Корівки спокійно собі лежали, звільна мантеляли хвостами, проганяючи мух і кусючих оводів.
– Відпочивають! – вимовив Женя і поспішив похвалитися тітоньці, якого пахучого він нарвав звіробою… розповісти про лисицю-царицю… й суниці… З пучечком звіробою, з повною жменею молоденьких маслюків він чимчикував, гадаючи, що бабуся йде слідом.
– Ми з бабусею натрапили на величезну галявину суниць… – радісно сказав він. – А ще, коли ми стояли на пагорбі, до нас підбігла… – недоказав Женя, бо хотів, щоб бабуся сама розповіла про лисицю… Та коли обернувсь – нікого не побачив.
– Зникла… – розчаровано мовив він і відвів погляд.
Тітка Ніна зрозуміла, про яку бабусю каже племінник. Оскільки і сама полюбляє спілкуватися з нею. Та і взагалі… Хто не знає у їхньому невеличкому селі цю незвичайну бабусю?!
– Не засмучуйся! Сідай краще обідати.
Пообідали. Тьотя підвелась… подивилась на череду, а Євгенко поправив ряднинку і приліг, підсунувши під голову долоні. І, хоча повіки самі закривалися, він так і не зміг заснути: то мухи лоскоталися, то овід кусав, то гучним "му-у-у…" озивалася поряд якась із корів. Він підвівся.
– Чого схопився? Поспи трохи... – озвалась до нього тітонька, що неквапно проходила навколо відпочиваючої череди.
– Поспиш тут!
– Звісно, спати в луках – це не те, що в хаті – на ліжку. Тут і мухи, тут і мурахи, і все, що завгодно заважає заснути…– сказала вона і, бачачи, що він не збирається спати, продовжила: – Я трохи полежу, а ти, Женю, наглядай за коровами. Якщо якась направиться до річки – іди слідом і, коли вона нап'ється води, віджени.
Євгенко ходив між кошлатими купинками трав, дививсь за коровами, розмахував палицею, наче самурайським мечем… Потім підійшов до тітоньки.
– Хоч Вам вдалося заснути, – стиха прошепотів він, ще раз обійшов череду і підійшов до річки.
Над річкою тихо схилились верби. Ласкаво зітхаючи, ронили у воду свої пінисті сльози… В траві дзвінко сюрчали кузьки... Над осокою, ряхтіючи* крильцями, кружляли бабки. Таких маленьких, синіх він ніколи не бачив.
Хлопчик підійшов до води ближче і почув, як щось бльовкнуло.
"Напевно, це грає риба!" – подумав він. Придивився між хвиль… Нічого там не розгледівши, він трохи походив берегом, а потім у верболозах помітив вузеньку кладку. Пройшовся по ній… і опинився на іншому березі.
Тут було так само зелено… гарно... Щоправда, не було лісу… і росло багато високої, заквітчаної рум'яними квітами трави іван-чаю. Євгенко бачив, як вдалині пасуться фермерські корови, як хтось на коні верхи їх
*Ряхтіючи – мерехтячи, виблискуючи.
відганяє, відвертає від річки, що сріблясто-блакитною стрічкою звивалася луками, відділяючи два береги, а також череду фермерських корів від домашніх.
"Як же той вершник так вправно це робить! Корови його слухаються – п'ють воду… і самі йдуть від річки – вертають до своєї череди... І як у нього так вправно виходить? – не розумів Євгенко, бачачи, що той вершник пасе череду один. – Мабуть, це тому, що в нього довжелезний батіг", – подумав він, почувши вдалині гучні виляски.
Женя стояв у затінку верб, серед духмяної соковитої трави, як зачарований дививсь в розімліло-сонячну, лунку далечінь і стежив за вершником, що на білому коні об'їжджав величезне фермерське стадо.
– Якби ж то у мене був кінь… То б виходило не гірше… А можливо, і краще за нього, – зітхнув Євгенко.
Вершник ніби відчув сказані ним слова і невдовзі був поряд.
