Ганьба! Що сьогодні, що вчора!
Я засміявся, подякував бабці. що розбудила (вголос), що назвала молодим (подумки), й окремо — за "вчора й сьогодні". Звісно, теж не вголос.
Звісно, може бути і збіг. Але знаєте, коли у тварини є шерсть, лапи й хвіст, як в собаки, і гавкає, як собака, й на вигляд як пес — то з вірогідністю 99% це собака і є. Ще один відсоток — на те, що таємничий звір — цуценя.
От і він проти мене — щеня. З ким вирішив змагатися, хлопче? Навіть я бігаю краще за тебе, стріляю краще, битися вмію, але все це не так суттєво, № от те, що маю водночас півтори сотні очей і вух — це вже щось. Можливо, ти краще за мене думаєш, але півтори сотні "я" тобі не передумати.
№ якщо знадобиться — то буде й півтори тисячі, й десять тисяч, і всі побіжать туди, куди я скажу.
Але якщо ви гадаєте, що це круто, то помиляєтесь.
Перш за все це страшенно важко. Тягар відповідальності душить, причому буквально. Коли я помиляюсь, то важко дихати. Не знаю, чому так, але факт.
Тож перш, аніж визначити, куди далі, треба...
Ні, не треба.
— Хр-хр-хр на Павлиш відправляється з третьої колхрхр на другій платхрхрхр! — підказало із гучномовця.
От і чудово. Бо коли є можливість звалити на когось відповідальність за рішення — то це просто чудово. № вже правильне те рішення, чи не дуже — справа десята.
Знаєте, як воно, коли приймаєш рішення за півтори сотні людей? Коли одним словом, одним рухом, одним натиском на кнопку мобіли відправляєш їх ліворуч — № праворуч. З користю — № задля пустої прогулянки. На ризик — № на безпечну поїздку.
Гадаєте, це приємно?
Чорта з два.
Це страшно.
Не уявляю, як відчували себе маршали, що кидали в бій кілька мільйонів людей. Я би, мабуть, не зміг.
Не бувати мені, знацця, маршалом.
Маршали не їздять у стареньких приміських потягах на три вагони.
Вагон був напівпорожній, лише у протилежному кінці якась пролетарка довго занудно виховувала чоловіка:
— Ну як це ти не знаєш скільки років Пугачовій! Ну це ж усі знають! Ну як можна, про це ж скрізь пишуть, і кажуть скрізь!
Чоловік раз-по-раз поривався сказати щось виправдальне, але жінка його принципово не чула, хоча з акустикою у вагоні було просто чудово.
Ощадливі наші залізниці модернізували старенькі радянські вагони для робочих потреб — зрізали перегородки між і так умовними купе, й вагон перетворився на такий собі майжеавтобус. Із дерев'яними, пролетаріато-стійкими лавочками.
Боротьба з пролетаріатом — задача сама по собі нетривіальна й важка. Дехто вважає навіть, що безнадійна. Й справді — хіба допомогли важезні ланцюги, що ними у пролетарських районах приковували слухавки до таксофонів? Де там! Обривали разом із таксофонами. Про ліфтові кнопки я взагалі мовчу... вони так гарно пропалюються цигаркою, гигиги... ой, за віщо по пиці?
Останнє — з натури, ясна річ. По пиці — то не мені, звичайно, № я.
№ от ліфт — його, не мій, й завтра ж сам матюкатиметься, розтушивши лампочку пальцем.
Але то буде завтра, № пролетаріат відрізняється тим, що про завтра не думає.
Якщо чесно, я, буває, теж так би хотів, але не виходить.
Ех, не бувати мені й пролетарем.
№ якщо не піймаю сьогоднішнього клієнта, то не бувати й полковником, № от цього вже шкода. Хотілося б.
— ...білетики! Приготуйте білетики!
