Та поки пробирався через гарбузи, зчісуючи ноги колючим бадиллям, він перехотів ховатися в гаї… Хоч знав, гай великий, і там можна сховатися так, що його шукатимуть дуже довго. А Катруся… так і взагалі не знайде.
Але, сховавшись десь там, він не бачитиме, як його шукатимуть… І якщо це буде Катруся (а вона ж полюбляє вишукувати), то вона неодмінно надумає і скаже своїй мамі, що він побіг до болота.
"Треба сховатися так, щоб бачити: де вона ходитиме, що робитиме і в кого питатиме…" – подумав Женя і, пробігши через усі сусідські городи,
опинився серед стежки, що починалася в луках і вузькою зеленою змійкою простелялась до гаю, а також до подвір'я бабусі, що полюбляє носити великий білий капелюх.
Перед березовим гаєм росла густа лобода, там він і сховавсь. Ліг на живіт і чекає, поглядаючи на стежку… Так лежати йому швидко набридло, він перекинувся на спину і, закривши очі, став слухати, як лагідно торкається лободи вітерець, як лопотить її листя… як тихо і величаво дихає гай… а вгорі… Ластівки! В'ються, шелестять крилами...
Євгенко розкинув руки, зажмурив очі і незчувся, як заснув.
І сниться йому кінь. А на коні – дівчинка, та, що під час канікул пасе фермерську череду. Можливо, він і забув би про неї, якби її не звали так само, як і його, – Женя.
Що й казати! Він частенько про неї згадував і не хотів визнавати, що ця смілива дівчинка йому подобається. І от вона йому сниться… Як і тоді… верхи на білому коні – мчить, як вітер. Аж ось спинилась… Прив'язує за вуздечку коня у гаї і прямує до нього. А він лежить у рясній лободі і ніби не чує її кроків… Коли вона підійшла і повільно нахилилась до нього, він закрив очі і став чекати, що ж буде далі.
Вона ж... шепотіла йому на вухо якісь смішні, дивні звуки, слова на іншій, незрозумілій мові… І він слухав… слухав… Аж поки вона не заходилася лоскотати йому обличчя пасмами свого рудого волосся, що встигло відрости до пояса. Від цього приємного лоскотання Женя почав поволі пробуджуватися… Відкрив очі і побачив козу Мекку. Вона зривала вершечки лободи, жувала і лоскотала йому шию, обличчя своєю рудою бородою, плямкаючи на вухо.
Євгенко її не лаяв, бо не злякався. За час, проведений у селі Дивному, він звик до цієї кози. Та все ж він не міг втриматися від сміху і розсміявся – голосно, вільно – від душі.
Не зважаючи, що його помітять, він заливався сміхом у лободі, гладив козу і думав: "І як Мекка дізналась про дівчинку, якій мені соромно глянути в очі? Невже ця… неслухняна бабусина коза навіяла мені цей сон?!"…
Казкові миті дивного літа
Серпень виявився жарким, хоча й стало раніше темніти.
Увечері, коли за обрій ховалося сонце, повітря вихолоняло, і вночі було прохолодно. А потім, наступного дня, знову являлася спека.
Городами котився п'янкий дим від вогнища: з тріском горіло сухе картоплиння.
– Як швидко промайнуло літо… – зітхнув Женя. Лелеки вже відлетіли. Він дививсь на самотнє лелече гніздо і, сумуючи за їх радісним цокотанням, відчував, що не набувся в гостях. Раніше, допоки він не приїздив сюди, все у його рідному Харкові здавалось йому найгарнішим у світі. А тепер, коли він надихався садами, луками, річкою, березовим гаєм, сосновим лісом і відчув як пахне земля, то пізнав якийсь інший – щирий і живий, сповнений земної краси, відкритий кожному світ.
