і про це рішення знають всі, до останнього оператора у віддаленому гарнізоні.
— Цікаво, — журналіст посміхнувся, але трохи криво. Він був колись у віддаленому гарнізоні й там йому не дуже сподобалося. — А що тримає цього оператора у віддаленому гарнізоні?
— Почуття обов'язку, — негайно і без тіні усмішки відповів генерал. — Ми — єдина в історії армія, зпаяна почуттям, більш міцним, ніж присяга, братерство по зброї, любов до батьківщини, до грошей і так далі. Ми — це професійні солдати, які знають, що повинні робити, і як мають робити. У нас неможливі ні зрада, ні дезертирство. Кожен з нас охоче ляже на амбразуру і ввійде в гарячий реактор. І це буде не якийсь там героїзм — а просто виконання обов'язку...
"Ну так... — сумно усміхнувся кореспондент. — Точно. Людина з високим індексом обов'язку стала армією. А з низьким, та ще й зі схильністю до цинічних висловлювань — журналістом..."
— Але не обійдеться без поганих новин, — генерал чи то справді не помітив виразу його обличчя, чи то майстерно зробив вигляд. — Те ж саме, на жаль, стосується збереження військової таємниці. Як я вже говорив, зрада неможлива. Але противник, захопивши в полон будь-якого з наших солдатів — хоч підмітальника! — за допомогою сучасних методів допиту витягне з нього все! Абсолютно все, аж до довжини нігтів нашого міністра оборони. Що, на превеликий наш жаль, регулярно і відбувається. Приблизно раз на тиждень зникає один з наших солдатів. Тобто, він, звичайно, не зникає... знаєте, коли допитують одного, його біль відчуває вся наша армія.
Тижневий термін, до речі, народився саме тому, що більше тижня ми не витримуємо. Супротивнику пощастило більше — наші методи допиту більш гуманні, і його солдати витримують одинадцять діб. Саме зараз одного з наших хлопців... втім, не будемо про сумне. Тому немає сенсу застосовувати будь-які засоби маскування. Супротивник все одно знає розташування, наприклад, цього конвеєра — генерал тицьнув великим пальцем собі за спину — і всіх інших теж. Одне добре — ситуація абсолютно симетрична...
"Так... — меланхолійно подумав кореспондент. — І точнісінько так хлопці з того боку скрегочуть зубами, коли їхнього солдата тут піддають хімічній вівісекції. Щодо гуманності це він добре збрехав, молодець. Втім, кому б не прикро було визнати, що ворог на цілих чотири доби витриваліший. А ворожі конвеєри, до речі, точно так само випльовують по солдатові кожні півгодини. І так само тамтешній головком через слово вставляє паразити, лише не "так би мовити", а "як то кажуть". І так само витріщаються у монітори оператори РЛС, і смикаються від кожного шуму гідроакустики, і божеволіють ракетники з пальцями на кнопці... втім, ні. Що-що, а божевілля їм не загрожує. Не лишилося на землі людей, здатних хоч трішечки збожеволіти. Вимерли. Та й взагалі люди вимерли. Залишилися "вироби".
— Я вас задовольнив? — генерал був ввічливий, і ввічливо натякав, що інтерв'ю скінчилося.
— О, звичайно! — журналіст професійно всміхнувся, кивнув, і навіть простягнув руку для такого ж енергійного потиску. — Дякую вам, було дуже цікаво і пізнавально!
— А коли ж... — генерал як ніби злегка зам'явся. — Коли можна буде, так би мовити, побачитися себе на екрані?
— А ніколи, — неуважно відповів кореспондент. — У нас же теж мізки однакові. Телепатичний система зв'язку, як у вас. І як у ворога. А телекамери, диктофони — це все просто так... традиція, так би мовити. Іграшки. Приблизно те саме, що ваші ракети і підводні човни.
