– Нібито дуже поспішаємо. А тебе лишимо. Ти ж, навпаки, човгай чоботами так, ніби тебе стриножили. Поступово Леська підійде, ну ти і заговори про щось там...
— Та не збираюсь я з нею говорити!
— Тоді почекаємо її разом, — пропонує Микола ще витонченіший спосіб. — Я сам заговорю, а потім ми вже лишимо вас удвох.
— Я ж знаю, що тобі дуже хочеться поговорити з нею, — в'їдливо кажу я. — От ми з Валеркою вас удвох і лишимо. Вважай, що вже залишили.
— Стривайте, стривайте! — постає між нами Валерка. — Зараз ви посваритеся, і зведете нанівець увесь мій геніальний задум. Слухай, Ігоре, ми ж добре знаємо, що у вас там із Леською щось таке ... Як у старшокласників. І нема чого соромитися, ми ж друзі ... Й оскільки ми друзі, є кілька ідей.
І, не гаючи часу, Валерка викладає кілька винятково геніальних способів нашого з Леською примирення. Але я — впертий, як віслюк, і, поки вони з Миколою перевиховують мене, з'являються крайні хати нашого хутора. Тепер уже залишати нас із Леською наодинці пізно.
Єдине, що я встиг помітити, — що Галепа і Зінка, які чомусь затрималися в школі, наздогнали Леську, і при цьому Поглиначка Цукерок навмисне підштовхнула її плечем. Про що там між ними йшлося, не знаю, але тепер Лізка і Зінка на крейсерській швидкості наздоганяють нас.
— Хлопці, є новина! Майдичиха нашого Весляра-жениха відшила! Хе-х-хе!— і на мені відвела душу Галепа, штовхаючи так само, як Леську. — Га, Зінко, бачиш, що вона з нашими хлопцями витворяє?! Світська левиця з болотяної купини!
— Чекайте-чекайте її, женишки, — прилучається до тортур Зінка.
— Нехай розповість вам, яка вона вся з себе міська та богоправедна, не те що ми, гріховодниці.
Я з ненавистю дивлюся услід Поглиначці, і починаю розуміти: поки ми з Леською разом, вона ще може почуватися хоч трішечки захищеною. Та щойно Галепа довідається, що ми справді посварилися, вона розтерзає нас обох. Поодинці. Розтерзає і…— по-людожерськи поглине!
Але справа не лише в цьому. Я вже відчуваю, що актор із мене нікудишній, і що в ролі своїй занадто перестарався, та й взагалі, все моє "акторство" – лише жалюгідна спроба утвердитися в зверхності. І над ким? Над Леською! Проте "фокус із Валеркою" тут не вдасться: першою Леська не підійде. Незважаючи на те, що винним я себе не почуваю, і що між нами взагалі не було нічого такого, через що можна було б посваритися, я все ж таки вирішую: "Час здаватися"!
От тільки "здаватися" теж виявилося не просто. Ще два дні я мужньо зважуюся, щоразу боягузливо віднаходячи якісь причини не підійти до Леськи, і навіть сподіваючись, що першою підійде вона. Проте в п'ятницю, на великій перерві, переді мною зринає Микола:
— Слухай, я оце з Леською говорив. Ну, там, про новий гурток з хімії...
— Ти ж у нас недовчений шкільний Менделєєв.
— …То виявилося, – не дає мені товариш вибити себе із сідла, – що вона на тебе зовсім не сердиться. Навіть просила передати, щоб після школи ти підійшов до верби, що за спортзалом. Додому йтимете разом.
— Вона що, так і сказала, щоб я підійшов до верби? — хапаю Миколу за відліг піджака.
— Про вербу підказав я – посилено чухає потилицю Миколка. – Ти знаєш де це. Там колода-лавка лежить, на якій старшокласники женихаються!
— Я ж тебе не про колоду і вербу запитую.
— А про що? – округлює очі Микола.