Євгенко знав: у місті, сповненім повсякденного шуму, байдужого нескінченного ритму, йому не вистачатиме цих росянистих світанків, а також щебету пташок, стежки, що кличе в гай, зеленого квітучого берега і такої тихої дзюркотливої річки, що, прямуючи через усі луки, звертає до лісу, і вони перешіптуються, удвох таємничо гомонять… гомонять… про все, що їм заманеться.
За літо Женя звик до гостинних родичів. Звикнув до їхньої Гіри.
"Ця собака така розумна і терпляча до Мурки з Мурчиком, що так полюбляють її дражнити. А корова Рябка… Вона повертається з пасовиська і не пройде повз мене, щоб не облизати своїм великим вологим язиком", – роздумував хлопчик, сидячи наверху розлогої старої шовковиці, що росте серед саду. Крізь її ажурне віття і прохолодне глянсове листя, він дививсь на сусіднє село, що виднілось ген-ген… за річкою, за вербами, луками… Дививсь на обриси даленіючих вулиць, хат, що здавалися такими маленькими, як коробочки сірників… А потім побачив Катрусю. Нишком, повз кукурудзи, стежкою через город вона прямувала до річки.
Поки Женя злазив з височенного дерева, дівчинка була вже далеко.
– Все одно дожену! – сказав він і побіг.
Довкола розходився бурхливий шелест. Женя був схожий на парусник, що линув сонячним океаном, розрізаючи хвилі шелесткої, високої кукурудзи, соняху… повз пузатих червонястих гарбузів, чорнявих жовтобоких кавунів, кущиків запашних чорнобривців і всього, що росло біля стежки… Однак поки він біг, Катруся зникла.
"Мабуть, біля кладки ловить равликів", – подумалось йому. Та коли прибіг до річки, то її не побачив. Прислухався… Подивився довкола – нікого нема! Тиша... Лише бабки лускотять над осокою.
– Де ж ти є?..
"Напевно, Катруся побачила, що я біжу слідом – сховалась і зараз стежить за мною", – міркував Женя і вирішив її не шукати, а піти навідати "Бабусю у білому капелюсі". Він ішов луговою стежкою і був упевнений, що Катя його наздожене.
Щодо бабусі… Її справжнє ім'я ніхто і не згадував. Так повелося через те, що її звали, як і більшість бабусь у цьому селі, – Ганна. Її прізвище також було дуже поширеним серед односельців… І щоб не уточняти, яка саме Ганна, її називали просто: "Бабуся у білому капелюсі", або "Білий капелюшок", через те, що вона дуже полюбляла його носити. І тоді було ясно, про кого йдеться розмова.
Пройшовши викошеною прогалиною, повз вільшичок, а потім і повз бабусиного городу, Женя опинивсь біля хвіртки, над якою звісила ледь пожовтілі віти черешня. Постукав і став чекати. У дворі не чутно було бабусиних кроків.
"Мабуть, її нема вдома", – подумав він, ще трохи посидів на лавці, подивився на гострокрилих білогрудих ластівок, які злітались у велику зграю, що розвівалася над вулицею, а потім вирішив сходити у гай.
Стежка, як і раніше, безмовно кликала у глибінь хороводів білокорих беріз. Тепер вони були ще гарнішими, веселішими: з віт, наче золоті монетки, падали додолу перші пожовклі листочки; крізь шовкові непричесані крони лилося ясне синє небо… Над стежкою співали пташки. У їх голосах чувся смуток, бо скоро закінчиться літо. Гай по-дитячому щиро, безтурботно шумів, віщуючи теплу осінь.
Женя ішов, милувався, вдихав пахощі листя, землі і хмільного передосіннього вітру… А потім… помітив два гарненькі підберезники, що росли у шовковій траві і горнулись одне до одного товстими смаглявими шапками.
Зірвав їх і почув, як із гущавини хтось до нього озвався. Хлопчик відразу упізнав цей голос. Так, це була "бабуся у білому капелюсі".
– Що, ото і все, що знайшов? Лише два?
– Так, бо я тільки прийшов.
