Князівство укрів "Атлантида"

Марко Східняк

Сторінка 9 з 23

Відносини з туземцями на деякий час припинилися.

Старий касик поїхав майже змирений з існуванням колоністів, йому не втовкмачували на різні лади "оро", "плата", йому не тикали під ніс вироби з проклятого золота і не заставляли негайно показати, в якій стороні воно може бути. З такими білими мабуть можна співіснувати.

Дозвіл на океанічне рибальство лишився, але тільки на човнах, що абрисами відповідають аравакським традиціям і у відповідних пов'язках на стегнах. Усе повинно було відповідати образу того роду, з яким мало не почалася війна.

У травні народився Данилко.

Повернувшись з Європи герцог взнав у подробицях ситуацію з появою індіанців, і що відносини заморожені до його приїзду.

– Прямо тобі "Сніданок на траві", вони у фраках, тобто по тутешньому, з пов'язкою на стегнах, а кума гола-голісінька!? – перепитував він. – Нехай, головне – приголомшити.

Послав декількох рибалок запросити делегацію племені.

На тій же пристані князь підійшов до індіанців і протягнув руку привітання. Якщо це араваки – головні племена тутешньої місцевості, то жест для них загальноприйнятий. Носами терлись, здається, десь на самому північноамериканському континенті. Рука касика була ще ціпка, але тремор уже відчувався. Поворушивши мозками, де був у якомусь куточку напрацьований сценарій дружньої зустрічі з таіно, попаданець показав на каное і сказав "каноа", потім показав на індіанців та сказав "бохски" — ні один з присутніх червоношкірих не зреагував.

– Жерців або лікарів серед них нема, – сказав герцог отцю Онуфрію, який палаючим поглядом дивився на язичників. Здається, подумки він розглядав ікону "Святий рівноапостольний Онуфрій Атлантичний". "Набория" — продовжив герцог, один хлопець стрепенувся. Здається із шляхтою у них не густо, прислали хлопця із звичайної сім'ї – повідомив Всеволод. На слово "нитаіно" (молодший вождь) зреагував другий хлопець, а на "касик" — дід. Продовжуючи пантоміму, Всеволод показав, що вони йдуть до каное, потім пливуть по річці, морю. Зобразивши переляк, глянувши на небо, він сказав "хуракан". Індіанці теж перелякано глянули на небо, старший благально стис долоні.

– Так, ураган страшна річ і бог це дуже злий, – підтвердив герцог і показав, що вони гребуть швидко-швидко. Ось і ваше "бохіо" (кругла хижка на 10-15 сімей). Жінки вам зробили барбекю з маніоком, потім ви лягаєте на хамака (гамак) і курите табако.

Ураженому священику П'яст сказав "Це всі слова, які вивчив по книжці про подорож у Вест-Індію. Думаю, що це – сибонеї." Дружній поворот голів індіанців показав, що Всеволод мабуть правий.

– Отче, бери попадю та пару розумників з молодих хлопців і відправляйтесь вчити мову, оцінити обстановку, показати дружні наміри.

Бондаренко так і зробив. Ось переклад розповіді касика, яку через три місяці піп записав, а потім, розбираючись з кожним словом, переклав.

– Багато сезонів холодних дощів тому чотири сім'ї луканів (бо ми лукани, а сібонеї, про яких згадував ваш молодий касик, споріднене плем'я), зробивши надійні плоти, причаливши до них старанно зроблені каное, втекли з нашої прабатьківщини, бо злобний бородатий народ "кастеллянос", припливши звідкись зовсім здалеку, заставляв наших одноплемінників здавати золото, якого на цих островах ніколи не було, хоча священнослужителі нашим дідам про нього казали. Потім вимагали здавати бавовну. Хапаючи все, що нам належало, нас, луканів, вбивали за пару плодів із їх економьєндас.

– Ховаючись на острівках, наші батьки підготувались до втечі. Мій народ, гинучи на плантаціях, все ж передав нам насіння всіх культур, забезпечив, саджанцями навіть завезеними цими звірами альбарикоке (абрикосу). Хай небесна мати Атабей разом з духами неба, дасть вічне щасливе життя всім, хто тоді допоміг нам зібратися на острови, а могутній Юкаху оберігає їх спокій.

– Коли ми пішли у море, ніхто не помітив. У наших легендах вважалось, що на північний схід є острівна земля. Ми знаємо, що кожні три роки бог Хуракан прилітає знищувати все, але коли пливли – велика вода була спокійною, а вітер напинав вітрила, які ми зробили по зразку плантаторів, дув сильно і у потрібному напрямку.

Через три місяці показався острів, де ми й живемо зараз. До нас на ньому наче хтось жив, але хто і як давно, ми не знаємо.

Подальша розмова попа і вождя (не записана, дана без фіксації непорозумінь, та їх вияснення):

– Закрій очі та притулись до нової віри. Тобі тим простіше, що ніхто тебе не силує, бо ти сам засумнівався у старих богах. І побачиш, як сучасна віра зможе допомогти вашому роду вижити.

– Жрець, я майже повірю, що мої нащадки будуть жити. Боюсь, що це буде так само, як кариби колись неодноразово убивали усіх чоловіків якого-небудь племені араваків та брали їх жінок, кастеллянос теж брати жінок уже з нашого народу. Хіба потомство від них відчувало і бажало відчувати себе араваками? Навіть якщо ваші дівчата підуть за наших хлопців також, нас було десь удвадцятеро менше, ніж вас. А зараз ще й заселений другий острів. Тому ми розчинимось наче сіль у воді, тільки більш поступово, а значить – більш болюче.

