще до університету я купив у Ковелі на базарі зелений спортивний костюм з довгими білими полосами по боках. Продав його залізничник з Бреста. Привіз із Польщі. Такого костюма більше ні в кого не було. Союз поголовно носив тоді, як уніформу, сині спортивні костюми.

Володькові ця моя одежа дуже сподобалася.

– Слухай, дай-но мені свій костюмчик на вечір, бо, бачиш, вийти немає в чому на люди. А я тобі – свій піджачок… Можеш в ньому на пари ходити, а то все в светрі ходиш. На ньому вже скоро лікті повилазять.

– Та нашо мені твій піджачок. У ньому ніякого форсу немає… Не підходить він мені.

– Будь другом, не жмись. Піджак, як не хочеш, можеш не брати, а костюмчик давай. Я коли-небудь ше кращий куплю, жатись не буду. Дам поносити, тоді будемо квити.

– Ну бери вже, бери, тільки відстань.

Володько підскочив від радості. Тут же натягнув костюм на себе і пішов по гуртожитку за пригодами.

Коли він так походив в моїй примітній одежі вечорів зо п'ять, хлопці-однокурсники стали з мене кпитися. Нібито бачать мене щоночі, як виходжу з іншої дівчачої кімнати, ще й для маскування світло в коридорі вимикаю, аби ніхто не впізнав.

Я намагався виправдовуватися, що то Володько гуляє, що то не я, але хлопці і слухати не хотіли. Віри не йняли:

– Ти нам тут не втирай… Ми, шо сліпі?... Тільки в тебе такий костюм в гуртожитку.

– Та то ж я його Володьку позичаю.

– Не знаєм, не знаєм,… хто там з вас кому і шо позичає, але костюмчик твій, а в темноті не видно, хто з вас двох шастає. Світло не вимикайте, може тоді роздивимось.

Після таких закидів до мене, я просив дружбана, щоб він або костюм не вдягав, або хоча б світло не вимикав в коридорах, як ниряє по дівчатах.

На, що Володько тільки реготів:

– Не переймайся, чувак, вділю тобі трохи моєї слави. Нехай заздрять, хто не може.

Згодом з'явилися у мене нові штани. Батько Ігоря запозичив на цукрозаводі тканину, що йшла на фільтри. Якраз хватило і Ігорю і мені. Штани вийшли класні. Коли пофарбували – майже не відрізнялися від джинсових.

Стали ми носити з Володьком їх по черзі. Я днями, а він по ночах. Сміялися, що амортизація штанів була стовідсотковою. Без наших тіл і хвилини не залежувались.

З часом приятель мій став ходити майже в усьому моєму одязі. А я, щоб не бути в повному програші, інколи одягав на заняття його піджак.

Володька романтик, лірик і мрійник. І при цьому такий лінивий – світ таких не бачив. Немає в нього бажання ні вчитися, ні робити. Пурхає, мов метелик з квітки на квітку й живе одним днем без копійки в кишені. Спить, їсть та по дівчатах ходить.

Але натура в нього добра, може саме за це дівчата і люблять. А може це вони його жаліють, а не він їх. За його якусь непрактичність і повне невміння жити матеріально.

Зате на видумки мій приятель багатий. Таке може витіяти, таке придумати, що тільки встигай дивуватися.

Після сесії у Володька – ціла куча хвостів. Перша заборгованість по фізкультурі. Дружбан мій не зміг стерпіти не так саму фізкультуру, як фізруків. Ці були, на загальну думку, тупі, немов двері і від них аж перло солдафонщиною, яка так надоїла Володьці в недавньому минулому. На фізкультурі, перш за все, були, не ігри з м'ячем, а постійні шикування й переклички та ще здавання всіляких нормативів. Фізруки командували студентами, неначе в армії.

Замість того, аби дати нам пограти у футбол, де ми з азартом і віддачею швидко підтягнемо свою спортивну форму, заставляли нас виконувати якісь дурні вправи.

Для нас це було нудно й обтяжливо, а фізруки, здається, отримували від цього задоволення. Спорту ж тут – ніякого. Одне глумління. За це й не любили в університеті фізкультуру та її викладачів.

Володькова нелюбов проявлялася в повному ігноруванні цієї дисципліни. Сходив раз – і більше не показувався.

Але ж треба в кінці семестру залік здати.

Пробував упросити одного фізрука. Той – ні в яку. Тільки руки потирає. Кайфує від процесу розплати.

Тоді Володько пішов у психічну атаку. Взяв з собою хворобливу з вигляду та ще й вагітну, з добре випуклим животом, дівчину, з якою познайомився десь на вулиці, яка була не з наших. Навчив її зарання, що вона повинна робити. І пішов з нею на кафедру фізкультури. Там з порога проголосив:

– Шановні мої, викладачі фізвиховання! Шаную я вас та люблю дуже… Ви для мене найкращі та найважливіші. Так само, як і ваша дисципліна. Але ж гляньте… Ну, як я можу ходити на ваші заняття? Жінка ж у мене хворіє. Вагітна… Щодня мушу водити в поліклініку чи в лікарню… Весь час непритомніє… Про це всі знають… І всі інші викладачі мене розуміють й трохи попускають через такі важкі обставини. Тільки одні ви в'їлися з тою вашою фізкультурою. Як собі хочете, шановні, але якщо не поставите зараз залік, то залишу жінку мою тут, на вашій кафедрі. Шо хочете – те й робіть з нею. Нехай вона тут народжує, помирає чи падає в обморок – все буде на вашій совісті. Тільки ви будете винуваті і ніхто вас, чуть шо, не зрозуміє.

