Не мертва — бо джерела звуку не були цілком когерентні, й додаткові гармоніки болячи різали вуха... але можна було йти і робити заплановану справу.
Ворота були сталевими, але він подвоєного акустичного удару перетворилися на зім'яту консервну бляшанку. Як тільки Орф перетнув уявну межу, звуки померли.
Охоронці там, позаду, мабуть, теж, але кому це цікаво?
Перед ним був AID. Один з десятків його складів. Чистий, охайний й бездоганно-упорядкований. Метр за метр, номер за номером. Сотні й сотні.
Обличчя й обличчя.
Кілька рядів й широкі проходи між ними. Тоненька плівочка паморозі на стінах й справжі бурульки у кутах, де вони нікому не заважають. Сиза від холоду шкіра й блискучі шоломи захисних костюмів працівників. М'ясників. Трупорізів. Мародерів.
— Усі геть, — неголосно сказав Орф, але валіза повторила його слова, й мерці заколихалися у своїх морозних колисках, а зі стелі посилапась чи то крига, чи то сніжинки.
Проектувальники костюмів навряд чи передбачали, що в них можна бігати, але виявилось, що можна, та ще й як можна!
Широкі проходи були для того, щоб було де проїхати електрокару, а електрокари знадобилися, бо тунелі витягнулися далеко за межі колишньго бомбосховища, й зупинятися не збиралися. Як грибниця. Якщо не буде лісової пожежі, то вона ростиме й ростиме, навіть після того, як помре від старості й зогниє її центр. Утвориться одне кільце, друге, третє... а потім люди назвуть їх відьомськими, а відьми тут ні до чого. Відьми — вони не в лісі. Вони тут, у тунелях. Вони їдять мертв'яків, а з кісток добувають відьомське зілля. Їхній головний іструмент має назву "Евріном", і це зовсім не випадково.
Дуже вже багато людей на Землі. На те, щоб усіх палити, не вистачить газу, а на те, щоб ховати — то й самої землі. Кожен це знає, й коли машини їдять когось іншого, то погоджується, але коли справа раптом стосується когось близького, то о!... Тоді все інакше. Якщо, звісно, є розум, є сила, є гроші, є влада.
Є акустична гармата, імплантований лазерні гірокомпас та акселерометр, бомба для самогубства, підсилювачі нейронної активості, кардіоводій; якщо очі бачать у інфрачервоному спектрі, а вуха здатні вловлювати ультра— та інфрагармоніки; і якщо, нарешті, є бекап обсягом приблизно на два з половиною спокійних життя або ж на півтора неспокійних.
І є кохана дружина з таким самим бекапом.
Електрокар ковзав над підлогою так повільно, що Орф раз-по-раз поривався зіскочити й бігти самому, але ті поривання негайно гасив.
Попереду тонка робота. Руки не повинні тремтіти. Серце... було б непогано його взагалі зупинити, але може якщо хтось увірветься, потрібен буде ривок, так що хай попрацює. Підсилювачі... обережно треба з підсилювачами.
Триста метрів. Чотириста. Шістсот. Кілометр.
Тисячі мерців з надією втупилися мертвими очима в електрокар.
Півтора кілометри. Два. Два триста. Стоп.
Отрута клятої гадини була гемолімфатичної дії, й тіло Еврі розпухло. Найбільше — ліва нога... ах, які гарні ноги були у неї! Від довгого лежання деформувались сідниці — розлізлися, розповзлися, як два шматки старого тіста. Ах, як він любив ті сідниці. Паморозь на грудях зберегла слід чиєїсь долоні. Грубої чоловічої долоні, і Орф відчув, як всередині закипає страшна, чорна лють.
До біса лють. Зараз буде тонка делікатна робота.
Шкіра її була твердою, як заморожене м'ясо, а волосся ламалося.
— Еврі, — шепотів він, розкриваючи валізу. — Еврі, кохана моя. Зачекай трохи. Просто зачекай трохи. П'ять хвилин зараз, поки я витягну. І років п'ятнадцять, поки виросте клон. Ти знову будеш молодою та гарною. Ти виграєш у життя майже тридцять років. Я кохатиму тебе, як і раніше, а ти отримаєш п'ятнадцятирічне тіло. Я дуже кохатиму тебе, Еврі!..