– А я тут із самого ранку. Вдосвіта встала, похазяйнувала трохи по дому та й вирушила у гай – по гриби, – мовила бабуся і поставила перед собою кошик. Він був повен грибів. Там були і підберезники, і рижики, і боровики – чистенькі, обібрані від сухих травинок і листя, великі та маленькі.
Женя поглянув на кошик, на бабусю... Ця бабуся завжди у хорошому дусі. Вона весела і така вправна, хоча й трішечки згорблена. Її погляд такий світлий, лагідний, щирий і теплий... А зморшки, немов павутинки, що ненавмисно торкнулися її вій і побажали зостатися на її усміхненому обличчі.
– Бабусю, а скільки Вам років? – поцікавився хлопчик.
– Скоро буде вісімдесят п'ять.
– Ого! – здивовано вигукнув він. А бабуся замріяно подивилась навколо і сказала:
– Я дуже люблю природу – це вона додає мені сил. Ось і увесь секрет мого довголіття!
Старенька розповіла Жені про те, що коли приходить до гаю, то вітається з його деревами, кущиками, травою… А гай шумить їй у відповідь і просто, по-своєму, таємничо каже, що за ярком, у протилежному боці, там... за трьома березами, що ростуть з одного кореня, є грузді, підберезники… А праворуч від болота, під старими дубами, ростуть боровики.
Бабуся Ганна каже, що у гаїв, лісів, дібров, скверів є душа, що радіє від щастя, коли бачить добрих людей, які люблять природу, і журиться тоді, як хтось приходить і нищить дерева, мурашники або лишає після себе сміття.
Женя уважно слухав бабусю і думав: "Напевно, такої бабусі у місті не знайдеш... А як хочеться, щоб вона увесь час була поряд… Жила хоча б десь на сусідній вулиці".
– Частіше приїжджай, мій хлопчику… І ми будемо разом ходити і в гай, і до лісу... – промовила старенька, ніби почула його думки. Потім дістала із кишені шовкову торбинку, вибрала з кошика п'ять величезних боровиків, поклала в неї і подала йому зі словами:
– Візьми! З цих грибів вийде смачний суп.
Жені ніяково було їх брати. Бо сам він знайшов лише два… І то – невеликих.
Але щоб не засмучувати добру бабусю, він таки узяв торбинку з грибами… Подякував і побіг веселий додому.
Прибіг. І відразу ж виклав гриби на стіл.
– Які гарні боровики! Де ти їх знайшов? – допитувалась тьотя Ніна.
– У гаї, – коротко мовив Женя. Він бачив, з яким радісним подивом вона оглядає боровики, і стидався зізнатись, що їх знайшов не він. Тітонька взяла ті гриби, помила і заходилася готувати суп. Женя ж... пішов шукати Катрусю, яка й досі гуляла у луках. Йому було прикро, що вона заховалася і не хотіла до нього виходити. Та раптом він її помітив. Катя сиділа на бережку під вербами і розглядала маленьку зелену жабку.
– А де ти була?.. Я шукав тебе, шукав…
– Ну і що, як шукав… – не зізналася дівчинка. Насправді ж вона була біля річки у тихому мальовничому місці, непомітному іншим через верболози та густий очерет.
Ступаючи пухнастими килимками трави, попід річкою, діти спостерігали, як багріє вдалині небокрай. Настає вечір і легкою туманною ковдрою вкривається берег. Ріка щось собі тихенько наспівує і, наче мати, гойдає на своїх золочених хвилях важке вечорове сонце.
А в траві таємничо народжується чарівнича музика цвіркунів. Стиха пищать комарі… В очереті протяжно обізвалася жаба…
Коли сонце сховалось за обрій, і верби, трави, очерет і ріка відчули подих могутнього звечорілого неба… Євгенко й Катруся вже були вдома.
– А що це так смачно пахне? – вигукнула дівчинка, зачувши з вулиці приємний грибний аромат.
– Грибний суп!
– А звідки ти знаєш?
– Бо це я приніс ці гриби.
Такого смачного супу хлопчик раніше не їв.