– Щастя як щастя! Воно як натхнення, що було, є і буде завжди! – весело додав він, здійнявся над деревами. – Досить топтатися на одному місці! Гайда до березового гаю! – гукнув і полинув..
Сокко не барився, взяв Неллі за руку і понісся над розбурханими Сонячним вітром верхівками дубів, наздоганяючи.
***
Пахощі молодої трави і весняних квітів сягали синього неба. Внизу простягалися встелені кульбабою луки… Під березовим гаєм паслись косулі. Вони ступали по траві і лишали за собою сліди, що ставали квіточками кульбаби.
– Ой! – сплеснула долоньками Неллі і пригадала свій дім, подвір'я, садок, де щовесни розквітає кульбаба, з якої вона полюбляє сплітати віночки – собі і мамі.
Але тут… квіти якісь інші... Вона відчувала їх, а вони її.
– Візьми мене… Зірви мене! – промовила до дівчинки жовтенька пухнаста квіточка, а за нею – інша… – І мене… – І мене зірви… – І я… – І я… – І я хочу доповнити віночок, що прикрасить твою голівоньку, – промовляли квіти.
Неллі чула їх тихі чарівні голоси, обережно зривала квітку за квіткою… Сплела віночок і одягнула.
– Ти чарівна, Неллі! Чарівна! – промовляли Сокко і Сонячний вітер. Взяли її за руки… Закружляли… Здійняли… і понесли у березовий гай. Неллі сміялась… раділа…
Гай розкошував. Солов'їні трелі зливалися з плескотом річки, що протікала у гаї, з шерехом трави й листя, утворюючи дивну мелодію, що линула в небо.
– А куди летить ця чудова мелодія? – поцікавилась Неллі.
– В Обитель чарівних талантів, – сказав Сонячний вітер.
– А де вона? Яка вона? – допитувалася дівчинка.
– А це ти зараз побачиш сама, – люб'язно промовив Сокко.
Вони піднялися над гаєм. Жива мелодія линула до Кришталевої гори, що височіла за гаєм. Між скель, виграючи веселковими зайчиками, виднілась печера. Саме в ній і сховалася прекрасна мелодія.
Сонячний вітер завів їх до печери. Сонце, що височіло десь над горою, відбивалося у кожному її камені, освітлюючи печеру. І дівчинка побачила на блакитно-сріблястих стінах дивні візерунки, зображення дивних квітів, метеликів, тварин і птахів. "Як хочеться щось намалювати…" – подумала вона, і перед нею виникли барви, пензлики, олівці і багато білосніжних аркушів.
– Будь ласка! Малюй! – почулося з висоти… Неллі зраділа! Взяла пензлик, аркуш і намалювала зеленого півня. Його хвіст нагадував пишну весняну брость*.
– Чудово! Чудово виходить! – радів Сонячний вітер. І раптом з висоти пролунало знову:
– Продовжуй… Малюй! – і дівчинка ще взяла чистого аркуша...
– А хто це промовляє до мене? – запитала вона.
Але замість відповіді десь у глибині Кришталевої гори озвалась мелодія… Та ж сама, що і привела їх сюди.
– Я чую! Я її чую! – радісно вигукнула дівчинка.
Маленька Неллі бігла печерними стежками. Вона не боялася заблукати, адже з нею її друзі – Сокко і Сонячний вітер. Попереду, у широкій галереї під височенним куполом, вона помітила сопілку, що літала, як пташка, і звучала… звучала... Коли вона втихла – обізвалася арфа. Її струни були тонкі і блискучі, мов сонячні промені, що пробивалися крізь кришталь.
– І як я відразу її не помітила! Вона ж така велика! – здивовано вигукнула Неллі.
– Еге ж… Іноді так буває! – засміявся вітер. – Чим більший предмет, тим його не всі помічають, – зазначив він і показав на величезний клавесин. Він був зовсім поряд і нагадував сходинки, які звучали від крапель води, що час від часу падали зі стелі.
