Може, в дідівщинсько-му, там є, я щойно бачив.
Але для з'ясування особи незнайомця цього було малувато. Що ж він усе-таки тут робив? Чому ховався? Невже хотів пограбувати вчительку, а я його сполошив? Не схожий він був ні на кого з наших, зовсім не знайомий якийсь...
— Тільки ж дивися, Ганю, обережніше, — почув я біля хати голос Галини Сидорівни.
— Ой, що ви, Галино Сидорівно, що ви!.. — пискляво засокоріло у відповідь. То був голос Гребенючки.
А бодай би ти луснула! Ще треба, щоб ти мене тут побачила. Пригнувшись, чкурнув я на стежку, до велосипеда. Загнуздав Вороного — і алюр три хрести!
От як тая Гребенючка! Не люблю я людей, які до вчителів піддобрюються, лізуть зі своєю любов'ю: "Галино Сидорівно, я вам те! Галино Сидорівно, я вам се! Галино Сидорівно, дорогенька! Галино Сидорівно, золотенька! Галино Сидорівно, любесенька! Ах! Ох! Ах!" Гидко!
Краще вже двійки одержувати, ніж підлизуватись.
Я виїхав на вулицю і побачив у спину Гребенючку, що йшла од воріт Галини Сидорівни, у святковій білій суконці з синіми цяточками. Вона не йшла, а виступала навшпиньочках, як той дресирований собачка у цирку, дрібненько перебираючи ногами. Мабуть, думала, що вона дуже гарна й тендітна.
Раптом я згадав Павлушу, як він сидів сьогодні на землі коло велосипеда, похмурий, темний, як осіння ніч.
І лють на Гребенючку охопила мене. Це вона винна в усьому! Вона, вона! Це через неї ми ворогами стали!
Посеред вулиці розпросторилася величезна баюра. Гребенючка якраз минала її, тулячись до тину, обережненько, щоб не забруднити плаття, ступаючи по краю баюри.
Назад вона не оберталася, мене не бачила.
Ех, розігнавсь я та прямісінько через ту баюру — ш-шуррр! Ври-иззь! Цілі гейзери бруднючої води й грязюки линули на Гребенючку, і біле чепурненьке платтячко вмить перетворилося на брудну ганчірку, та й уся вона стала схожа на опудало городнє.
— Ой! — тільки й устигла зойкнути вона, відсахнувшись.
А я пришпорив свого Вороного і, не озираючись, помчав далі. У душі моїй булькала й клекотіла радість помсти.
Ото щоб знала, щоб не розлучала друзів, не робила з них ворогів, кропива жалюча!
Я різко звернув праворуч, на нашу вулицю. Ще здалеку побачив, що Павлуша все ще сидить на землі коло свого велосипеда і крутить ключем якісь гайки.
І раптом я подумав, що зараз же Гребенючка пройде нашою вулицею. Щоб потрапити до себе додому (а куди ж вона піде в такому вигляді!), вона обов'язково повинна пройти нашою вулицею повз наші з Павлушею хати. І Павлуша її зараз побачить і...
Я натиснув на педалі і проскочив до себе у двір. Павлуша навіть голови не підвів.
Прихилив я Вороного до воріт і причаївся за тином. Ану-ну! Зараз Павлуша побачить свою красуню. Хе-хе! Це навіть добре. Може, хоч тепер розчовпає нарешті, яка вона поганюча.
Секунди чекання тягайся так довго, що я вже подумав, чи не повернулася вона назад до Галини Сидорівни скаржитися на мене і вимагати покарання. А дзуськи! Спробуй доведи! Хто бачив? Нічого не знаю. Сама забрьохалась, як свинюка, а потім на когось звертає.
Я дивився крізь тин на Павлушу. Вулиці я не бачив і тому не помітив, як вона йшла. Та враз Павлуша так рвучко підхопився, що велосипед упав на землю.
— О Ганю, що таке? Де це ти? Хто це тебе так? — вигукнув він здивовано.