Кров не лилася. Кров затужавіла, ще коли тіло не було заморожено, а тепер з рани лише сипався темно-червоний, майже чорний порох.
Як він любив цю шийку, як він любив її цілувати!..
Чиясь недбала рука — чи не того ж негідника, що її мертвою роздягав, не до кінця закрила її ліве око, й зіниця наче слідкували за рухами Орфа.
— Краще не дивись, — пробурмотів він. — Краще б тобі не дивитись на все це, моя кохана.
Бекап. Гармата. Чорт би з нею, але вона незареєстрована. Підсилювачі — о, за ці підсилювачі багато хто віддав би шалені гроші! Стимулятори шкіри. Ох, яка ж гладеньку була її шкіра!.. Фільтри на очах — щоб не вицвіли, не перетворилися на морозний лід її блакитні озера. Нікому вони не дістануться, нікому. Ексклюзив.
Після фільтрів Еврі вже не дивилася й працювати стало відчутно легше.
Для якісного клонування був потрібен матеріал з клькох органів, й тіло довелося перевертати.
— Потерпи, моя рідна, — шепотів він, й шепіт його білою хмаркою осідав на синій від холоду шкірі. Не його шкірі.
Все? Все.
Те, що лишилося, вже ніхто не буде нахабно лапати. Тим, що лишилося всередині, хай задавляться. Більшість з того вже продається, а кілька дрібничок — ось-ось підуть у серію. Чорт з ними, хай пиляють.
— Прощай, моя люба. Добраніч. Через п'ятнадцять років я скажу тобі "Доброго ранку!".
Валіза з металевим звуком втягнула у себе інструменти та здобич. Вона трохи поважчала, але це ненадовго. Повертатися тим же шляхом не можна. Шлях доведеться прокласти новий. Крізь скло і бетон, крізь скелю та грунт.
Опісля прокладання шляху валіза полегшає.
Орф покинув електрокар і йшов, майже біг, а мерці так само дивилися. Вже не з надією, але із зловтіхою. Ай, молодець. Ай, невже таки вибереться?
Не вибрався.
— Не скажу, що радий вас бачити, містере Орф, — пролунало зі стелі.
Орф зупинився. Валіза гримнула об підлогу й наїжачилась датчиками — ну, кому тут ще заспівати?
— Хто тут? — хрипко запитав Орф.
— Мене звати Ейд, — на стіні колихнулася мінливе світлове марево, зфокусувалося, перетворилося на чоловіка — немолодого, з сивиною в акуратній борідці, за солідним письмовим столом. Зображення було не дуже якісним — об'єм майже не відчувався, але для роздачі вказівок, цього мабуть, вистачало. І цього разу теж вистачило.
— Я знаю, хто ви, містере Ейд, — відсапуючись, кивнув Орф. — Вибачте, я тут трохи... побешкетував.
— Це нічого, — милостиво кивнув хазяїн. — Я теж знаю, хто ви, містере Орф. Ви розумієте, що це означає?
Орф розумів. Розумів, що він не зміг лишитися анонімним терористом Фрогом. Розумів, що місіс Парсі його здала. Розумів, що порушив купу, купу, купу писаних та неписаних законів, і що його здадуть. Незважаючи на гроші, вплив, ім'я та все інше. Він не бог. Містер Айд значно ближчий до цієї посади.
Але здаватися не можна, бо у валізі — Еврі.
Не можна здаватись!
Ніяк не можна здаватись!!!
Ейд теж мовчав. Валіза так само шукала, кому б його заспівати, й Орф побоювався, щоб її примітивний мозок не знайшов таки-ціль. З кожною секундною десь там, нагорі, гуртувалися все більші та більші сили, озброювалися, готувалися зустрічати. Мабуть, біля входу. Дуже хотілося вірити, що лише біля входу. Але якщо там є хтось розумний, то врешті-решт він поставить варту і біля інших потенційних виходів. Або підніме в повітря літак. Або два. Або викличе на допомогу поліцію, армію й "Блекуотер".
