І знаєш що? Я так думаю, що якби вліпив у якесь інше місце — то... то й не розповідав би зараз це все тобі, та й тебе б не було, бо ми з твоєю бабусею познайомилися значно пізніше".
Онук пам'ятав, що з усіє розповіді цей момент вразив його найдужче. Досі все сприймалося наче казка — цікаво послухати, можна у неї погратися, але насправді Діда Мороза нема. Аж глип! Виявляється, що якби дідусь тоді не рвонув щосили ручку якогось там керування, то не було б в світі тата, і мама вийшла б заміж за когось іншого, і він, онук, така важлива для світу істота, був би кимось іншим... наприклад, товстим задишливим хлопчаком із сусіднього двору.
Він був настільки шокованим, що пропустив повз вуха досить важливий момент, і лише потім, набагато пізніше раз по раз переслухував запис, намагаючись зрозуміти.
"...наче крізь дощ пролетів. Густий і смердючий. Й морду забризкало, й руки, та й одяг був геть просочений. Таке, як наче мастило — але червоне. Але не звернув уваги, бо ворог якраз зірвався у лівий віраж, й на повній швидкості зачепився крилом об землю.
Розірвало. Ясна річ, розірвало, й потягло його по землі, як цигана за конем. Щось загорілося, щось димом пішло. А я, все ще ошелешений, обпечений, гидотою тією забризканий, сонцем засліплений, лише тоді здогадався розвернутися та й поглянути — що ж це я завалив? А коли поглянув...й коли здогадався... знаєш, онучку, ніколи й нікому більше я цієї історії не розповідав. Ти перший. І, мабуть, будеш й останнім."
Юність жорстока. Тоді онук не звернув уваги на зітхання діда. Й ще багато на що не звертав уваги, аж поки на поминках не сказав хтось із родичів:
— Славне життя він прожив, бойове! Кулі його не брали, й вогонь не палив!
Згадав тоді юнак дитинство, відкопав серед мотлоху стареньку касету й на старенькому ж магнітофоні її переслухав. А потім ще й переписав на більш якісну плівку.
Й сам не знав, що тим самим визначив своє життя на багато, багато, багато років вперед.
Та й життя багатьох інших людей також, бо немало з них перед смертю проклинали онука, батьків його проклинали, а як хто конав довго — від радіації там, абощо — то встигав заклясти увесь рід його коліна до сьомого. Але якось ті проклятті навпаки діяли — жив чоловік не можна сказати, щоб дуже щасливо, але довго.
А померти вирішив тут, у горах.
Тарілка сховалась й негайно передала літакові усе, що рознюхала. Нюхала вона у досить широкому спектрі, й перепон для її нюху було небагато. Там, де сніг поглинав інфрачервону компоненту, проходило мікрохвильове випромінювання. Де суцільна крига ковтав мікрохвилі, вмикався акустичний канал. Де з невідомих причин здихала акустика, в хід йшло рентгенівське випромінювання, й в радіусі кількох сотень метрів не було такої ділянки, де лишилась якась таємниця. Скорилась Земля, наче полонена ельфійка, лягла долі й відкрила все, що ховала.
Сто метрів ліворуч — великий трикутник. Основний лонжерон, допоміжний, хитре сплетіння нервюр. Усе покручене-пошматоване — так й не дивно, не з дивана падало, з неба! Шар грунту близько півметра — теж нічого дивного, не з учора воно тут лежить, півтора століття минуло!
Але не крило цікавило чоловіка, а дещо важливіше.
Хвіст. Теж відірвало під час важкого падіння, й теж тягло-розривало страшною інерцією.
Метал. Заіржавіла безформна дванадцятициліндрова брила. Помилився дідусь — не все згоріло у лютому полум'ї пекельного вогнемета.
Чоловік підняв голову й вперше за весь час подивився у небо. Тут, саме тут півтора століття тому пролетів його дід. Молодий, гарячий, двадцятирічний хлопець. Юнак. Щеня.
Далі на карті було ще кілька безформних уламків, й, нарешті, короткий трикутник носової частини. Пощастило — неподалік. Сотня кроків, не більше.
У кінці отих кроків серце чоловіка калатало так, що він аж злякався.
Рано! Попрацюй, серденько, іще трошки.
Місцевість сприяла — знахідка лежала якраз посеред вузької улоговини. Мабуть перед тим, як настала багаторічна зима, тут був ярок. Можливо, тік невеличкий ручай.
Зараз ми це відновимо!
