Потім винайшли скайп, то ми вже не могли нарадуватися цьому. Як сеньйор Маріо засне, я годинами могла не тільки говорити, але й споглядати Люську.
Щоб я менше за нею скучала, настояв, щоб я її визвала до себе. Все оплатив. Цілий місяць дочка гостювала. Взяла відпустку, бо працювала вже медсестрою в туберкульозному диспансері. Люська відразу помітила, що сеньйор Маріо дуже вже до мене прихильний та чуйний.
– Якби йому хоча б років зо двадцять менше, то йшла б ти, мамо, за нього заміж.
Я тільки сміялася, бо мені було добре і без того заміжжя. Думала я, що ніяке спільне ліжко не замінить тої теплоти, розуміння з півслова чи без слів, які стали між нами. Бачила я, що і йому зі мною добре, наче помолодшав трохи. І про мене таке стали казати мої подружайки. Насміхалися правда: "Роман у тебе, Улю, – казали, – роман до самої смерті. Такий не зрадить точно. От кому можна довіряти, як собі самій".
Хай, думаю, жартують, хай обговорюють, на те і язики. А в моїй душі так стало хороше, що ніякими плітками чи жартами не зіпсуєш.
Співати стала. Що не роблю – співаю. Колись співала в шкільному хорі. Вчителька, яка вела співи, дуже мене хвалила, казала, що такий голос, як у мене, тільки для сцени. Село моє рідне, волинське, теж була співуче. Співали скрізь: на вечорницях, співали коли їхали возами льон збирати і сідали на одну підводу семеро чи десятеро жінок, на проводах хлопців в армію. А на весіллях, то й говорити не приходиться. Дівчата з хлопцями дві доби не замовкають. Українські народні пісні чередуються з радянськими сучасними тоді і модними. Жінки статечного віку згадують і затягують старих весільних обрядових пісень, чоловіки густими басами виводять "де ж ти хмелю зиму зимував, що й не розвивався?".
Я виросла з піснею. Як трапилася біда з моїм Ваською – співати майже перестала. Лихо мішало, не до пісень було. А тут неначе вернулася в свою юність і молодість. Не я, а душа моя співу просить. А часом просить і сеньйор Маріо. Дуже вже полюбилися йому мої пісні. Особливо "Волинь моя". Каже мені:
– Чого ж ти кинула свою ту Волинь, коли вона така гарна і красива, як у ваших піснях співається?
– Не кинула б, – відповідаю, – ніколи б не кинула, якби не скрутні часи. А в серці моєму вона завжди зі мною, скільки жити буду.
Коло мене навчився потроху співати наших пісень і сеньйор Maріo. Голос мав гарний. Незважаючи на літа, був той голос приємним і молодим. Напевно правду люди кажуть, що з віком голос майже не міняється. Бувало сядемо ввечері надворі коло його помпезного будинку і затягуємо в півголосу "Червону руту" чи "Черемшину". Сусіди слухають і дивуються, як у нас гарно виходить. Кажуть, що в їхньому місті так ще ніхто не співав.
Українська пісня має, на мою думку, щось таке для серця, що співаючи її, ніби до неба здіймаєшся. А коли співаєш вдвох і до ладу, то виникає поєднання душ. Ми з Маріо в пісні досягли такого блаженства, ніби в рай потрапляли. Не думала ніколи, що пісня може так поєднувати, приносити в душу таку благодать, таку неперевершеність.
На злеті якоїсь пісні Маріо помер. Перед самою смертю сказав мені, що я прикрасила його життя і подарувала декілька найкращих років. Я йому відповіла тими ж словами.
Хоронили його дуже пишно. Насходилося, наз'їжджалося багато статечних, вдягнених в усе чорне чоловіків і жінок. Такої багатої публіки не тільки я не бачила, але і містечко наше.
Зібрала я свої речі і вирішила податися спочатку до своїх товарок, а потім може і на Волинь.
Чекаю, кому хату передати та все що в ній разом з ключами.
Тиждень прочекала, ніхто не йде. Не знаю що робити. Сиджу на чемоданах і клунках з моїми малими статками, неначе птаха на гнізді перед вильотом до вирію.
Сиджу і журюся. Згадую Маріо. Всплакну часом і помолюся за його душу, за те, що зробив мені стільки добра.
Аж в один день дзвінок в двері. Відкриваю – якихось поважні два чоловіки з дорогими портфелями в руках. Попросилися до кабінету, де працював Маріо. Розкрили свої кейси, дістали папери, довго щось листали, а далі зачитали мені заповіт, що його склав на моє ім'я Маріо. Урочисто оголосив мені один з чоловіків, який назвався нотаріусом, що тепер я стала власницею заводу, трьох готелів, двох кораблів, і цього величного будинку. А щоб не мала ніяких проблем з тим усім, то з другим чоловіком, який виявився відомим адвокатом, укладено договір, за яким він буде всім тим управляти та звітувати переді мною. І взагалі бути моїм особистим адвокатом у найближчі 10 років.