Вони пили каву й дивились по телевізору змагання на байдарках. Швидкою річкою, долаючи перешкоди, учасники змагань пливли до фінішу.
Михайлик теж став дивитися. Хоча й лежав ще в постелі і, не виходячи зі своєї кімнати, дививсь телевізор крізь непричинені двері… А тоді жвавенько підвівся, одягся…
"І я так можу!" – подумав він і пішов у ванну. Подививсь по кутках і, не помітивши того, що йому потрібно, взув гумові чоботи і вийшов у двір.
Дощ був не таким уже й рясним і невдовзі скінчився. Мишко пройшовся подвір'ям і згадав, що у коморі є старі ночви.
"Ось це те, що треба!" – зрадів, взяв ті ночви і зібрався на гірку, з якої уся вода струмками збігала вниз – у величезну калюжу. Ця калюжа не пересихала ніколи. Там увесь час плавали качки, і через це її звали "качиним озером".
Вийшовши з двору, він весело чимчикував, ніс ночви, а тоді зупинивсь.
"Хто ж мене зіштовхне з гірки, коли я сяду в ці ночви?.. Струмки ж неглибокі… А хочеться пропливти так, як показували по телевізору", – роздумував він. І тут йому згадалася Настя. Вона смілива і на три роки старша за нього… Та і живе неподалік гірки… Якось вона розповідала, як злізла по драбині на курник і звідти, з самого даху, з розкритою парасолькою зістрибнула вниз.
– Думаю, вона не відмовиться, – сказав Михась і пішов.
Дівчинка саме гуляла біля двору. Босоніж міряла калюжі.
– Привіт, Настуню!
– Привіт! – сказала вона і подивилась на ночви. – Що, вирішив поплавати… на них?..
– Вирішив! Зіштовхнеш з гірки?
– З радістю! Буду помічником капітана… – радо гукнула дівчинка і побігла на гірку, з якої із шумом мчали струмки. У величезній темній калюжі, як і повсякчас, від самого ранку, бовталися качки.
– Ну, з Богом! – промовила Настя. І Михайлик поставив ночви у найглибший струмок, став вмощуватись.
– Корабель готовий до відправлення! – зазначив він.
– Вперед, капітане Михо! – вигукнула дівчинка, підштовхнула ночви, і вони попливли. Настуня бігла слідом, раділа, а тоді крикнула:
– Попереду велетенські страуси! Зараз ми їх налякаємо!
– Це ти… качок маєш на увазі? – спитав її Мишко.
– Ага! Шкода, капітане, що ми не прихопили рушниць… Хороше б вийшло полювання!
– А я про це й не подумав, – озвався хлопець, вживаючись у роль капітана.
Шубовсь! Плюхнули ночви з гірки в калюжу… Та так, що качки закричали, як несамовиті, і миттю розпливлися, порозбігалися по воді врізнобіч.
Настя зайшла в каламутну воду. І штовхала… підтримувала ночви, щоб вони не перевернулись, і капітан не намок. Калюжа була не глибокою, аніж здавалася здалеку. Дівчинка ледь намочила плаття…
– На березі з'явились слони! – гукнула вона, помітивши корів, що паслись на прив'язі неподалік.
– Їх, здається, двоє… І вони рябі! – весело додав Михо, гребучи руками, як веслами. – Що там попереду, Настуню?
– А попереду… небезпека, капітане.
– Яка ще небезпека? – поцікавивсь Михо.
– Там крокодил!
– Де? Я його не бачу!
– Та он же! Диви… як блищать його зелені очі! Он… вони визирають з води і чекають на нас…– показала Настуня. – Що зараз буде?! Що буде? У нас же на судні немає нічого, щоб по них зацідити, – розчаровано сказала вона.
Михайлик придивився. І дійсно – посеред озера щось блищало зелене.
– Невже крокодил?
– Так! – кивнула Настя. – Ич який... Сховався у брудній воді і думає, що ми його не помітимо, – сказала вона, а потім запитала Мишка: – Ти теж його бачиш?