Чоловік витягнув з кишені невеличкий контейнер. Видерся на засніжений пагорб — мапа показувала, що під ним суцільний скелястий вихід. Моноліт! Безпечний та незворушний!
Висмикнув чеку й закинув контейнер у сніг.
Хоч скільки разів чоловік вже бачив таке, а все одно не міг відвести очей. Якщо раптом хтось з елоїв підкрався ближче й зараз спостерігає з під якогось замету, то мабуть, потім розповідатиме дітям про сніжного демона. Спав він собі під снігом, аж прийшов якийсь зайда, розбудив й розлютив. Схопився демон на рівні, піднявся на весь свій могутній зріст, вдихнув як слід, зриваючи сніг з скель, та дерева ламаючи, та як дихне теплом!..
Розповідатиме — якщо виживе, ясна річ.
Ні, не виживе. Невдало розташувалися ельфи, не вистачило їм кеби допетрати, що долина — це хоч і затишно, але небезпечно. Втім, хто б тут допетрав? Хто міг знати, що прилетить чоловік й викине теплову мікробомбу?
Ніхто.
І танув сніг. і ревіла вода, й здирала геть нарослий за півтора століття горбок, й горіла земля, вкриваючись попелом, й безмовно волали, захлинаючись, ельфи, й сполошились на орбітах супутники, й станції сейсморозвідки теж каженіли від такого нахабства.
Але то вже не мало значення.
Бо з-під горба, з-під потоків води — виринав, спливав, рвався на волю могутній череп. Цього разу вже не криваво-червоні, а вугільно-чорними були його очі-прожектори; й не мав він напалму у грудях, щоб спопелити нахабного зайду, й не струменіла вже драконяча кров у його артеріях, щоб скупатися в ній й не боятися куль та вогню.
Не було цього всього, і вже не буде ніколи, бо останній був той дракон, та й, мабуть, вже тоді був немолодим і охлялим.
А тепер він був мертвим. Кістяком він був, та й то наполовину зотлілим. Й навряд чи зацікавив би когось, окрім археологів, якби не.
Так, лишалося ще одне "не".
Вода зійшла, а та, що лишилася — швиденько, на очах почала творити новий крижаний панцер й чоловік заворушився. Зіскочив з горба, послизнувся в багнюці, упав, вивалявся — але то вже не мало значення.
Підійшов ближче, вигорнув з пащі тварюки ще кавалок багна. Витяг з сумки замашний молоток й, не жаліючи пальців, вибив чорні, гострі, досі моторошні зуби.
Щось промайнуло у небі, й літак заволав-закричав, сповіщаючи господаря про небезпеку.
Чоловік заспішив ще дужче, нашвидкуруч вибив усе, що лишилося, озирнувся.
Місце, де впала бомба, все ще курілося, за кілька метрів від центру кипіло багно, але трохи далі була просто змішана із попелом чорна земля, й вона була тепла.
Чоловік поспіхом виорав неглибоку канавку, щедро сипонув вибитими зубами, голіруч їх загріб. На мить завагався, але одразу ж зібрався з духом й ножем різонув по лівиці. Цівка крові бризнула на гарячий попіл, й не червоною здалася — а чорною.
Літак заволав ще голосніше, чоловік підскочив, й кинувся геть — не до літака, а подалі від щойнопосіяного. Вчасно — чорна блискавка народилася в небі, скотилася, наче крапля роси листом й гримнула вибухом. Літак помер.
Чоловік біг до лісу, не озираючись, плямував кров'ю багно та сніг, і знав, що не встигне.
Не встиг, ясна річ. Ще одна блискавка, трохи менша, вдарила за пару кроків ліворуч, скрутила у бублик, відкинула вбік. Як не дивно, але чоловік не втратив свідомість, і навіть зміг ворухнутись — повернув голову так, щоб побачити посіяну грядку.
Земля на ній вже піднялась рівними горбиками, й чоловік посміхнувся.
Сил говорити вже не було, але думати ще так сяк вдавалося.
"Ростіть, дітки,— безгучно сказав чоловік. — Ростіть-виростайте. Тільки не сваріться між собою, тим більше, Кадма поблизу нема. Ростіть великими й дужими... і якщо вже заради того, щоб вас побити, люди не припинять вбивати один одного, то я вже й не знаю, що тут робити."
Він ще раз посміхнувся — бо ще одна думка встигла проскочити у майже згаслій свідомості.
"...а якщо раптом ні... якщо й вас виявиться замало для цього... то знаєте що? Гучно хряснути за собою дверима — це теж непога..."
26.02.11 – 08.03.11