Бригадир взяв з собою Ромку – найбільш тверезого.
Полізли обох по драбині на стіну п'ятого поверху. Потрібно було поставити на розчин дві довгі панелі. Без них завтра не буде, що робити новій зміні.
Ромка дивився, як добре підпилий бригадир став у весь зріст на метрової товщини стіну, спиною до зовнішнього провалля і почав укладати бетонні панелі. Командуючи таким же нетверезим машиністом висотного крану. Найменший невдалий рух не залишив би від бригадира мокрого місця. В хлопця від цієї відчайдухості, сміливості, безбашеності аж в очах потемніло.
– Не бійся, малий, все буде чимчинарьом… Хіба нам вперше, – кричав до Ромки зі стіни бригадир, побачивши, як хлопець зблід споглядаючи за ним.
Хлопець зрівняв з бригадиром свої подвиги і зрозумів всю їх несерйозність, нікчемність. Згадав, що так, як цей старий, нехтують небезпечною висотою багато хто в бригаді.
На другий день на будову прислали працівників статуправління. Допомагати швидше закінчити для них нову контору.
Ромка бачив, як в деяких з цих помічників тремтіли коліна, як вони від страху висоти ледь не мліли, коли наближалися до краю неогородженої стіни.
Після цього він став дивитися на колег-роботяг вже не з висока й трохи навіть шанобливо.
— // —
Із тридцяти учнів групи М-22, що випустилася того року, мулярами стали тільки двоє.
Декілька хлопців з компанії Гєші Окуня пішли в тюрму. Попалися під час нападу – оббирали в парку чергового п'яничку.
Багатьох забрали в армію.
Рома попав в Афган. Через рік прийшло повідомлення, що він згорів в танку.
На території училища йому поставили пам'ятник – герою.
А ще через років п'ятнадцять Рома повернувся з афганського полону. Виявилось, що в танку згорів його напарник, а він чудом вибрався назовні й потрапив у полон.
Не дарма про Рому говорили ще тоді, коли він зумів зняти медсестру: везунчик.
А пам'ятник і досі стоїть. Союз розвалився – нікому до того діла немає.
Як немає вже і самого ПТУ.
Олександр Мінович