№ що?
Замість відповіді я вказав на трикутник.
— №, — директорові одразу полегшало. — Ну так ясна річ. Це ж все-таки прискорювач. Хай маленький, хай слабенький, але ж прискорювач. Ви знаєте, що таке...
Я знав. Наукова братія про нас невисокої думки, але, знаєте, що я скажу — ми про неї також. Вони думають, що ми дурні й не розуміємо звичайних речей — наприклад, як працює той же прискорювач.
№ ми цій братії дякуємо ти же самим. Вважаємо, що вони прості, як малюки зі старшої дитсадкової групи, й не тямлять звичайних речей. Як, наприклад, тої, що зрозуміти людину значно важче, аніж прискорювач.
№ прискорювач — тьху. Плюємо у нього пучкою електронів, хапаємо їх електромагнітним полем й тягнемо в бік мішені. Якщо влучили — дивимося, що з цього вийшло. Не влучити важко, тому дивимося кожного разу. Й кожного разу кількасот атомів мішені стають як та наречена з анекдоту — трішки вагітною. Тільки народжують вони не дитинку, № два протони з двома нейтронами вкупі. Купа чомусь не хоче лишатись на місці, й летить, № оскільки таких куп народжується за один раз багато, то зветься все це не чим-небудь, № гарним терміном — альфа-випромінювання. Є й інше, але то для нас несуттєво.
Летить альфа, якщо чесно, нешвидко та недалеко. У повітрі — на кілька сантиметрів. Метал, одяг, ба, навіть аркуш паперу для нього — непереборний бар'єр. Здавалося б — чого такого боятись, але кому треба, той знає — альфа значно страшніші за бету і навіть за гамму. За ту саму гамму, що проходить десятки кілометрів в повітрі, родить променеву хворобу, лисини й імпотенцію.
Чому? № тому, що гамма пройде — й може пошкодити ядро клітини, № може й ні. Може зруйнувати його, № може лише трохи налякати.
Альфа ж буквально розриває ядро на клоччя й клітина гине. Швидко й безболісно. Дози альфа-радіації міряють не в рентгенах, й дози ті, я вам скажу, дуже малі.
Одному невдалому шпигуну вистачило буквально кількох міліграмів.
Стоп. Я сказав — безболісно? Збрехав. Литвиненко конав мало не тиждень, страшенно мучився, блював та мочився кров'ю, втратив усе волосся на тілі й осліп. Так що болісно. Болісно й фізично, й морально, бо антидоту нема. Хто отримав всередину джерело альфи, той вже не вилікується.
Як же його отримати, те джерело? Дуже просто. Можна в чайок — це якщо акція, так би мовити, хірургічна, проти однієї людини. Чайок, щоправда, можна не пити. Й воду з крану теж, якщо встигнемо народ попередити. Але можна засіяти, скажімо, велике місто, розпилити активну речовину у повітрі — № не дихати люди не зможуть.
№ розпилити гидоту легко, не треба навіть літак піднімати — заліз лишень на вісімнадцятиповерхівку, став на підвітряний бік й витрусив. Багато не треба, пакунок можна у сумці тягати. Вражено буде кілька десятків, ну, може, кілька сотень, але радіофобія страшніша за радіацію. Буде такееееее…
Втім, можна й літак. Півтори сотні баксів — й послужливий льотчик покатає над містом. Й потім не признається, що катав — бо воно йому треба?
За радянських часів було кілька експериментів щодо розсіювання активного пилу з бомбардувальників та ракет. Теж гуманно, нічого не скажеш. Один пуск — й цілий штат стає непридатним для мешкання. №, скажімо, вся Німеччина.
Щоправда, розрахунки ворожих ракетних шахт та мобільних установок встигнуть подякувати, але кому з того легше?
Мабуть, директорові (чи як його там) думки теж рухалися таким самим шляхом, бо він зблід ще більше й став дуже схожим на халат у першокласній дорогій кліниці — білий, аж начебто накрохмалений. Кажуть, щоправда, ніби в цивільних закладах білого вже не носять… давно я не був у цивільних закладах.
До біса заклади, й халати до біса.
— Мені потрібна особова справа на зниклого працівника лабораторії, — сказав я. — Його друковані праці. Бухгалтерські документи, де він хоч якось згадується. Профспілкові... коротше, все, що є. Якомога швидше. Все, що знайдеться, передавайте моєму помічникові одразу, не чекайте, поки збереться велика купа.
Ім'я. Прізвище. По батькові. Рік народження. Місце народження.
З фотокартки на мене дивися симпатичний дядько, приблизно мого віку й — будете сміятись! — земляк. Втім, останнє не дивно. Подніпрянщина, сама її середина. Етнічний центр України, колиска десятків письменників, композиторів і науковців. Щоправда, всі чомусь драпали в Харків та Київ, № й ще далі. От і я драпонув, і хто скаже, що моя робота дурніша за створення опери, нехай сам спробує. Гарантує — думка одразу зміниться.
Але мені від того не легше.
Навчався. Школа, інститут. З другого курсу ще й працював одразу у двох конторах — це ж треба. Навіщо? Стипендію ж мав, і батьки, допомагали. Що там у нас про батьків? Нормальні батьки, хороші навіть. То навіщо? Мабуть, подобалося. № ранній потяг до самостійності, кишенькові гроші — хай як символ, як знак того, що можеш. № може, й не кишенькові.
Точніше, що можу — бо я такий самий.
Армія. Так, був Афган і гребли усіх, і мене теж, до речі.