Вранішнє сонце все ж було субтропічним. Різало очі. Онуфрій нахилився, тінь від бриля трохи пригасила промені. Хрипко сказав:

– Ти мудрий, касіку. Я не знаю, як створити світову справедливість. Це зробить Ісус у друге пришестя.

Запала тиша. Пробігло дівча, здивовано зирнувши на двох дядьків, що сиділи і мовчки вивчали траву під ногами. Нарешті Бондаренко добавив:

– Зараз ми спасемо вас, поодинці. Коли ж пройде більше сезонів дощів, ніж рук у всьому вашому племені, то запис у наших літописах того, що ми – це ви допоможе нашим спільним нащадкам обґрунтувати віковічне право на цю землю. Так думає касик Всеволод.

Вождь підняв лице. Під вранішнім сонцем воно світилось червоною міддю.

– Наскільки я розібрався, він не тільки Великий касик, він розмовляє з богами, – сказав червоношкірий. – Може він сам бог справедливості.

– Тоді погано, – сказав священик, – боги справедливості – найнещасніші істоти у світі.

На привезені гроші герцог наказав спорудити школу, та замостити бруківкою вулиці, продовживши їх за межі будівель, бо за час другої поїздки забрані хлопці, яким на час першої експедиції було 14-15 років, дорогою присватались до дівчат, то священникові і лишилось тільки швиденько пари окрутити, щоб дитя хоч народилося не у гріху. На вулицях, де скільки завгодно було чути "кум", "кума", раптом з'явилось "невістка", "зять", "теща".

12

1699. У березні народилася княжна Уляна. Літо вдалось достатньо дощовим і врожайним. Почали сіяти озимі. Впала суха аж до пухкої пилюки осінь. Зній зсушив посіви. Треба було пересівати за перших дощів.

З копанням картоплі герцогська сім'я трохи запізнилась. Воно було й непогано, бо соки з бадилля до останньої краплі осіло у бульбах, погода тут була трохи південніша, ніж в Україні, десь на рівні болгарського Бургасу, то холодні дощі ще не залили латку. Але всохле до нуля бадилля вже не маркувало кущ і треба було придивлятись де ж копнути. Розігнувшись і спершись на лопату, князь прочитав вірш:

Копали картоплю. І відра хмеліли од дзвону.

Варили із кропом борщі, золоті і червоні.

Палили городи. І вчора, і завтра, й сьогодні,

З усім були згодні. Із кожним творінням господнім;

(Ірина Жиленко)

Ліза, розігнувшись, сіла на перевернуте видовбане дерев'яне відро, що гупало, а не дзвеніло від укинутої картоплини. Вірш їй сподобався, але вона помовчала, бо при простому питанні "Хто автор?" чоловік звичайно бентежився і не відповідав, або видавлював з себе "Сам щойно придумав" та явно шкодував, що вирвалось.

– Якийсь він не весь переді мною, – не раз думала княгиня. Але саме ця таїна, в якій не було нічого загрозливого для неї (це вона відчувала всією своєю жіночою інтуїцією) була однією з рис її чоловіка, які міцно зв'язували їх у подружжя.

Піднялась та й пішла до дітей, бо на сусідній латці верещала Уля, вважаючи, що її пора кормити, Данько старанно ліз на великого гарбуза, зісковзував з того та пирхав від невдоволення, а Оря, з діловитістю, не меншою ніж у батьків, намагався розкидати подалі вибрану картоплю, що хазяйка поки зсипала у купу. Урожай був рясний, то картоплини часто були непідйомні для малюка, що викликало бурне невдоволення і цього синочка.

Глибокої осені, у передзимку Всеволод зібрався на полювання аж у гори, бо поблизу ловити було нічого. Дивлячись на струнку, у сукні "троянди на блакитному", чисту з лиця жінку, де вже не було пігментних плям вагітної, які три роки не сходили з нього, князь аж відчув дух смоли, вовчої крові і поцілунку біля корзини повітряної кулі.

Харчи, узвар у гарбузовій пляшці, закоркованої кукурудзяним початком, ніж на поясі, молоток для відбору зразків, зброя, кресало з трутом, ранець для зразків та зайців за плечами. Він йшов не стільки для полювання на тих нещасних вухастиків, яких ніколи не було багато у горах, скільки у геологічну експедицію, аматорський пошук корисних копалин. Повне відновлення працездатності Лізи надавало йому таке відчуття свободи, що здавалося, ще трохи і він полетить. З собою взяв грифель і стос папірців, щоб надписати, де взятий той камінчик та загорнути, щоб не гасати по всьому хребту, якщо якийсь камінчик виявиться металевою рудою.

З першого походу він приніс три зайці і скільки влізло у ранець камінчиків. Прогрів їх у горнилі чоловіка куми Ліди, бо у того був найкраще деревне вугілля. Але жоден камінчик не пустив металеву сльозу. Коваль і з прізвищем Коваленко, що жорстоко страждав без металу, бо на переробку ніхто нічого не приносив, а завезти заліза князь не зміг — ні гроші, ні кораблі не резинові, напросився в пошук, щоб принести тих сумнівних камінчиків щонайменше вдвічі більше.

На якійсь з походів, з принесеного камінця у горні впало декілька крапель. При наступному нагріванні шматок заплакав міддю. Як показала подальша експлуатація копальні, руда була дуже бідна. Крутячи у руках переплавлену руду, шлаки, князь не раз думав, що може тут є нікель, вісмут, або ще якась чортівня, але не з нашими технологіями її взяти. Рудознавці, які з'явились на острові через декілька років, сказали, що у шлаку є трохи заліза. То його перетоплювали знов.

6 7 8 9 10 11 12