Тим оказався один з його кращих учнів Нестор Негримайленко. І хто це жартує іменами? Системники чи сам Господь.
– Що ж ти на живу людину вже епітафію написав? Може я такого натворю, що прийдеться написати Всеволод перший, злодюга.
– Ваше сіятельство! Государ! От де ви натворите біди, у тих державах нехай віддають вам заслужене. Я ж писав і буду продовжувати писати історію Островів.
– А не боїшся моєї реставрації?
– Ні.
– Чому, тільки коротко.
– При твоєму правлінні ми все мчали до майбутнього, при тітоньці Лізи ми в ньому знаходимось.
– Та й що, назад не примете?
– Чому? Як законного чоловіка герцогині і як питомого поселенця.
– Безправним принцом-консортом. В'язати віники і робити скляні шибки? Ростити помідори та цибулю з часником?
– Чому? Вчити людей на всіх рівнях і гнати науку та технології вперед Тільки відірвати мені голову чи натворити чогось Єлизавета Велика не дасть.
– Ну що, Всеволоде, засватав царівну? – подумав граф. – Рубав би сосонку по собі, може інакше було б. А цього. Навчив на свою голову. Нехай. Історія нас розсудить.
11
Тема переміщення одного з Бурбонів у Новий Світ не була полишена. Тому через декілька місяців розмова з королем у Ескоріалі йшла про Філіпа, інфанта Іспанського, який народився у 1712 році і, у історії базового світу, вмер від епідемії у 1719 році.
Прохання Всеволода віддати інфанта Філіпа на виховання у Атлантиду прозвучало як грім серед безхмарного неба. Розмова набула сумбурного характеру.
– Що ще треба зробити, крім того, щоб віддати католицьку дитину, дитину суверена іспанської імперії у некатолицьку країну
– Ми ж васали католицької Франції і наше військо запорізьке доказало вірність Бурбонам.
–І ще що треба зробити?
– Віддайте нам на виховання.
– Чому?
– Бо щось не те, наче рідний і однойменний братик скучає і тягне його з цього світу. А у нас чомусь той не захоче цього.
– Де і коли це ви придумали, Всеволоде?
– Приснилось у кафедральному соборі святої Марії в Толедо. На днях.
– Ти знаєш що таке свята інквізиція?
– Начувся і бачив у дії. Але загальним християнським принципом є віра в можливість чуда та пророцтва.
– І на яких умовах?
– Самого і без нікого із почету. Тільки два католицьких священика. Ми займімось здоров'ям тілесним, вони – духовним. Для політичного розкладу мені потрібно, щоб він був добрим католиком.
– Я знаю про звичаї твого двору більше, ніж ти думаєш, такі собі склодуви–модистки. Спартанці, ченці-нестяжателі, непитущі і некурящі. Причому обоє з королівських та царських сімей. Думаєш, чому ніякий іспанський собака досі не гавкнув у сторону Островів. Причин декілька, але і тільки що названа – не остання. Чи не пожене Єлизавета Московська нашого Пилипка свиней пасти.
– Та не пасемо ми свиней, нема такого звичаю. Тримаємо у сажах.
Герцог попутно згадав весь цей епізод. Герцогиня як побачила свіню на вулиці, яку гнав пасти дядько, який ще й ляпнув "московка", побіліла вся, князь рядом якраз йшов, кинувся, а вона сказала "хай я сто разів буду московка, але свинопасами керувати не буду". Княгиня не дуже любила самотньо ходити по вулицям, то кривдника з довгим язиком, що двічі кинув образу їй у спину, швидко вирахували і віче виписало тому нагаїв. Князь просив у віча "поле" за образу, збираючись добряче відлупцювати цього нахабу. Але селищний отаман, який вів віче, сказав:
– Єхидний і жалюгідний чоловічок, це доволі поганеньке створіння, коли ти почнеш його ганяти по полю, викличе співчуття. А воно треба? Краще від імені держави ми відшмагаємо язикатого. Та й квит.