— Я так розумію, — здалеку почав Орф. — Що ви, містере Ейд, маєте якусь пропозицію?
— Вірно, — чоловік на екрані кивнув, й від того руху зображення пішло брижами. — Маю.
Й замовк.
— Уважно вас слухаю, — Орф зробив вигляд ніби він спокійний. Абсолютно спокійний, і ніхто нікуди не поспішає. Й валіза здатне не лише пробити дірку у скелі, але й рознести на прах усе підземелля.
— Я можу вас випустити, — коротко сказав містер Ейд. Помовчав.
Кожна секунда крапала на шкіру Орфа розпеченим свинцем, але він мовчав.
— І навіть не повідомляти нікому ваше ім'я...
Так, це був би непоганий варіант. Але що він захоче навзамін?
Орф негайно висунув, прийняв і ухвалив єдиний варіант, на який він ніколи не піде. Еврі — не віддавати. Хтозахтопротихтоутримався? Одноголосно.
— Мені потрібні ваші імпланти, містере Орф. Не лише бекапи. Усі. Гармата. Підсилювачі. Стимулятори. Нейронні активатори.
— Нейронних активаторів не існує в природі.
— Вірю, — Ейд навіть зійшов до того, щоб милостиво покивати. — Тоді усе інше. Повна документація на всі розробки, й всі означає всі. Ну і зразки, ясна річ, хоча це і не так важливо.
— Які гарантії?
— А яких би ви хотіли?
— Сироватку.
— Згода. Вона у вас при собі?
— Так. Вам доведеться спуститися.
— Піднятися.
— Не зрозумів?
— Я зараз практично під вами, містере Орф. Практично під вами, глибше на кілька десятків метрів.
— Он як...
Щось не так було у короткім цим повідомленні. Ну, глибше, то й що? Ну, не на поверхні, а теж зарився під землю — що з того?
Але щось було не так.
Втім, вибору таки не було.
Чекаю.
Чекати довелося недовго.
Коли у висаджених дверях з'явилася хистка, мінлива від морозного туману фігура, валіза мало не кинулася назустріч, але Орф ворухнув пальцем й пристрій слухняно завмер.
— Цікава штука, — спокійно промовив містер Ейд. — Теж ваша розробка? Як називається?
— Наша. "Ліра".
— Включіть і її в калькуляцію.
— Добре.
"Ліра" підскочила близько, тримаючись проміж Орфом та містером Ейдом, відкрилася. На поличці виїхав закоркований слоїк з темно-прозорою рідиною.
Ейд узяв його, уважно оглянув печатку.
— Наша?
— Ваша.
— А непогану продукцію виробляємо, чи не так?
Він навіть посміхнувся, але Орф лише дивився на нього, й жодна емоція не відбивалася на обличчі.
— Що ж, — містер Ейд приклав до печатки вказівного пальця, та блиснула червоним сяйвом та розсипалася на порох. — Засвідчую, що в обмін на технології, передані нашій корпорації містером Орфом я прибираю всю охоронців корпорації зі шляху містера Орфа, зобов'язуюся не розголошувати його ім'я та не вистувати претензій з приводу завданої корпорації шкоди. Прозіт!
Він трохи картинно підняв руку зі слоїком, й різко перехилив його. Скривився. Пробурмотів "Ну й гидота, треба буде сказати технологам, хай щось зроблять зі смаком...", хукнув, наче горілки хильнув.
— Ваша черга, містере Орф.
— Потрібен канал зв'язку.
— Чули? — невідомо кого запитав Ейд, але стеля відповіла без найменшої паузи:
— Встановлено.
— Прошу вас, містере Орф.
Вхід до мережі звідси, з чого ворожого підземелля був... незвичним. Як наче довелося повзти через тунель з колючої дротом, причому дріт аж гудів під напругою, а з гострих шипів стікала отрута.