Потім Володько до дівчини:

– Жінко моя, маєш ти сили іти чи може тут залишишся? Відчуваєш, шо тобі вже геть погано?

Не встигла дівчина відповісти, як один з викладачів здався. З презирством глянувши на Володька, вирвав у нього з рук залікову книжку і поставив у ній "зараховано" та свій підпис. Розумів, напевне, що перед ним розіграли дешеву п'єску, але вирішив держатися подалі від можливих наслідків і мого дружка.

Віддаючи книжку, вирішив все-таки посовістити Володька:

– Совісті в тебе геть немає, товаришу студент.

Може хто другий промовчав би отримавши залік, але не Володько:

– Як це немає?... Совість є… Але хіба ж вас не вчили, шо діти, то наше все, то наше майбутнє. А за майбутнє треба боротися. Та й жінку вагітну, згодьтеся, треба уважити.

Кафедра фізкультури остовпіла від такого нахабства. А приятель мій вийшов з неї так, ніби тільки що дійсно сам здав залік і ще й наче поставив світовий рекорд по бігу з перешкодами. Думаю, він і сам себе переконав у своїй правоті.

Залік з наукового комунізму прийшлося Володьку здавати ще довше.

Почалося все з того, що викладач цієї мудрої дисципліни спіймав мого дружбана, коли той спав на лекції.

Зазвичай Володька досипав на парах те, що пропустив вночі, на походеньках.

Я будив його зранку штовхаючи під бік, але він просинатися довго не міг і не хотів. А коли нарешті розкривав очі, то схоплювався зі свого матраца, що лежав на підлозі біля мого ліжка і благально, дивлячись мені в очі, просив:

– Мона я ше трохи перекимарю, бо очі не можу відкрити?

З цими словами він ниряв на моє ще тепле ліжко і вкривався з головою простирадлом.

Я йшов митися-бритися, а потім ледь не силою піднімав соратника по важкій науці й заставляв його йти зі мною на 38 автобус – до універу.

Володьку не було куди дітися. Він чомусь став сприймати мене за свого флотського старшину і часом слухався не впираючись. Думаю, що так йому було легше ввімкнути в себе дисципліну.

Якщо на першу пару нам випадала 329 аудиторія – Володько шалів від радості. Тут він міг виспатися досхочу. Аудиторія йшла сходинками круто вверх. Ми називали її амфітеатром. На останніх рядах відстань від лектора була вже далекою. Швидко не піднімешся. Сплячого не зловиш. Викладачі, зазвичай, люди підстаркуваті – швидко не рухаються, а тут ще й уверх. Лафа для мого дружка.

На перших рядах сидить більша частина курсу. Заглядають шанобливо лектору в очі і строчать все, що він скаже до своїх зошитів.

Тільки ми відокремлюємося від своїх однокурсників, ніби не перший рік науку гриземо.

Володька роззувався, лягав на довгу лавку, скриту від лектора кришкою стола і спав всю лекція, аж до дзвінка.

Всі вигоди були в наявності. І староста відмічав у журналі його присутність та не ставив злощасне "нб", за яке давали добрячих прочуханів й заставляли відробляти, і висипався мій приятель наповну. Та ще й я його стеріг, аби ніхто не застукав.

Але коли була 328 аудиторія, сховатися, щоб поспати, було важче. Тут не було рядів, які тягнулися доверху. Столи стояли на рівній підлозі. Викладачу всіх було видно. Хіба, що за чиєюсь широкою спиною вдасться сховатися.

Викладач наукового комунізму ходив між рядами швидко і так же швидко Володька впіймав-розбудив.

Прочитав йому мораль, вказавши, що даремно штани протирає, що така поведінка не достойна радянського студента-комсомольця, що місце Володьку десь на заводі або в колгоспі. А ще згадав часи, коли він сам вчився, одразу після війни, в якомусь там 47-му році, то тоді викладачі не були такими лібералами. Всіх, хто не дивився лектору в очі, заставляли слухати лекцію стоячи. А коли недбалих ставало багато – примушували їх співати "Інтернаціонал", аби попросипалися.

Краще б він цього не говорив, бо дружбан мій не стерпів і їдко відповів:

– О, та то ж гарна ідея! А ви теж заставте, щоб всі стояли, тоді точно хоч хто-небудь вас буде слухати.

Науковий комуніст від такої нечуваної неповаги, аж раптово зблід і остовпів. Дуже розсердився й сказав:

– Запам'ятай, хлопче, мого заліку ти не здаси ніколи. Я тебе не забуду! Тепер начувайся!

Володько вперше переписав сам конспекти. Прочитав цілих дві ленінських роботи: "Як нам організувати Рабкрін" та "Два кроки вперед і один назад". Такої підготовки він ще не робив з жодного предмету. П'ять разів пробував здати науковий комунізм, але нічого не виходило. Взяти цю фортецю помсти не зміг. А незданий залік – це хвіст. З хвостом на другий курс можеш не перейти і стипендії не отримаєш, а це для Володька рівно смерті.

Здавалося б "хана" його учобі. Проте виняткова його видумка знову взяла своє.

Дослідив Володько, що його месник частенько проводить час в читальному залі наукової бібліотеки – дисертацію пише.

В цій бібліотеці студентів майже не було. Для нас була окрема.

Тут засідала поважна професура. Академіки, доценти, професори. Ті, що любили вдумливо, в цілковитій тиші, посидіти над стосами запилених книг. Атмосфера була своя, особлива. М'які килими на підлозі гасили кроки, а від усього іншого – шуму й бути не могло.

1 2 3