А щодо вільного випасання свиней, то князь таки заборонив це. На той час діяло дві заборони: на побудову млинів-вітряків та ловлю риби з довбанок в океані. Тільки з каное аравакського типу. Небагато. То люди, побурчавши для порядку, змирились.
– Ну тоді відправить кіз з коровами на толоці пасти. – Звучання цього іноземного слова "толока", без скупчень приголосних сподобалося Філіпу V і він пояснив: Збірне, об'єднане з сусідами стадо, яке пасуть по черзі на суспільному полі.
Відмінювання в іспанській мові відсутнє, тому не було важкого для кастильців звука "ц".
– Ну і що? Святий Франциск Асізький схвалив би. Ви стільки знаєте, наче у нас були. Поле – толока, кожний двір відбуває череду.
– І наскільки до вас?
– Щоб пройшов 1719 рік, щонайдалі.
– Ну добре, скажімо до 1721 року. А далі?
– Повернення до Мадриду і навчання, чи що ваша величність передбачить.
– Так-так, і буде страждати інфант по якійсь з дочок Єлизавети. Кажуть, що вони гарнесенькі. А далі?
– Вони для нього підстаркуваті і розбігуться раніше, ніж він почне поглядати на дівок. Інфант, для якого земна півкуля, яку відкрив Кристобаль Колон, майже рідна, – прекрасна кандидатура для віце–короля Нової Іспанії
– А не простіше відправити Філіпа у Мехіко?
– Простіше – не найліпше, ваша католицька величність. Ми збираємося з дня на день відвертати його від його жеребу. І зможемо, я вірю віщому сну. Навіть якщо на троні буде весь час Єлизавета – і від неї пропозиція у силі.
– Еге, та ти готовий об'єкт для інквізиції. Знов видіння? Ні, ти не такий дурень, щоб без огляду підставляться. Так-так, рокіровка герцога у довгу сторону. Ми вимагали, щоб між річкою Утугвай і Куртибою було графство і думали, що там буде графство на чолі з Орестом, з головним міністром цим, чубатим…
– Костем Гордієнко, ваша католицька величність.
– Так. Але щось тут є, незрозуміле. А незрозуміле лякає. Ти можеш поклястися, що це не направлене проти моїх володінь.
– Клянусь Покровом Пресвятої Богородиці.
– Ладно. Ні, відсмикни ще на п'ядь фіранку над своїми задумками, ще трохи. Бо на невідомість відповім силою.
– Спробую. Я хочу оволодіти землями, де нема зовсім християн і зовсім нема держав.
– Патагонія? Нова Голландія?
– Ви знаєте про Австралію?
– Ось як ви її називаєте. Повідомили секретно з Філіппін. Ну, якщо ви збираєтесь підсидіти Нідерланди, то коли почнеться активна стадія – я вам допоможу. Я їм нічого не вибачив. З такими далекоглядними планами маєш повну підтримку Іспанії в створенні свого графства.
– Все ж повернемось до початку. Пожалійте дитинку, ваша величність.
– Хоробра ви людина, Всеволоде. Імперія ж вас розтопче, якщо це видіння неправдиве, бо в дійсності наслане ворогом роду людського. Забудьте все! Негайно! І тримайтесь усі П'ясти щонайдалі від інфанта. Це вам по доброті кажу. Щоб не подумали придворні, що це ви навели хворобу. Взагалі, вам повезло, що розмови про вас модні далі нікуди.
– Підкоряюся. Негайно зникаю з Кастилії. Але на краю свідомості…
– Закрита аудієнція завершена, графе, – король піднявся і пройшовся по червоному килиму до вікна.
Вийшовши, князь ще раз проаналізував почуте. По-перше, коли притисне – пришлють. По-друге, відчувають правителі у подружжі П'ястів рівню за походженням. Але якихось кращих. Чистіших. Справедливіших.