— Про Леську. — Так вона ж так і сказала, що... хоче поговорити з тобою. І взагалі, не розігруй із себе страждальця. Я у ваші "родинні" справи не втручаюся.
18
Біля верби Леськи не було.
Я простояв на пронизливому вітрі хвилин п'ятнадцять, й аж тоді, як гамір на шкільному подвір'ї затих і, здається, розійшлися навіть старшокласники, Майдич з'явилася.
— Микола сказав, що чекатимеш, але я затрималася. Хочеш поговорити зі мною? — стиха проказує вона. Леська взагалі володіла здатністю говорити все надзвичайно тихо, але при цьому голос її лунав чомусь дуже рішуче і переконливо. Як це в неї поєднувалося, збагнути я так і не зміг.
— А мені сказав, що це ти хочеш поговорити зі мною і чекатимеш. Давно знав, що він брехун, — стискаю кулаки, почуваючись незручно перед цим дівчиськом.
Але Майдич чомусь всміхається і мрійливо так каже:
— Отже, може трапитися й так...
— Що "може трапитися"? –нашорошено перепитую я, почуваючись двічі ганебно ошуканим.
— Що й неправда теж іноді видається праведною.
Саме в цей час на пагорбі, що брунатно бовванів неподалік верби, з'являються Микола і Валерка. Микола показує на нас пальцем, регоче й аж пританцьовує від задоволення.
— Не сердьтеся! – гукає він. – Хто б вас, ідіотів, ще, крім мене, помирив?!
Ми з Леською переглядаємося і теж сміємося. Нам хочеться танцювати разом із Миколою, бо й справді, хто, як не він, додумався б звести ось так, нас, двох ідіотів, що, через дурість свою, мало не зреклися і своєї дружби, і свого захоплення?!
"Виявляється, неправда теж буває… праведною!" – ось вона, свята істина, яку піднесло нам тоді саме наше небагате на події та особистий досвід життя!
19
Я стукаю в двері, але ніхто не озивається, ніби в будинку нікого й не має. Дивно. Я знаю, що Леська вдома, сам бачив, як із півгодини тому заходила до нього.
Стукаю ще раз, а тоді несміливо штовхаю двері. Вони лише причинені, отож піддаються досить легко.
"Невже спить?! — дивуюся я, увіходячи в сіни. — Доведеться будити. Вчора ми домовлялися йти до острова? Домовлялися! Отже так підводити нечесно."
Тихенько проходжу вітальню і завмираю на порозі наступної кімнати. Що це?! Леська і її мати стоять навколішки перед столом, на якому видніється велика ікона в товстій, золоченій, але вже добряче підтусклій рамі. Бог на ній — суворий і сумний. Але на жінок, що, благоговійно стуливши долоні на підборіддях, щось там вимолюють у нього, дивиться поблажливо і скорботно: "Як би ж я здатний був чимось допомогти вам!"
Ні Леська, ні її мати, тітка Лариса, й досі не помітили мене, і я стою, не знаючи, що робити: чи то подати голос, чи тихенько вислизнути з хати? Чую, як вони шепочуть якісь слова, бачу, як хрестяться і вклоняються. Тільки Леська робить це невміло, і не так захоплено та самозречено, як мати.
Мені чомусь стає страшно: і за Леську, і за того сумного Бога, що, здається, й собі промовляє слова якоїсь молитви.
От тільки кому він може молитися?! Нам легше, тому що будь-коли можемо помолитися Богові, А кому може помолитися сам Бог, якщо тільки він існує? Ото ж бо й воно, що Богові й помолитися нікому! Оце дивовижне відкриття: "Нам добре, бо хоч є кому помолитися, — Богові; а самому Богові й помолитися ж нікому!" – застає мене якось зненацька.
Стиха відступаю за одвipок, але повернутися й піти геть сили все ж таки бракує.
"Навіщо ти робиш це, Лесько? Навіщо тебе примушують робити це?" — майже шепочу я, і слова мої, хоча вони й не зринають з губ, теж здаються словами молитви, яку сам я оце щойно вигадав.
