– Чи, може, це ти, виродку, все ж таки знущаєшся?.. І над шкапиною, і наді мною.
— Інші...
— Ну, що-що "інші"?!
— Ця, — відступав хлопчина під захист миршавого живота Мирки, – ця... бачите, вона... не така, як усі інші.
— Бо красивіша?! – вибухнув тепер уже непогамовною люттю старший конюх. – Ні, ви тільки погляньте на цього придурка! Він пнеться переконати мене, що красивішого за оцю скотомогильну шкапу, коня не існує!
Старший конюх і цього разу хотів розреготатися, але не зміг. Зміряв, та що там, спопелив хлопчину презирливим поглядом, на якого тільки здатний був, і, сплюнувши, повернувся до конюшні. "Отже ж ірод, от ірод! Такого, як сам, виродка віднайде – і тішиться!"
5
... Проте якоїсь днини Гоцик – справжнього імені якого старший конюх усе ще не вивідав, – біля конюшні чомусь не з'явився.
Конюх сприйняв це спокійно: не прийшов, ірод херувимський, то й не прийшов. Бігати сюди з міста — світ не близький. Та й нема чого... бігати, якщо ні на конях, ні на красі кінській не тямишся: "Красивий кінь Мирка! М-би-га-га!".
Проте й назавтра Гоцика теж не було.
"Ага, — в'їдливо мовив собі старший конюх, – намилувався! Вони, оті вилупки міські, усі такі: надовго їх ні в чому не вистачає. Хоча, звичайно, шкода, що не прийшов…"
А шкода, тому що старший конюх уже настроївся був на зустріч із ним, уже встиг докладно продумати, що і як він розкаже хлопчині про коней (бо про коней він таки знав багатенько, то він на машинах та на всьому іншому, міському, не тямився, бо не дуже й прагнув тямитись), щоб той усе ж таки навчився розуміти, що й до чого...
Тож коли надійшов час здавати зміну Федьові – тридцятип'ятирічному чолов'язі, якого, окрім випивки, ніщо інше в цьому світі не цікавило, — старший конюх підійшов до Мирки, знову зупинився на тому ж місці, де любив стояти Гоцик, і довго, уважно, але вже без люті, радше, з наївною цікавістю, дивився на кобилу.
Тепер він уже й сам щиро намагався збагнути, що ж саме приваблює в ній Гоцика; за якими такими ознаками приблудень цей іродський примудряється визначати її красу.
Ось тільки закінчилися ці оглядини тим, що старший конюх ще більше утвердився в давно утвердженій та очевидній думці: жахливішої шкапи, ніж ця, не те що на конюшні, а й у страшному сні побачити, неможливо! На віку своєму довгому нічого потворнішого він не бачив, м-би-га-га!
— А таки правда ваша: час вибраковувати, — погодився з ним Федьо, й собі зупиняючись неподалік. — Не кобила, а привид зі скотомогльника ... Таке вже й на порядну бойню не приймуть.
— Бо в тебе тільки одне в голові: аби швидше на бойню, — невдоволено заперечив нічному зміннику своєму старший конюх. – А що перед тобою, яка не є, а жива душа – тебе не обходить…
Старший конюх і без нього знав, що Мирку давно час пускати під ніж, але щось там у ньому збунтувалося проти цього збайдужілого м'ясника, щось збунтувалося...
— Ти, от, скажи: ти хоч коли-небудь до неї придивлявся? Ні-ні, відповідай: ти хоч раз по-людськи оглянув її: може, в неї щось болить, може, рана загноїлася?..
Федьо вражено зиркнув на старшого конюха, і в очах його вималювався якийсь невимовний жах.
— Ти що, Григоровичу?! Якого б це дідька я до неї мав придивлятися? Стоїть, жує... Нехай вже до неї різник ... придивляється.