Як же це допомогло колонії! Але скажи плебсу, що в даних історичних умовах безумовна знатність походження інколи дорівнює бойовій ескадрі – розірвуть. Коли Адам робив у полі, а Єва пряла – де були дворяни? – скажуть. Людина оцінюється тільки її здібностями, добавлять. Ніхто, звичайно, з глузду не з'їхав, щоб таку анти демократичність і неточність (знатність та законність династії) пропагувати, як спосіб захисту держави. І не таких знатних по світу пускали. Але інколи… деінде… над дивною загадкою недоторканості Атлантиди трохи піднялась завіса імли.
Філіп таки прибув і пробув у Атлантиди з 1718 по 1725 рік. Дружив з Всеволодом молодшим та Єлизаветою Молодшою, старших дітей герцогів сторонився. Але чомусь негайно виїхав у Іспанію після коронації свого товариша, Всеволода Другого.
У 1734 році інфант змінив Хуана де Акунья і Берхано на посаді віце-короля Нової Іспанії і займав її до своєї смерті 5 лютого 1760 року. У 1738 році взяв заміж Христину, дочку Ореста. Кортеси не визнали шлюб рівнородним, то морганатичний шлюб, хоча і дозволений батьком, закрив інфанту дорогу до загально іспанського трону.
12
Повернемось до 1717 року.
1717. 12 травня 1717 року була середа. У звичайному одязі парижського містянина цар йшов по набережні й Сени, раптом зустрічний в одязі капітана першого рангу Франції, тільки з якимось дивним гербом, що нагадував кібчика, яких він вдосталь бачив біля Брацлава або Азова. Але ж вони у Франції не водяться. Зустрічний зняв головний убір та схилив голову:
– Граф П'яст, чоловік Вашої сестри Єлизавети.
– Ти ж за океаном, – здивувався цар. – Ох і непрості ви люди, раз знаєте, що цар Петро йде по такій-то вулиці Парижу. Кажи одразу, нащо вийшов на мене.
– Петро Олексійовичу, дозволь купувати кріпаків-малоросів та засуджених злочинців — малоросів для виводу в заокеанські володіння П'ястів.
– Ні. Казні хоч скільки грошей мало. А бунтарям спокуса – якщо заколот не вдасться – попаде у ваші теплі краї. Як там Ліза?
– Нормально.
А діти?
– Орест командує флотом Атлантиди, Данило тут, сотник у Заокеанській Січи, привіз женити. Всеволод біля мами, допомагає в управлінні та варить скло на гуті. Дівчата біля мами. Царю Петро Олексійовичу, ну зжальтесь над окаянними, віддайте їх нам.
– Все продумаю ще раз. Доброго здоров'я, родичу!
– І вам також, ваша величність
Коли усата пика шваґра пропливла мимо, Всеволод відчув прилив сил. Саме ради гормонного струсу він показався на цій вулиці. Він знав, що комплексує перед величчю цього чоловіка, його дій і підсвідомо хотів би мати його на своєї стороні. Навіть одруження з Єлизаветою було частиною цього комплексу. Бо ще ближче підійти до ідеалізованого ворога він не міг.
Ще він комплексував з приводу поляків. Він так їх відштовхував, наче один–єдиний поляк у його державі одразу зведе його народ до рівня недодержавності, меншовартості. "Варшавській попіл, грязь Москви – ось що такеє ваші пани", – і у цей раз згадав Кобзаря. Може далі історію будуть робити люди з кришталево чистою національною свідомістю, що не реагують ні на силову перевагу сходу, ні на інтелектуальну — заходу, а поки її буде робити він – українець — попаданець. Буде підганяти історію обухом сокири на таке місце, де українці – славна і достойна частина земного універсуму. Саме універсуму, а не універсаму. Не підправляй знову, комп'ютере! Кожному свої задачі.
1717.