– Так от як з'являється музика! Її народжують музичні інструменти! – здогадалася Неллі.
*Брость – гілки, зелень на дереві.
– Ні, – промовив вітер. – Вони лише її відтворюють. А музика – вона як небо. Куди не піди – там і вона. Треба тільки прислухатися, – пояснив він. – Дехто чує її і записує на папері, щоб потім її змогли відтворити й послухати інші, – сказавши це, Сонячний вітер підвів дівчинку до книжкових полиць. Там була сила-силенна рукописів, книг…
– А можна подивитися… он ту… книжку? – попрохала Неллі.
– Можна! Будь ласка… – обережно дістав він книгу з полиці і чемно подав.
Неллі її відкрила. Ця книжка була не схожа на всі її яскраві, з малюнками, книжечки. І хоча вона вміє читати, їй не зрозумілі усі ці гачечки… кружечки… лінії…
– Це ноти! – показавши на них, мовив Сонячний вітер. – Їх придумали для того, щоб записувати музику на папір. До, ре, мі, фа, соль, ля, сі... Хто їх усі знає – той усе зіграє!
Неллі гортала сторінки і мріяла, щоб і їй відкрилась ця музична премудрість.
Печерна стежка кликала далі. Світлими галереями вона простелялась туди, де промені сонця просотувалися крізь кришталь і утворювали танцюючі силуети. Довкола вишикувалися кришталеві колони. Після того, як Сонячний вітер покружляв навколо однієї із них, та перетворилась на незвичайну скульптуру, що водночас була схожа і на дерево, і на квітку, і на людину.
– Оце так фокус! – сплеснула руками Неллі. Вона чула від мами, що вітри можуть точити камені, але щоб так!
Стежка простелялася в таємничі глибини Кришталевої гори. Друзі були вже далеко від зали з колонами… Прямували затишними переходами, залами... Аж раптом почули, як щось загуділо… Поряд, у одній з галерей щось кругле й схоже на стіл оберталось, як дзиґа… І врешті, зупинилось… На поверхні цього пристрою стояла красива ваза.
– Це гончарний круг, – сказав Сонячний вітер, і гончарний круг знову набрав обертів… Та так швидко, що замигтіло в очах. За хвилину він зупинився… І там стояла уже не ваза, а глечик. Потім цей хитрий пристрій знову загуготів, завертівся… І коли зупинивсь – всі побачили заміть глечика чашу... І так без кінця!
Надивившись вдосталь, мандрівники продовжили цікаву прогулянку. Кришталева гора була сповнена чарівних таємниць, що озивались наспівними мелодіями, віршами, казковими сюжетами і дивовижними кольорами… Вона подарувала дівчинці крила… У віночку з кульбаби… із золотаво-прозорими крилами за плечима Неллі була схожа на маленького ангела… Вона кружляла... раділа… і не бажала думати, що за порогом цієї кришталевої обителі її крила зникнуть. З ними дівчинка почувалась такою безстрашною і неземною.
– Що й казати! Таке воно щастя! – промовив Сокко, спостерігаючи, як вона кружляє. Аж ось її посмішка змінилася здивуванням. Десь у глибині гори вона помітила біле сяйво.
І полинула… Під мерехтом височенних галерей, кришталевих каскадів і переходів – до нього. Сокко і Сонячний вітер летіли поруч, оберігаючи щасливу дівчинку.
Біле сяйво було зовсім поряд. Поступово його зробилося так багато! Мить – і всі вони опинилися в середині невідомого, духмяного і м'якого, сліпучо-білого простору, що з середини й зовні скидався на велетенське яйце.
– Вітаю тебе, Берегине Гармонії! – пролунало срібним відлунням.
– А де ж вона? Ця Берегиня Гармонії… – здивовано запитала Неллі.
– Берегиня – це ти! – сказав Сонячний вітер.
– Як це, я?– Ти, Неллі, – одна з усіх, кому пощастило опинитися всередині Єства Чарівних талантів. Це воно промовляло до тебе… – прошептав Сонячний вітер і додав: – Відтепер – це твоя таємниця.