— А ти все ж таки взяв би та придивився. "Конюх" ... називається, — суворо дорікнув йому Григорович, і, презирливим поглядом пройшовшись по незугарній постаті Федя, як по ницій шкапині: "Самого давно вибраковувати треба!" — подався геть
Почекавши, поки він зникне у видолинку, Федьо хмикнув, і, так і не зрозумівши, що це на старого найшло, наблизився до Мирки, придивився, чи не роздерла собі посторонками боки, чи не збиті копита; кілька разів штурханув кулаком у черево, аби переконатися, що не роздуло, і, вкотре вже стенувши плечима, відійшов. Старий дивував його все більше й більше
— Якого б ото дзябла я присікувався? – зле пробурчав він, переводячи погляд у той бік, де, на схилі видолинка, знову з'явилася, тепер уже невиразна, постать старшого конюха. — Аби тільки до чогось причепитися; горіли б ви тут усі, разом зі своїми кіньми!
6
Увесь наступний тиждень старший конюх працював у нічну, і щоразу, приймаючи від Федя зміну, ніби між іншим, цікавився, чи не з'являвся тут удень хлопчина, ще й описував, який саме. Тепер він чомусь вважав, що просто так, взяти й відмовитися від своїх подорожей, Гоцик не міг. Він, або образився, або ж... Одначе Федьо завжди відповідав, що хлопчика не було. А якби й навідався, то прогнав би. І казав це тільки тому, що старий уже набрид йому своїми дивацтвами.
— А знаєш, — мовив якось Федьові, зупинившись біля Мирки (тепер він зупинявся біля неї все частіше й частіше, підкормлював її, і навіть у теплий, бо ж літній, дощ – тільки її одну – заводив до конюшні), — замолоду вона була справною кобилицею. Не те, щоб, як оцей, напівпородистий Лукавий, але глянути було на що. А головне — сумирною та роботящою.
— Ага, була баба дівкою...— в'їдливо відказав Федьо, й очманіло глянув на старшого конюха. Він уже помітив, що останнім часом той частенько простоює біля цієї облізлої конячини, й одверто підсміювався над старим..
— Бо ти й не міг цього знати! — мстиво зауважив старший конюх. – Хто ти тут? Приблуда! Й двох років не попрацював – ось ти хто! А я, он, час від часу зупиняюся біля неї і пригадую, якою вона ще лошицею була. – А, трохи помовчавши, вражено похитав головою: — Та це тільки я... пам'ятаю. Він, ірод, знати цього не може.
— Хто це "він"? – удав молодий конюх, що не розуміє, про кого йдеться.
— Та ірод же отой, що завжди стояв тут, біля неї; хлопчина, якого Гоциком дражнять. Не помічав хіба?
— Та хоч би й стояв... — із ввічливості промимрив Федьо, так нічого й не збагнувши. — Він уяви не мав, про кого саме з хлопчаків, які вештаються тут, між річкою та конов'яззю, йдеться. — Ішов би ти додому, Григоровичу, та не брав дурне в голову, а тяжке в руки.
— М-би-га-га! – тільки й міг відповісти старший конюх, якось непривітно набачившись при цьому.
Коли, за тиждень, Григорович знову заступив на денну зміну і з'ясував, що Гоцик так ні разу й не приходив, — він чомусь не на жарт занепокоївся. То виходив за ріг конюшні і вдивлявся у далечінь шляху та в обриси міських будівель, в одній з яких мав жити цей дивакуватий хлопчина; то повертався і тупцював біля Мирки, мотаючи головою і час від часу дивуючись: "М-би-га-га! Красива, каже!.. От же ж ірод, от ірод!..".
Одначе минуло ще кілька днів, і передчуття – тяжке, зловісне – підказало старшому конюху, що Гоцик більше не прийде. Ніколи! Не знав, не міг знати, що там із ним сталося, але сталося. Щось лихе. І ... більше він сюди не прийде.
Усвідомивши це, старший конюх довго й прискіпливо оглядав Мирку, аж поки ці оглядини не розлютили його, і він прохрипів:
— То це ти, гонциго стара, красива?! М-би-га-га!