— Ну і порівняння у вас... — генерал похитав головою і нервово провів пальцями по коміру, наче йому раптом повітря не вистачало. — Знайшли іграшки. Між іншим, ці іграшки гарантують мир. Хай неміцний, хай напружений — але все ж краще поганий мир, ніж непогана війна, так би мовити. Зрештою, на планеті три мільярди населення, а...
— Ой, та плюньте, — журналіст втомлено махнув рукою. — Яка війна? На планеті три мільярди "виробів" — але ж реально це лише три людини! Три людини на планеті залишилося, уявляєте! І всі про всіх все знають. Тут би з нудьги не здохнути, а ви — конвеєри! вироби! світ! війна! Тьху! Не набридло?
Генерал зітхнув і махнув рукою. Журналіст теж махнув рукою, буркнув щось на зразок "до побачення", і попрямував до початку конвеєра. Електромобіль йому був не потрібен — поспішати було абсолютно ні до чого.
Та й взагалі, йти нікуди.
Навздогін
Вовк — істота розумна, але схильна до перебільшення. Звичайне почуття голоду створює в нього враження, ніби сталася катастрофа, все пропало, загинуло, і єдиний шлях врятувати бодай щось — це негайно, негайно, негайно когось зарізати. Й з'їсти.
Їсть він теж з перебільшенням. Може нажертися так, що не ходитимуть лапи, впасти поруч із здобиччю, й лежати три дні. Час від часу відкушуючи ще шматочок.
Й полює за таким самим принципом. У природі це рідко трапляється, бо нема можливості, № от якщо вдереться на ферму, № хоча б кошару — передушить усіх. Бо це ж здобич, вони бігає, репетує... № раптом втече? Треба зарізати. Й з'їсти, бо хтозна, коли вдасть підхарчуватись наступного разу.
№ коли на вовка полюють, то вовкові здається, ніби весь світ пішов на нього війною. Де не візьмись, піднялися з-під снігу люди, оточили рідні ліси мотузками із страшними червоними прапорцями, скрізь гамір, постаті із рушницями і страшенно смердить — чи то тютюном, чи то порохом.
Хоча насправді, звісно, мисливців може бути з десяток, й прапорцями оточено невеличкий гайок, та й то — одна червона ганчірка на тридцять метрів. Й з рушниць половина стріляла останній раз ще за радянських часів.
Звідки я знаю, спитаєте ви. № й справді?
Знаю.
Бо я сам такий.
Два незвично уважні пепеесники пройшли зовсім поруч, уважно заглядаючи пасажирам в обличчя. Підняли якогось дядька з валізою, перевірили документи. Щось не сподобалося, потягли до своєї кімнати.
Бідолашний дядько. Втім, нічого йому не буде, просто ретельніше перевірять й відпустять. Не тебе вони, дядьку, шукають, ой, не тебе. Буде потім згадувати, № може й розповідати — мовляв, хотіли повісити якийсь злочин, але хіба на мене повісиш? Я такий!
Не такий ти, дядьку. Іншого такого, як я, нема, й вже не буде. Й валіза у тебе не така.
Моя сумка — така, але вона причаїлася під кріслом, й за ногами не дуже помітна. Якби зазирали не в пики, № проміж ніг, тоді може й побачили б.
Я посміхнувся. Нехай дівки бажають, щоб їм проміж ніг зазирали. № мені... мені дуже хотілося стати маленьким та непомітним, як отой жевжик у кріслі навпроти.
Хоча...
Жевжик нервував й позирав на валізу іншого дядька.
Ой.
Лишень цього й не вистачало. Я встав — нібито заморився сидіти, потягнувся й подався шукати собі іншого місця.
№ раптом піймають? Раптом той жевжик виявиться новачком, і його піймають? № просто здіймуть лемент, набіжить туди й пепеесників, й тайняків, й ще багато кого. Половина набіжить з тих, що зараз линдають вокзалом, зазираючи в обличчя.