– Бачу! – вигукнув він, вистрибнув з ночов і мерщій на берег – якнайдалі від крокодила.
– Куди ти? Зачекай! – кричала Настя йому услід.
А він… Біг на гірку. Серце гупало в грудях від страху… Мокрі халявки поприлипали до ніг, чоботи – повні води… Нарешті Михась зупинився. Познімав чоботи, повиливав з них воду… А потім згадав про ночви і подивився назад.
Старенькі ночви стояли на бережку... А Настя брела від середини калюжі і тримала щось у руках.
– Михайлику, зажди! – гукнула вона.
"Яка безстрашна!.. – дивувався він. – Не злякалася крокодила… Мабуть, він сам її злякався і втік", – подумав Михайлик. Кинув чоботи і підійшов.
– А де ж… крокодил? – запитав він її.
– А ти що… Злякався його?
– Певна річ... Його очі були такі зелені! Такі страшні!
– Який же ти ще малий… І смішний, Михайлику. Я ж так казала, щоб було цікавіше… – посміхнулася дівчинка, тримаючи у руках зелену пляшку.
Пляшка із-під вина була закрита корковою пробкою... Це вона плавала в калюжі і виблискувала на сонці, що відбивалось у її зеленому склі.
Та про це Михайлик здогадався тільки тепер.
16.02.18 р.
Знахідка
Як гарно весною! Тепло… Зелено…
Мишко сидів біля двору на лавці і дивився на горобців, що копирсалися поряд у молодому спориші. Горобці були надто заклопотані. Та коли він підійшов – здійнялися і полетіли до лісу.
– Які лякливі! – тільки й вигукнув їм услід.
Михась стояв… Дивився на ліс, що зеленів край села… І захотілося йому туди сходити… Останнього разу він бував там узимку.
Він ішов стежкою, що плинула поміж ворсистої трави, оглядався довкола… І бачив: журавлів, що прилетіли на вежу… ластівок, що радо звивались у небі, повернувшись додому… Чув, як гудуть над розквітлою кульбабою бджоли... як десь у лузі кує зозуля…
І ось він прийшов до лісу. Той ласкаво шумів, потріскував стрункими високими соснами і слухав пташок, що озивалися звідусіль веселими голосами. Всюди пахло хвоєю. У траві шурхотіли ящірки… На кущах, що рясно зеленіли неподалік вузенької, притрушеної глицею стежки, гуділи хрущі. Михайлик вже хотів підійти і якогось спіймати… А потім подумав: "Нащо він мені? Краще пошукаю гриби" – і став дивитися під деревами, у траві… Невдовзі під поваленим деревом помітив кілька рудих, яскравих…
– Хм… Ці гриби не схожі на їстівні… – зауважив він і пішов далі. Ішов… Придивлявся. Аж раптом у сухій торішній траві помітив велике гніздо. Там лежали яйця. Вони були жовтуваті і, як йому здалося, схожі на курячі.
– Ого, скільки! Мабуть, якась молода курка заблукала у лісі, зробила гніздо і знесла… аж вісімнадцять яєць! – порахував він. – Оце мама зрадіє, коли я принесу їх додому! – сплеснув руками і вже хотів брати... Та почув, як неподалік застукотів дятел.
– Який голосний! Піду, подивлюсь на нього. А яйця заберу потім. Куди вони дінуться? – сказав і пішов.
На галявині, на розлогій сосні сидів дятел. Він не зважав на хлопця і продовжував завзято стугоніти. Михайлик ходив навколо дерева, дивився на невгамовного, строкатого птаха... А потім помітив, як щось прошмигнуло і сховалося за пеньком.
"Що воно таке?" – зацікавився він. Підійшов…
Із-за пенька показалися маленькі вушка, потім – мордочка, пухнаста золотава спинка, хвостик... Це була куниця!
Він пригадав, як торік разом з мамою бачив таку на своєму подвір'ї: вона бігла від курника, а потім сховалась під купою дров.