Це ж треба. Контролеркою була дівка, й гарненька. Ще виїздили її пролетарські вагони, не посушили обличчя вітер з розбитих вікон й грубість дядьків напідпитку. Не споїли веселі подружки, не трахнув у напівзакритому купе старший контролер, чи як вони там називаються. Не порізали наркомани, не хряпнув дверима по пальцях роздратований "заєць".
Не дівчача це робота, дівчино, що ти тут робиш? І взагалі, місце для тебе непідходяще.
№ от для мого клієнта, наприклад, — якраз те, що треба. Потяг чиргикає ледве-ледве, двері розчинені, хочеш — стрибай, хочеш — роздивляйся на рідні місця. З цього боку завод, пам'ятник Леніну, біля його в жовтенята приймали та піонери — і тебе, мабуть, теж? З іншого — церква, до якої цікаво було на паску прокрастися, уникаючи піонерського ж патруля. № тим, навпаки, цікаво спіймати, бо ж завтра ти в патрулі, № вони бур'янами, бур'янами — і в церкву.
№ Паска тут лише привід, звичайно, та же смачні бабусині пиріжки з сиром.
З цього боку школа — не твоя, але ж, мабуть, бував. З іншого — цегельня й кар'єри — ну, тут ти вже не міг хоч разочок, № побувати. № мабуть, що й не разочок.
Отам — дідівська хата... на жаль, це все, що вдалося за такий час встановити. Біс його зна, які в тебе почуття до неї, чи захочеш ти на неї поглянути, № чи раптом обминеш дорогою навіть не десятою, № за кілометр. Але про всяк випадок мусимо й там поставити кількох пильних хлопців.
— ...№ у вас що?
Ой.
Дівчина стояла і посміхалась. Що ж, мабуть, теж своєрідний захист. Не буде ж пролетар посилати нах дівчину, яка сонячно посміхається й просить — не вимагає, № просить! — показати йому квитка. № дати карбованця, звісно, можна й так.
Ну де я зараз візьму той квиток? На, звісно, карбованця.
— № вам докуди?
Біс його зна, дівчино, докуди мені. І зараз, і взагалі. Хіба якщо хтось підкаже? Не підкажеш?
— ...дивіться, як будете виходити, то майте на увазі, ті двері зачинені. Бо вчора якийсь пасажир туди — рип!, № воно зачинено, то мчав через весь вагон, й стрибав на ходу... якраз на Маланівці, ага, ой, що, теж зупинку прогавили?
Дякую, дякую тобі, гарна дівчино! Не прогавив! Завдяки тобі — й не прогавив!
Може, звісно, це був і не мій пасажир, може, й справді, задрімав якийсь пролетар, № потім згадав...
Але потяг проїхав, і я відчув, що пасажир таки мій. Не міг, не міг він прогавити таке місце.
Пагорб. Височенький, як на рівнинну нашу місцевість, № я з вікна й не побачив, бо лісосмуга.
Це ж який, мабуть, пейзаж з нього, га? № вітри? Тут Дніпро поруч, і плавні, тож вітри, мабуть, ех...
Змалку любив видертися повище й підставити морду вітру. От і він, мабуть, теж любив. І хай би любив, але ж зараз він окрім морди, підставить вітру ще й мішечок із альфа-активним пилом.
№ не так. № розсипати цей мотлох просто на полі. Скажімо, картопляному № буряковому. Так осінь же! — скажете ви, й правду скажете. Так нема у мене нічого, — скаже він, і теж матиме рацію. — Що воно торохнуло в лабораторії — не знаю, але дуже мене налякало, і я з переляку втік. У стані афекту, так би мовити, № тепер поясніть мені будь ласка, хто ви, і я кого біса мені крутите руки? Я буду скаржитися до Європейсьского суду!
І що ми скажемо? Вибачимось, ось що ми скажемо. Й випустимо. Ясна річ, будемо стежити, але користі з того не буде. № через рік № через два хтось із незловлених його спільників через інтернет оголосить, що на одному з ланів нашої рідної України було розсіяно альфа-активний пилок. Й що хтось його вже з борщем із'їв, № якраз зараз має такий нерозумний намір. І що тоді?