У мене серце забилося швидше.
Ну, зараз почнеться! Зараз вона понавішує на мене чортів! Тільки тримайся! Ну й нехай! Нехай докаже! Хто бачив? Нічого не знаю. Сама забрьохалась, а потім...
— Та сама винна, — весело заджерґотіла Гребенючка. — Вантажівка їхала, а я просто під колеса підлізла, розтелепа. От розмалював, правда? Хи-хи-хи!
— То біжи додому швидше! От іще! — гукнув Павлуша зі щирим співчуттям і досадою.
А я лише рота роззявив...
То чого це вона?.. Подумаєш, яка шляхетна!.. І стало мені якось кепсько, наче то не вона, а я весь у багнюці з голови до п'ят.
Гребенючка давно побігла додому, Павлуша повернувся до велосипеда, а я все ще стояв, скоцюрбившись біля тину, і не міг зрушити з місця.
Почав накрапати дощ.
Павлуша потяг велосипед у хату.
Пішов до хати і я... Настрій у мене був зіпсований украй.
...Дощ лив цілісінький день. А надвечір знявся вітер. Він, як з відра, хлюпав у вікна важкі пригорщі зливи — аж дзвеніли шибки. І шалено завивав у димарі. У таку погоду добре лежати десь у затишку й читати цікаву пригодницьку книжку. Я потягнув у батька "Замах на бродягу" Жоржа Сіменона (він мені не давав, бо вважав, що не дитяча) і, вкрившись із головою, лишивши тільки вузеньку щілину, щоб падало світло, поринув у захоплюючий світ комісара Меґре, світ загадкових убивств, страшних злочинів і таємниць.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ. Стихійне лихо. Я приймаю рішення
Я прокинувся раптово вночі, хоч ніхто мене не будив, і одразу відчув тривогу В хаті горіло світло і чулися приглушені, стурбовані голоси. Хоч і не видно було, але відчувалася якась метушня, якийсь нервовий рух. Так було, коли в тата зненацька серед ночі стався приступ апендициту і його відправляли в лікарню на операцію. Тоді мене теж ніхто не будив, я прокинувся сам. От і зараз. Я миттю підхопився і стривожено спитав:
— Що? Що таке?
Серед хати стояли одягнені, в плащах, батько, мати і дід. У діда в руках було весло. Мати повернулася до мене:
— Спи, синку, спи!
— Що сталося? — знову спитав я.
— Річка від дощів піднялася, з берегів вийшла. Греблю біля млина прорвало. Село внизу заливає, — мовив дід.
— А ти спи, спи, синку, — повторила мати.
Я скочив з ліжка. Еге, спи! Там людей заливає, а я — спи!
— Яз вами! Я піду!
— Та ти що?! Он Яришка прокинеться, боятиметься, як нікого не буде. Лягай, спи зараз же! Це тобі не іграшки! — підвищила голос мати.
Але я вже одягався. Мене била нервова лихоманка, і я довго не міг утрапити ногою в холошу. Зуби вибивали шалений рок-н-рол. Спи! Може, я все життя цієї ночі ждав, щоб щось геройське вчинити! А тут— спи! Ні! Піду!
— Хай іде. Щось поможе. Здоровий хлопець, — сказав дід.
— Справді, хай! — підтримав його тато. Світло враз блимнуло і погасло.
— Зірвало! А може, й стовпа звалило, — сказав у темряві тато.
Дід чиркнув сірника, запалив гасову лампу що стояла на припічку.
— Вдягни оно татового ватника і чоботи взуй, — сказала мені мати.
— Ліхтарика свого візьми, — підказав тато.
— Лампу не будемо гасити. Хай! Бо як Яришка прокинеться. .. От краще б ти таки не йшов. У мене б душа спокійніша була, — мати зітхнула.
— Та що ви, їй-богу мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дівка, до школи пішла, а ви...
— Пішли, пішли, годі вже вам, — втрутився дід.
Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вітряну темряву. Гнаний вітром дощ періщив просто в обличчя.
— Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, — ледве почув я голос діда, який ішов поруч. Я хотів сказати, що плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вітер затулив мені рота, і я тільки хавкнув.
То тут, то там, наче світлячки, блимали вогники, звідусіль з ліхтарями поспішали люди.
Ще здалеку крізь шум зливи було чути тривожний гомін, зойки та крики. Що ближче ми підходили до вулиці Гагаріна, що вела в берег, то виразніший і гучніший ставав отой гомін. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкіт сокир і розпачливі, відчайдушні жіночі крики: "Ой лишенько! Ой пробі! Ой рятуйте!" Тужно ревла худоба, верещали свині, вили собаки. Все це було чути вже зовсім близько, поряд, але як я не напружував зір, крізь дощ і темряву нічого не міг розгледіти.
Аж ось попереду спалахнули два світлих ока — фари.
І перше, що я побачив у світлі фар, — це тин і воду. Вода хвилею накочувалась і розбивалася об тин, а він хитавсь і хилився. Потім біля тину з'явилася постать по пояс у воді з телевізором на голові. У світлі фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком — лупатим і більмуватим.
Фари були тракторні — у провулку натужно хурчав колісний трактор "Беларусь". Величезні задні колеса буксували, розбризкуючи багнюку.
— Давай, давай, ну! — кричав хтось позад трактора: там світилися ще фари машин.
Кілька дядьків посеред вулиці цюкали сокирами — нашвидку збивали з колод плота.
Дід, батько і мати одразу кинулися до помочі: дід робити плота, батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчої хати — виносити добро.
— Побудь поки що тут! — гукнула вона мені на ходу. І я не встиг опам'ятатись, як лишився сам.
З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води люди, тягнучи на собі різний домашній скарб. Он провели корову, що вже не ревла, тільки стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по воді за собою, наче човна, цинкові ночви з вузлами й подушками. І, плачучи, весь час примовляє:
— Ой що ж це робиться! Ой Господи! Ой за що ж це така кара! Ой пропало все, пропало! Ой Боже ж мій, Боже!
— Найгірше внизу, в березі, — сказав хтось у темряві. — Гребенюків, Мазниченків, Пашків затопило зовсім. А стару Деркачку — аж по самісіньку стріху. І дістатися ніяк. Човни потопило. Ще й трактор, бач, застряв — колоди для плотів підвезти не можна...
— Це щось у природі таке, їй-богу, коїться. Самі стихійні лиха в усьому світі: урагани, землетруси, повені, смерчі. То в Америці, то в Японії, то в Голландії... То на Кубані, то в Закарпатті... А тепер оце в нас...
Заскрипіли колеса, захропли коні — люди під'їздили возами.
— Кладіть осюди! Давайте! Телевізора отут поставте, на сіно!
Я кинувся помагати вантажити на вози речі потерпілих.
З темряви почувся голос Івана Івановича Шапки, голови колгоспу:
— Везіть до школи! Займайте школу, і клуб, і правління! Там усе одчинено!
А трактор усе хурчав і хурчав, аж звискував, та не міг зрушити з місця. Мій тато командував там, вигукуючи:
— Переключай на першу! Ліворуч повертай, ліворуч! Давай задню! Тепер вперед!
То було кляте місце. Там-завжди калюжа і болото навіть у найсухішу погоду. І завжди застрявали машини. А тепер від дощу воно зовсім розкисло і просто засмоктувало, як драговина.
Зненацька здалеку, з берега, долинув відчайдушний пронизливий жіночий крик:
— Рятуйте! Рятуйте! Ой!
Люди безпорадно заметушилися. Хтось із дядьків кинувся просто в воду. Йому загукали:
— Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кінчимо. Але він уже зник у темряві.
Тоді сердито закричали до тракториста:
— Що ти засів, як квочка! Там люди гинуть, а ти!..