Озирнувшись, чи нема когось поблизу, він замірився на неї, щоб із усієї люті вперіщити чоботом у відвисле, мішкувате черево, але в останню мить якась дивовижна сила стримала його. І це був перший випадок у житті, коли старший конюх відмовив собі в задоволенні вперіщити якогось коня чоботом чи батогом, аби відвести душу.
7
— Гей, ти, патлатеньке! – покликав одного з хлопчаків, що поспішали на велосипедах до річки. – Ти, ти! До тебе звертаюся, одоробло мале! Це ж ти бував тут із ним, ну, з отим хлопчиною?.. "Гоциком" ви його обзивали.
— Ну, бував, то й що? – прихилив велосипеда рудуватий хлопчина. Старший конюх запам'ятав його: це він гнався за Гоциком, коли той уперше з'явився на конюшні.
— То й чому ж це його так довго нема? Вода ж у річці ніби той, ще тепла.
— Та він же ж у лікарні.
— М-би-га-га?! Як-то... в лікарні?
— Тільки вчора операцію зробили. Складну якусь. Тепер він у цій, як його... ну... в реанімації
— Де-де?! – не зрозумів конюх.
— У ре-а-німа-ції – де ж іще? — зверхньо пояснив хлопчина, хоча й сам до пуття не знав, що воно, це слово, означає. – Це там, звідки, або-або...
— То він що, присмерті, чи що?!
— Сказали ж вам: "або-або"...
Осідлавши велосипеда, рудий кинувся наздоганяти друзів, а старший конюх ще якийсь час поспішав за ним, не маючи сили волі ні його покликати, ані самому зупинитися.
— Гей, ти, патлатий! – нарешті гукнув навздогін. – Ти ж не сказав, у якій він лікарні!
— У залізничній! – відповів хлопчик, не озираючись. – Дитяче відділення!
До кінця зміни старший конюх блукав господарським двором, мов неприкаяний: то без будь-якої потреби заходив до конюшні, то повертався до Мирки, щоб заціпеніло постояти біля неї; а то ще й піднімався на пагорб і довго, сумовито вдивлявся у передмістя.
Наступного ранку він привів до конюшні їхнього сільського парубійка, який навчався в Одесі, у художньому училищі, показав йому Мирку і рішуче проказав.
— Ось вона, м-би-га-га! Малюй. Коня цього...
— Якого?! – ошелешено перепитав парубійко.
— Показали ж тобі, якого саме.
– То що, я маю малювати цю дохлятину?!
— Сам ти "дохлятина",— відважив йому запотиличника старший конюх. — Художник ти, чи хто?! Заплачу, як домовлялись: робота є робота. І щоб була мені такою ж, як оце тут стоїть.
— Але чому саме її?.. – на півслові затнувся недовчений маляр. – Краще вже он того, крайнього, білого.
— Того, білого, й без тебе намалюють. Зрозумів?! А тобі, он, її ... судилося. І не наважуйся щось там прикрашати. Щоб я отак глянув на неї, й одразу ж сказав: " Вона! Мирка!" М-би-га-га!
— На бога, Мирка, то Мирка!.. – кислувато посміхнувся студентик, видобуваючи з новенького дипломатика альбом для малювання. – Ван Гог, он, ще й не таке на замовлення малював. І не він один. Моя справа – продати талант. Усе для споживача!
— Бовдур ти, а не художник. Й Іван Гога твій – такий же, — переконливо визначив старший конюх, і, зневажливо вимірявши парубійка поглядом, сповненим жалю й презирства, пішов собі геть.
8
Спочатку його не пропускали до корпусу лікарні, потім до дитячого відділення, але старший конюх рішуче відсторонював кожного, хто опинявся на його шляху; а халат, якого йому намагалися тицьнути в руки, бо ж прийшов прямо з конюшні, він зіжмакав і пожбурив на підвіконня.
— То й як він там? – повстав, врешті-решт, перед старшою медсестрою, що поспішала кудись із набитою паперами течкою.