– Тобі пощастило пасти сьогодні, – сказав він після того, як привітався.
– А чому це?
– Погода сьогодні хороша… Ти ж… уперше пасеш череду?
Прикриваючись долонею від сліпучого сонця, Євгенко поглянув на хлопця: той маніжно зачесав пальцями неслухняне яскраве, як сонце, волосся, що спадало на очі, на вуха і сягало майже плечей, а потім якось незвично поправив свого картуза.
"І звідки йому відомо, що я пасу вперше?" – подумав Женя і мовив:
– А ти… Постійно пасеш оцю величезну череду?
– Під час літніх канікул. Мій татко завідує он… тією фермою, – сказав вершник і рукою показав в далеч, на побілені хліви і загони, що маячили на тлі зеленого роздолля.
Почувши це, Женя подумав: "Зрозуміло, звідки він знає, що я, вперше, пасу корів… Він же тут часто буває!".
– До речі… Як тебе звуть? – озвався до нього рудоволосий, що й не збирався злазити з коня.
– Женя!
– Мене теж! – посміхнувся веселий вершник і, подивившись на свою череду, спішно сказав: – Ну, бувай… Можливо, ще побачимося!
– Можливо… – само вирвалося у Євгенка, що теж подумав про корів, за якими йому доручено дивитись.
Кладкою він перейшов річку, із-за верболозів побачив корів, що мирно відпочивали під лісом… Зрадів і, стрибаючи по горбочках трави, направився до них.
З його думок не виходив той зухвалий вершник… Йому здалося, що той хлопець не набагато старший за нього.
– Задавака! Звичайнісінький сільський задавака, хоч і тезко*, – раз у раз повторював Женя.
Тітка почула, що він іде… Підвелась... Подивилась навколо…
– От молодець! Корівки всі на місці… – похвалила вона, сказавши: – Тепер я нагляну за ними, а ти, Женю, відпочинь. Якщо хочеш… ось… полистай мій журнал… а чи пройдися узліссям…
Неквапно, задумливо, хлопчик відійшов від розстеленого ряденця, поряд з яким лежали їхні торбинки, від череди, і підійшов до великої сосни, що осторонь лісу виросла в луках… Присів… обперся об її стовбур… Від того, що рано прокинувся і багато находився, він почувався виснаженим.
*Тезко — людина, що має те ж саме ім'я.
У ліс йому не хотілось… гуляти луками – теж... Він дивився на зелену лиштву* землі, на блакитно-сонячні обрії і мріяв, щоб скоріш настав вечір… щоб завернути корів і погнати додому. Але сонце ж… так високо, і до вечора – ще пасти і пасти… Аж раптом… йому захотілось скупатися в річці.
Тітонька дозволила.
– Іди... Ріка неглибока! – сказала вона й додала: – Там, під берегом живуть раки…
– А звідки Ви знаєте?
– А знаю… Коли я була такою, як ти, то купалася тут і частенько діставала їх з нірок.
Почувши це, Женя поспішив до річки. Відшукав похилу піщану місцинку і, роздягшись, зайшов у воду. Вода була прозора і тепла, як молоко… Річка – і дійсно – виявилася неглибокою: на середині йому – по пояс. Жені це дуже подобалося, адже він не вмів плавати.
– Спробую пропливти до вербового віття, – сказав він, поглянувши на гілку, що схилилась до середини річки. Ліг на хвилі, відштовхнувся руками, а потім ногами. Спершу у нього не виходило втриматись на воді і пропливти… А тоді вийшло.
– У мене вийшло! Я пливу! – вигукував Євгенко і плавав від одного берега до іншого, і навпаки. За цим приємним заняттям він забувся про раків, що жили в уривчастому глеїстому березі... Згадав лиш тоді, як наплавався. Оглянув берег… і, обмацуючи його руками, побрів...
– О… Здається, знайшов нірку.
На жаль, ця нірка виявилася порожньою... Наступна – теж. І всі інші також були порожні.