Я не кабінетний боєць. Співвідношення мозку до м'язів у мене може й краще за пролетарське, але до першого-ліпшого аналітика не дотягує. № то б теж сидів в кабінеті, ліниво перегортав сторінки різних сайтів, й раз на тиждень народжував би дві-три сторінки паперу.
"Наслідки ядерного вибуху в одному з потужних індустріальних центрів", наприклад.
№ (не менш гарно, як на мою думку):
"До питання про отруєння системи водопостачання південного регіону".
Цікаво, га?
Півсторінки — вступ. За радянських часів написали б про неминучість передбаченого Карлою-Марлою загнивання капіталізьму та його метастази у вигляді терористичних організацій. Про "Радикальну червону армію", ясна річ, напряму б не сказали. Максимум, що могли б дозволити собі найсміливіші — написали б "псевдосоціалістська організація". Зараз половина валить на Беню Ладена, № друга намагається кожну тенденцію прив'язати до недружньої північно-східної держави.
Сторінки — предпосылки.Я не знаю, як сказати це українською. Слово це пиляне з того ж марксизму-онанізму, й гадаю, здохло б уже разом із тим марксизмом, — № ні. Живе. Й поки не здохнуть колишні викладачі наукового комунізму, мабуть, житиме. Ну та чорт з ним. Якщо по-людські — то це блаблабла про те, як, чому і навіщо потенційному терористу знадобилося наносити ядерний удар по, скажімо, Полтаві. № труїти очисні споруди у Дніпропетровську.
Ну й ще півсторінки — про наслідки, і це вже цікавіше. Докладно, самі розумієте, не розпишу, але дещо можу сказати. Майже кожен сценарій закінчується політичною кризою й зміною влади, № воно їй треба?
Ми ж не в Америці. Це там після терактів у Президента рейтинг злітає вгору. Але, слава богу, і не в Росії, де на рейтинги всім начхати, натомість злітає вгору столиця негайно призначеного супротивника.
От і платять тим аналітикам, і нам платять... але знаєте. що я скажу? Навіть якби не платили, я б віднайшов спосіб займатись такою роботою.
Я люблю свою роботу.
От якби ще нерви після кожного разу міняли.
Але хай йому чорт, якби не така робота, то як би я опинився у чарівному місці, на пагорбі, над містом й над лісом, над плавнями та Дніпром? Хіба б я подихав десь таким свіжим повітрям? Хіба б цвірінчала над головою якась пташина, хіба б десь побачив такі багряні смуги осіннього лісу, таку синю-синющу воду, таку чорну ріллю й таке неймовірне, високе, прозоре та вічне небо?
Хай йому чорт! Я таки люблю свою роботу!
Бачили, мабуть, карикатурку? Двоє ландскнехтів йдуть від спаленого міста, й один другому каже... ага, вгадали. Саме цю фразу.
Але я не буду розписувати відчуття перемоги. Кінець кінцем, майже кожен із вам може видертися на пагорб, постояти мордою проти вітру, помилуватись Дніпром. Мало хто робить — але ж теоретично може. № от стояти над свіжопідстреленим ворогом, й звисока дивитись, як тягнеться, тягнеться, щосили тягнеться мертва вже правиця до кнопки, буквально сантиметру не дістаючи, і твердо знати при тому, що сантиметра цього вона ніколи вже не подолає... Це інша річ. Цим щастям я вже, пробачте, не поділюсь.
Але до цього ще надзвичайно далеко. Ворог десь тут — але ще живий. І руку має на кнопці, і натиснути її значно легше, аніж мені на гачок, чесно кажу.
Знаєте, як би вчинили на моєму місці американці? Хе. Вони молодці. Вони б евакуювали пів-області, повісили в небі штук сім безпілотників, і якийсь із супутників втупився би скляним поглядом на це місце, безперервно женучи відео в штаб.