№ воно мені треба?
Ні.
Місць не було, № підозрілих молодиків трапилось кілька штук, й довелося вийти аж на платформу, під дощ.
Дощик був так собі, мжичка, але йшов третю добу. Перший день дівчата ще опиралися, пробували комбінувати з міні-спідничками парасольки та міні-курточки, але кінець кінцем переконалися, що сині замерзлі ноги чоловіків не зваблюють й таки перейшли на осінню форму одягу. Чоловіки теж. Мабуть, ніхто не радів, окрім мене, звичайно. Бо, я вам скажу, коли все навкруг мокре та сіре, то ще одна сіра постать привертає менше уваги. Та й піднятий комірець хоч трохи, але ж маскує обличчя.
Дівка — мабуть, із тих, що боролися до останнього — мерзлякувато щулилася, прислухалася до чогось і лапала рюкзачок.
Хай як набите пузо у вовка, але якщо його налякати — він підстрибне. От і я мало не підстрибнув.
Дівка кинула на мене погляд — суміш підозри та бажання, щоб я цього не помітив — й досить швидку рушила в бік групки людей.
Не облишивши ворушити рюкзак.
Господи. Не вистачало ще терористки!
Але поки я розривався поміж двома рефлексами — кинутися чи то на неї, чи то подалі, дівка розкрила бічний клапан на рюкзачку й дістала мобілу:
— Прівєтік!
Тьху. Здохла б ти зі своїми прівєтіками. Втім, цілком можливо, саме так скоро й станеться.
Про всяк випадок я здав назад й тунелем перейшов на іншу платформу. Тут був натовп, саме прибував якийсь потяг, і я швиденько заховався поміж людей.
Цікаво, якби та дівка справді була терористкою — то як би вона повела себе далі?
Втім, з'ясувати це досить просто.
Хочеш знати, як поведе себе терорист? Як буде дивитися, прислухатися, куди поїде, що зробить?
Хочеш? Це зовсім нескладно.
Просто сам теж стань терористом.
Бачили, мабуть, у телевізорі, як, скажімо, після авіакатастрофи № вибуху з'являється на екрані така собі вельми самовпевнена пика, й каже: "Потужність вибуху, мовляв, становила стільки-то грамів тротилу, № закладено вибухівку було там-то і там-то".
Брехня!
Не буває на світі таких експертів. Не можна, ніяк не можна з одного погляду визначити серед металевої № бетонної каші ані сили вибуху, ані типу, ані навіть місця, де було міну закладено. Дуже, дуже приблизно можна сказати. Від ста грамів, наприклад, до трьохсот, № у випадку з літаком поки уламки не збереш, то місця не визначиш.
Про кашу із м'яса взагалі казати не буду, про таке навіть згадані "експерти" воліють мовчати. Дуже вже те видовище приголомшливе.
Але якісь попередні висновки, звісно, досвідчена людина може зробити. Ось тут, наприклад...
До біса приклади. Щось вибухнуло у протилежному кінці лабораторії, й з більшості наукового приладдя зробило шмаття. Покручене. Зрушене з місця — якщо воно масивне та малорухоме, № ж взагалі закинуте бозна-куди, якщо було легким та переносним. № важке й мале, як, наприклад, оцей мікроскоп...
Ось ще, до речі, питання — що робить простий оптичний мікроскоп у фізичній лабораторії? Що вони роздивлялися — атоми? Що взагалі можна було роздивитися у цю іграшку? Бо зараз, я вам скажу, в неї вже нічого роздивитись не вдасться, бо підставка стирчить у бетонній стіні, № тубус взагалі десь подівся.
№ осьдечки він! Теж стирчить, треба ж такому трапитись. Не в стіні, правда. У більш податливому матеріалі.
— Хто це? Хтось може його опізнати?
Власне кажучи, опізнати, мабуть, буде неважко, бо вибір маленький.