Щоб не злякати куницю, хлопчик сховавсь за сосною. Стояв тихенько, дивився… аж поки та не побігла в кущі.
– Ну, і біжи! А я піду – заберу яйця, – вирішив він і схаменувся, бо пригадав: тоді мама казала, що куниця бігала в їхній курник по яйця.
І, не зволікаючи, майнув у кущі. Відхиляючи віти, він пробирався, проходив знайому місцинку… Та ніде не бачив гнізда.
"Де ж воно? Де?" – сердивсь Мишко, придивляючись поміж віхтів сухої трави, що височіли над зеленою, молодою травицею…
"Нема… Невже взяло… і ось так – зникло? – переймався він і продовжував шукати вже навколішки.
Повз… Просувався все далі. Ворушив руками траву і раптом помітив велику птаху. Сірувато-жовту… у рясних чорненьких цяточках на спинці, на крилах… Вона сиділа в гнізді... і так принишкла в траві, що була непомітною через своє забарвлення. Коли Мишко її доторкнувся, вона закричала і, розпроставши крила, високо злетіла в повітря... У неї був такий красивий смугастий хвіст!
– Так це не курка! – вигукнув він і почув, як ляклива пташина приземлилася десь у кущах.
Мишко був у захваті. Він не став чіпати яйця, а помчав додому, щоб усім розказати, яку він побачив дивну птаху.
–Ти побачив фазана, матусю, що висиджує малят, – сказав тато. – Фазани – дуже красиві, але лякати їх в таку пору не треба!
– Та я ж не знав… Я ж не навмисно! – пояснював Михайлик.
Усі подальші дні хлопчик ходив веселий… Радів, що побачив справжнього фазана… І коли наступного разу прийшов до лісу, відразу поспішив туди, де бачив гніздо.
Тихесенько, потайки… щоб, бодай, не злякати… він хотів подивитись на малих фазанят.
02.03.18 р.
Скоро поспіють вишні
Скоро поспіють вишні! – зауважив Михайлик, походжаючи садом. Висока розлога вишня виблискувала тугими червонобокими намистинками ягід і була така тиха і чарівна. Теплий ранковий вітер ледве-ледве дихав над її кроною. Вгорі розіслалось ясне синє небо. Воно тримало у своїх прозорих незрадливих обіймах сонце, що грайливо відбивалось у крапельках вишневої смоли. Хлопчик присів під вишнею – поглянув на ягоди, листя, а потім задививсь на шерхкий, побілений стовбур. По ньому повзало багато мурах: одні – вгору, інші – вниз. І так це у них вправно виходило! Не сваряться… Не штовхаються…
Несподівано, ось так – посеред літа, хлопцеві спала на думку школа, а точніше – перерва, коли всі учні біжать у їдальню, штовхають одне одного, щось викрикують…
– Невже мурахи мудріші за школярів? І вихованіші?
Хлопчик з неабиякою цікавістю дививсь на мурашок. Схилився до стовбура так близько… А потім вигукнув:
– Знаю! Знаю, чому вони такі розумні і дружні! У них на голівках є крихітні антенки. Завдяки їм маленькі мурахи чують голос сонця... І воно дає їм поради, вчить мудрості… І на вишню вони залазять не просто так… А щоб хоч трохи… хоч на якусь мить опинитися ближче до сонця.
30.04.18 р.
Дотик казки
І чому так зелено й тепло – не увесь рік?" – розмірковував Мишко, ідучи стежинкою, що звивалась гадючкою у зеленій траві. Ця стежка вабила його більше, ніж будь-яка інша… Адже вона – лісова.
Він тихенько йшов по зігрітій літом стежинці, а поруч – в траві, що проросла крізь злежану глицю, шурхали ящірки – зелені, руді, сіруваті... Гарно їм, весело! Зачувши його, тікають, ховаються…
У лісі на всі голоси співають пташки. Десь на галявині кує зозулька.