*Лиштва – кайма.
"Можливо, біля кладочки водяться раки…" – подумав хлопчик. Та, добрівши до кладки, збагнув, що тут глибше, та і берег вище, ніж там, де він плавав… Та і дно було іншим – слизьким.
– Як же намацати нірку? – роздумував він, опинившись по груди у воді. – Нічого не вдієш – треба пірнати, – вирішив і, не знаючи, вийде це в нього чи ні, все ж таки спробував. Після декількох спроб – він уже пірнав, як окунь…Намацав нірку і витягнув рака. А той, коли він вже дістав його із води, вчепився клешнею за палець.
– Ач… який великий! – радів Женя і, оглядаючи рака, вивільнив палець. – Хоч і болісно… та все ж я тебе зловив, – сказав, кинув його на берег, а сам зібрався пірнути знову… Аж раптом почув тупіт кінських копит.
"Напевно, це той зухвалий хлопчисько… на білому коні?!" – подумав він і, не бажаючи з ним розбалакувати, зачаївся під берегом.
Із-за очерету він не бачив, а лише чув, як той прив'язав вуздечкою до деревини коня, а сам пішов до плеса, туди, де пісочок і мілко…
За верболозами роздягнувся і з розгону шубовснув у воду. В цю ж саму мить Євгенко почув, як біля кладки щось хлюпнуло і зникло під берегом.
"Таке, як пірнула риба… Може, й риби живуть у нірках? Як знати?!"
І він, тримаючись за пасма трави, що звисала з берега, тихенько підступив до того місця. Пірнув. Намацав нірку… і схопив.
– Ого! Є! Є… Спіймав! – задоволено шепотів він. – Велика риба, хоч і слизька, – зауважив… і дістав із води. – А-а-а-а-а— а! – зарепетував, як побачив у своїй руці величезного зеленого скрекотня, що витріщив очі і несамовито кавкнув, бо Женя його міцно здавив. З огидою розтуливши пальці, він бачив, як далеко стрибонув важкий, невдоволений скрекотень… і зник у воді.
Той, хто купався неподалік, почув крик, пірнув, підплив ближче…
– Що, скрекотня спіймав замість рака?
– Та ні! – не зізнався Женя, а сам подумав: "І як цей задавака здогадався про скрекотня?". Десь глибоко у собі він сердився… ховавсь за незграбним мовчанням і не знав, чому цей хлопець йому такий неприємний, бо не розумів, що саме так проявляється заздрість.
– А може, то був в'юн… чи миньок? А ти злякався і випустив. Хіба ти не знаєш, що миньки і в'юни – слизькі? Але юшка з них… дуже смачна! – прицмакнув рудоволосий пастушок.
Євгенкові дуже не подобалося, що цей хлопець все знає. "Не дивно, що його ніс – увесь в ряботинні, він надто допитливий!" – суплячи брови, роздумував він.
– А я… – продовжував пастушок, – знаю точно: миньки тут водяться і дуже не люблять, коли хтось каламутить воду.
– А я не каламучу! – заперечив Євгенко.
– Ти, мабуть, з міста?
– Ага! З міста… Приїхав погостити до родичів.
– А ти гарно плаваєш? – раптом поцікавився рудоволосик з таким же ім'ям.
Женя не знав, що сказати, бо тільки сьогодні навчився плавати… Та він розумів, що річка неглибока, і вигукнув:
– А ти наздожени! – і… поплив на мілководдя – у той бік, де на березі пасся прив'язаний кінь.
Він перший доплив до тихого плеса… Засміявся! Сплеснув руками… і розсипав довкола теплі бризки… "Як добре, що тут неглибоко", – тішився він… пірнув… і, як риба, вистрибнув із води.
Руденький не відставав. І вже за хвильку був біля нього… Та коли він виринув із води, Євгенко вщент розгубився. Застиг… Він стояв… дивився… і не знав, що й думати. Цей рудоволосий плавець був у дівчачому купальнику.
Насправді ж це була дівчинка.