Я так ні слова й не вимовив, одначе Леська якимось дивом почула мене. Чи, може, просто якось відчула. Озирнулася, і, так і не підводячись, на колінах, повернулася до мене. Все ще тримаючи руки складеними на підборідді, вона з подивом дивиться на це "явлення Христа народу".
Тітка Лариса теж помітила мене, але ще якусь хвильку молиться, аж тоді сухо проказує:
— Та й чого тобі? Не бачиш хіба?..
— Та я ж — нічого... Я просто так, за Леською зайшов... — зніяковіло промимрив я. — Ми домовилися... На острів іти треба...
— Та я хіба що? – так само сухо поступається тітка Лариса. — На острів — то на острів. Хіба колись не пускала? Якби вона з кимсь іншим... — ударила Леську по руках, щоб опустила, не на ікону ж дивиться, а на мене грішного. — Якби з іншим — ще й вилаяла б.
— Він тут, недалеко... Це справді зовсім близько, — поспішаю заспокоїти тітку Ларису, побоюючись, що все ж таки схаменеться i не відпустить навіть зі мною. — Там невеличкий острівець.
— Чула вже: острів — різкувато перебиває тітка Лариса, роздратовано дивлячись на мене з-під насунутої на очі чорної хустини. – Сказала, що вийде, значить, вийде. На вулиці почекай.
— Принесло ж його... — уже в коридорі долинув до мене рипучий, але незлостивий голос господині. – Ні помолитися, ні вмерти спокійно нe дадуть. А ти, мала гріховоднице, домолись, домолись. Все одно він уже роздзвонить на все село, що ти сектантка. І в школі розповість.
— Та ні, він не розповість... Цей – не стане, це ж Ігор! Він — нізащо, — навмисно голосно мовила Леська, щоб я міг почути навіть у дворі.
20
Осінь знову відступилася від нашого південного краю: сяяло не по-осінньому яскраве і тепле сонце; басувала в сивуватому літеплі пташина зграя, а низина, що починалася одразу за оселею Майдичів, здавалася весняною лукою, на якій бракувало хіба що молодої яскраво-зеленої, трави і... коней.
Я бреду цією лукою і всідаюся на замулену корму бозна-коли й ким покинутого тут, або звідкись принесеного, човна. А що знайшов він свій останній притулок між кронами густих верб, то Леська не одразу й збагнула, куди це я запропастився.
Я бачив, як, вийшовши з хати, дівчина кинулась спочатку до хвіртки, потім до пролому в огорожі, навіть зазирнула за ріг клуні, бо не вірила, що я міг ось так, узяти й піти геть. Просто взяти й піти...
Як же довго вона шукає мене! От тільки навіщо все це... навколішки... перед образами... молячись? Бога ж нема, і бути не може! Нам же втокмачували це мало не щодня. Недарма ж дід Весляр обурювався з цього приводу: "Ага, нашого Христа вже, бач, нема, залишилися лише їхні, комуністичні, нехристі!"
— Хочеш, попрошу маму, щоб не примушувала тебе молитися цьому... підсліпуватому богові? — наважився я, коли Майдич нарешті виявила мій сховок.
— Та ти що?! – жахається Леська. – Не кажи так! Матері — теж ні слова. Ніколи, чуєш?! Якщо заговориш про це з нею, погано буде всім трьом. А так – тільки мені одній.
— То ти й справді віруєш? Ти молишся, тому що ?..
Леська заперечливо похитала головою, але що саме вона хотіла заперечити, я так і не зрозумів.
— Навіщо ж ти?..
— Моя мати... Вона по-справжньому віруюча, і вона так просить... Але ж ти нікому не скажеш, ти мовчатимеш?
— Клянуся, Лесько!
— Вона в мене дуже набожна. Навіть у секті записана. У містечку, де ми раніше жили, до нас часто приходили люди з секти. І ми теж ходили, щоб молитися разом.