Дівчинка розгубилася. Оце так пригода! Вона й не здогадувалася, що знаходиться в середині величезного бутона. Несподівано зовні почувся грюкіт, гучний кришталевий дзвін…
Скелі Кришталевої гори розсунулися, і велетенський білосніжний бутон здійнявся до сонця і неквапно з ласкавим шурхотом розімкнув свої чималі пелюстки.
Неллі знову побачила небо – яскраве і безмежно красиве… І полинула.
– Це ж квітка! – вигукнула, як поглянула вниз.
Сокко відчував її подив, зачарування і радість... І линув із нею у незвідану височінь.
Сонячний вітер залишився внизу.
– Прощавайте! Бажаю вам щасливо дістатися вище за небо! – вигукнув він на прощання.
– А ти… Хіба не хочеш полетіти з нами? – озвалась до нього Неллі.
– Ні! Ці простори – мій дім! Моє місце – тут, в Країні високого натхнення! – сказав Сонячний вітер і полетів у березовий гай.
Сокко і Неллі продовжили свій цікавий неземний шлях. Сповнені високого натхнення, вони поринали у глибочінь небесного океану. Дівчинка раділа, що її крила не зникли, і линула у густу синю вись... Туди, де у затишку срібного місяця мерехтять таємничі зірки.
Зорі були так близько!
– Людина у небі! Людина у небі! – шепотіли вони між собою.
– Це – маленька дівчинка…
– Вона не сама!
– Дивіться, які у неї крила!
– Вона – ангел?
– Ні… Вона більше схожа на земну дівчинку... Ангел летить поряд.
– Хто ж ця крилата дівчинка? – одна одну запитували зорі. – Невже це і є маленька Берегиня Гармонії, про яку колись нам, розповідала мудра блукаюча зірка?
– Певно, що так! Бо та зірка казала, що настане мить, і ми всі побачимо її поряд із собою, – озвалась зоря, що яскраво падала вниз.
– Хто ти, дівчинко? – запитали зорі, коли Неллі опинилася серед них.
– Я Неллі!
– Неллі… Яке хороше земне ім'я! – сказали вони і тут же спитали:
– Це ти – Берегиня Гармонії?
Неллі усміхнулась. Вона не звиклася з тим, що вона – Берегиня Гармонії, і сором'язливо мовчала... Зорі сяяли, чекали на відповідь... А потім дружно подивились на Сокко…
– А тебе ми, здається, знаємо! – сказали вони. – У тебе досить незвичне ім'я… – зауважили зорі і перепросили: – Ти ж Сокко?
– Так! Я Сокко! Але як ви дізнались про Неллі? Про те, що вона – Берегиня Гармонії?
– Всі зорі у безкрайому всесвіті про це гомонять.
– Яка радість! Яка радість! – линуло від далеких зірок. – Яка мить! Яка честь випала нам! – промовили зорі і, переглянувшись, запитали: – А куди ви прямуєте? Земля ж там, внизу…
– Ми подорожуємо вище за небо, – рішуче відповіла Неллі.
– Вище за небо? – перепитали зорі і сказали: – Ти незвичайна дівчинка! Пам'ятай це!
Сокко і маленька Берегиня Гармонії линули все вище – так високо, що годі і уявити. Та ось… у розмаїтті зірок вони помітили біло-рожеві, ніжні, як сон, береги, встелені яблуневими пелюстками.
– Скільки цвіту! – прошепотіла Неллі, затамувавши подих. Вона дивилась на квітучі дерева і на пелюстки, що падали їй під ноги… й питала: – Куди ми потрапили?
– Ми в Країні щасливої тиші. Тут вічно квітують яблуні!
Крізь святкові яблуневі абажури прозирало синє і таке густе зоряне небо. Неллі ступала по килимах пелюстків… Брала в долоні… Бавилась… Обсипала Сокко…
Обрії цієї дивної країни осявало сонце, що зосталось далеко внизу.