А ворожі конвеєри, до речі, точно так само випльовують по солдатові кожні півгодини. І так само тамтешній головком через слово вставляє паразити, лише не "так би мовити", а "як то кажуть". І так само витріщаються у монітори оператори РЛС, і смикаються від кожного шуму гідроакустики, і божеволіють ракетники з пальцями на кнопці... втім, ні. Що-що, а божевілля їм не загрожує. Не лишилося на землі людей, здатних хоч трішечки збожеволіти. Вимерли. Та й взагалі люди вимерли. Залишилися "вироби".
— Я вас задовольнив? — генерал був ввічливий, і ввічливо натякав, що інтерв'ю скінчилося.
— О, звичайно! — журналіст професійно всміхнувся, кивнув, і навіть простягнув руку для такого ж енергійного потиску. — Дякую вам, було дуже цікаво і пізнавально!
— А коли ж... — генерал як ніби злегка зам'явся. — Коли можна буде, так би мовити, побачитися себе на екрані?
— А ніколи, — неуважно відповів кореспондент. — У нас же теж мізки однакові. Телепатичний система зв'язку, як у вас. І як у ворога. А телекамери, диктофони — це все просто так... традиція, так би мовити. Іграшки. Приблизно те саме, що ваші ракети і підводні човни.
— Ну і порівняння у вас... — генерал похитав головою і нервово провів пальцями по коміру, наче йому раптом повітря не вистачало. — Знайшли іграшки. Між іншим, ці іграшки гарантують мир. Хай неміцний, хай напружений — але все ж краще поганий мир, ніж непогана війна, так би мовити. Зрештою, на планеті три мільярди населення, а...
— Ой, та плюньте, — журналіст втомлено махнув рукою. — Яка війна? На планеті три мільярди "виробів" — але ж реально це лише три людини! Три людини на планеті залишилося, уявляєте! І всі про всіх все знають. Тут би з нудьги не здохнути, а ви — конвеєри! вироби! світ! війна! Тьху! Не набридло?
Генерал зітхнув і махнув рукою. Журналіст теж махнув рукою, буркнув щось на зразок "до побачення", і попрямував до початку конвеєра. Електромобіль йому був не потрібен — поспішати було абсолютно ні до чого.
Та й взагалі, йти нікуди.