Звільнення, відновлення в інституті. Буремні дев'яності, але знаєте, що я скажу? Не такі вже й погані часи. Хоча наука, звісно, пішла до бука, практично вся. Перестала бути затишною бухтою; стабільною получкою, значно більшою за пролетарську; дисертаціями-компіляціями та пустопорожніми докторськими; надбавками за друковані нісенітниці. Лишилися хіба що фанатики та невдахи... № в тих і в тих, буває, прокидається бажання помститися. Всьому світові. За що? За те, що світ не оцінив їх, таких розумних та гарних.
У всіх буває таке бажання, чесно кажу, і в мене самого теж. Це нормально. Ну, майже нормально. Хотіти-то вони, може, хочуть, але ж хто їм дасть?
№ ж тут раптом така можливість! Прискорювач, і практично безконтрольний доступ, замаскований під наукову роботу. Як він там її обізвав? Ага, "До питання про магнітно-ядерний резонанс". Де робота? Нема роботи. Ані на роботі, ні вдома.
І журналу експериментів нема.
Ясна річ, я б теж сліди позамітав. Хіба, може, замість того, щоб просто вкрасти журнал, підсунув би фальшивий, щоб голови посушили, але те залежить від поспіху. № поспіх, у свою чергу, залежить... № й справді, якого біса він вчинив у лабораторії це неподобство? Це ж треба — протягти вибухівку, замінувати, підірвати... Зачистив спільників? Щоб не розбовкали? Можливо, можливо. Хай поки що буде робочою гіпотезою, № там розберемось.
Й коли, нарешті, будуть результати аналізів?
Справа в тому, що вибух, скоріш за все, був скерований. Кумулятивний. Так, ніби знищити лише те, що в робочій зоні прискорювача й по можливості менше зачепити все інше. На біса? Ну як же ж, це просто! Бо саме там і залишилися сліди того, що він там робив. Дивний вибух, що й казати, навіть для кумулятивного. Так, наче не розірвало, № потягло-повело конструкції. Однак тим, хто в цей час заглядав до робочої зони — вистачило.
Але все це не дуже суттєво, № от куди він побіг опісля — суттєво, ще й як. № й не опісля. Але побіг. Хто хоч би побіг, і я теж.
Якби дехто з нас був одружений, то негайно зателефонував додому й сказав дружині з'їздити до батьків. № до якихось родичів — в іншому місті. № до бабусі в село. № на курорт, і чхати, що осінь й дощі — вперед, і негайно! Можна навіть зубну щітку не брати для швидкості.
На щастя, дзвонити нема кому. № не на щастя.
Але все одно нема.
Мобілу він, звісно, вимкнув. Розумна людина... хто б там не мав якісь сумніви з цього приводу. Остання базова станція, як мені вже доповів хтось із помічників зареєструвала його на майданчику інститутом. Вийшов — і вимкнув. Певен, що й акумулятора вимкнув, хоча це вже занадто. Цілком можливо, що й викинув десь по дорозі. № ще краще — продав якомусь жучкові, той вставить іншу картку, ввімкне... Буде, мабуть, сильно здивований, коли через півгодини його кинуть об землю й зафіксують, щоб детонатора не натис. Не знайдуть, ясна річ, вибачаться, й ще зо дві доби будуть старанно допитувати. Де, мовляв, зустрілися з тим дядьком? Як він був вдягнений? Куди подався?
Куди, куди він міг податись?
З огляду на результативність — то краще, звісно, в столицю. Людей більше, журналістів на одиницю площі — теж. Жертв більше, й резонанс більше.
Буде як з тим шефом, що захотів на юбілей фірми влаштувати для підлеглих незабутнє видовище — але так, щоб недорого. Йому порадили стрибнути з вежі — недорого, видовищно й дуже радісно для працівників. От і нашого терориста згадуватимуть довго-предовго. Кажуть, що грішники на сковорідках перевертаються, коли їх хтось згадує. Якщо так, то він перетвориться на пропелер.
Логічно було б, звісно, в столицю.
Але логіка терористів не піддається простому аналізу. Логіка взагалі тут недоречна! Один дядько, що виступав проти підвищення цін, спробував підірвати поштамт. Інший, коли дуже притисли конкуренти, самоспалився біля місьвиконкому. Хай і несправжній воно терорист, але сьогодні він сам підпалиться, № якщо завтра – сільраду?
Хоча він уже, звісно, не підпалиться. Але хтось, за його прикладом – може.
№ ще, буває, у них їде дах, й вони тікають додому. № взагалі навмання. Беруть, скажімо, квиток до першого ліпшого міста... і далі вже багато залежить від того, чи доїдуть.
Буває, що не витримують нерви, й коробка, каністра, валіза, чи що там у них, розносить вщент піввагона. Як у Лозовій.
Мало, мало інформації для аналізу! Й помічники чухаються.
Дзень. Про вовка помовка — аж ось і сірий. У даному випадку — новини.
— В лабораторії істотний наведений фон.
— Скільки?
— До тридцяти мілірентген. Зростає від дверей до центру вибуху. Альфа. Усіх вивели, двері запечатали. Шукають скафандри.
Отак. Значить, і я хапнув. Цікаво, скільки?
— Скажи, що вони дурні й цілком досить ізолюючих протигазів. З найближчої пожежної частини.
— Зрозумів.
І він хапнув. І директор хапнув, № от цікаві морди, що зазирали у двері — ні. Будуть жити. Образливо якось, хіба ні?
І весь світ не хапнув, № варто було б.
У мене в особовій справі лежить багато чого, і деякі речі я б хотів, аби там не лежали. Деякі й не лежать, але мова йде не про те.
Серед купи паперів там лежить висновок психа. Психолога, тобто, але хто їх так називає? Психи — вони і є психи. Яка нормальна людина піде колупатися у чужій голові, № якщо навіть й піде, то негаразди у головах — вони, знаєте, трохи заразні.