Під колесами залопотіло, машину гойднуло — розумний автомобільний комп розпізнав грунтівку й завбачливо підняв кліренс.
"AID" — стирчала ліворуч непоказна табличка. "First and last" – доповнював її ще непоказніший слоган.
Тут не могло бути потенціних клієнтів, не було сенсу й старатися з рекламою.
І ще там щось було написано, що завжди пишут у таких випадках — про те, що вхід заборонено, і що власність приватна, і що безпека не гарантується, і захищено якимось законом.
Водія ті написи не злякали.
Попереду була скеля. Машина зупинилися близько, майже бампером вперлася. Пройшла хвилина, розпочалась друга. Пасажир запитально поглянув ліворуч.
— Ідентифікація, — пояснив шофер. — Розумієте, комерційні секрети, те-се.
— Розумію.
Скеля здригнулася й м'яко, ніби на роликах (втім, чому "ніби"?) відкотилась ліворуч. За нею, ясна річ, був тунель. У часи, коли сховище будували, тунель було перегороджено шлюзом — аби всяка радіоактивна гидота не потрапила досередини. На випадок, якби гидота була жива і просилася — у стінах було заховано кулемети.
Осільки вдалося обійтись без фолауту, внутрішні ворота демонтували, а замість кулемета посадили вишколеного охоронця у чорній формі.
Завваживши гостей, він негайно підірвався назустріч. Водій тицьнув пальцем у сенсор, й скло негайно поїхало вниз.
— Джентльмени, будь ласка, ваші посвідчення.
Шофер витяг з нагрудної кишені яскраву картку, охоронець шанобливо прийняв її, провів сканером. Зачекав секунду, прислухаючись до команди зі схованого у вусі спікера, повернув картку й подякував.
— Будь ласка, ваше, сер...
Орф надав пиці трохи незадоволеного вигляду ("розвели тут, розумієте, гру в шпигунів!.. як діти малі!") й простяг картку.
Цього разу паузі була триваліша, й вираз на обличчі гостя став ще незадоволенішим.
"Аби лише не переграти".
Не переграв.
— Прошу вас, джентльмени. Містере Хайрен, ви проведете містера Орфа туди й назад?
— Так, звичайно, — шофер кивнув. — Можливо, валізу краще залишити у машині?
Орф терпляче зітхнув.
— Ні, вона нам потрібна, — за нього відповів Хайрен.
"Крім того, вона коштує більше, аніж твоя дурна голова", — подумав Орф, невідомо кого маючи на увазі — чи то Хайрена, чи охоронця, але вголос, ясна річ, цього не сказав. Валіза була ще й важка, але це якраз було геть неважливо.
Якби навіть вона було втричі більшою й вдесяторо важчою, Орф все одно б її тяг. Котиг, кантував, пересував би міліметру, поставив би її на шасі... між іншим, років десять тому, мабуть, саме так й довелося б зробити. Добре, що технології не стояли на місці ці десять років.
Машину довелося лишити у тупичку. Колись він, очевидно, мав приймати одразу кілька вантажівок, а зараз там стояло з десяток машин — одне за одну розкішніша. Вигідним був підземний бізнес, що тут скажеш.
Але місця ще на одну машину вистачило.
— Пережитки, — вибачливо розвів руки містер Хайрен. — Розумієте, коли все починалось...
— Розумію.
Орф букнув це надто різко, й тут же мало себе за язика не вкусив. Містер Хайрен поглянув на нього здивовано, але відчепився.
"Нерви. Кляті нерви."
Орф почав дихати глибше й повільніше. Допомогло, але Хайрен поглянув на нього ще раз. Чи, може, лише здалося? Чорт його зна.
Колись, мабуть, тут були голі бетонні стіни, але вправні дизайнери примудрилися й з такого лайна утнути цукерку. Коридор було розмальоване під скляний тунель попід річкою. Фарба — напівпрозора, як у Айвазовського, створювала враження справжньої прозорості стін, а за ними нерухомо коливалися водорості, губилися в напівімлі стовбури очерету, причаївся на камені великий раке. Трохи далі чорніли невиразні контури затонулого корабля.
Орф підняв голову — над стелею, гублячись у мерехтливій поверхні води, висів човен. Величенький, й, мабуть, добряче навантажений, бо сидів глибоко.
Ліворуч, залишаючи по собі буруни, на півметра занурилася лопать весла.
— Непогано, га? — із якоюсь гордістю запитав містер Хайрен.
— Чудово, — щиро відпові Орф. — Просто чудово. Дасте мені телефон дизайнера?
Хайрен ввічливо посміхнувся.
Орф чекав, що й двері будут у тому ж стилі — могутня сталева плита із штурвалом-закруткою. Таке рішення підійшло б і до вигляду сховища, і в картину тунелю вписалося б... але двері виявились звичайними, офісними. Ну хіба що не пластиковими, а наче із справжнього дубу, як в багатому офісі. Можливо, у дизайнера й були якісь думки з цього приводу, але кілька разів на день відчинити-зачинити сталюку — не кожен босс подужає. Вже не кажучи про секретарку.
Секретарки у передпокої не було, й в голові Орфа ніби тенькнув перший тривожний дзвоник.
— Гм, — сказав містер Хайрен. — Дивно. Адже ви домовлялися саме на цей час?
Він дістав мобілу.
— Хвилинку. Зараз я...
Ультразвуковий копняк відкинув його аж стіни.
Двері в кабінет шефа теж було замкнено, але то було найменшою з можливих проблем. Фокус звукового випромінювання окреслив півколо навкруг замка, і стало ясно, що дуб таки справжній. Міцний, важкий, просочений якоюсь протипожежною сумішшю, бо під променем не горів, а лише обвуглювався й чорним димком розлітався на всі боку.
Що ж, це не так добре, як сталева плита зі штурвалом, але все-таки щось. Якщо забарикадувати їх чимось, то висадять не одразу.
Коли Орф рвучко відчинив двері, в коридорі приглушено заверещала сигналізація.
Він увірвався в кабінет, й перше, що зробив — відчинив свою велику тяжку валізу.
У кабінеті боса навряд чи були відеокамери. Кабінет боса — річ делікатна й буває набитим таємницями, як стільники медом. Добре, якщо все обмежується розкладанням секретарки на он тому столику, а якщо мова йде про стратегічний курс підприємства? Або про хабар? Або про, скажімо так, оптимізацію податків?
Ні, не повинно тут бути камери!
Однак про всяк випадок Орф дістав з валізу сканер й кинув його на стіл. Недбало кинув, й негайно потяг звідти ж інше обладнання, але то було несуттєво. Сканер міг би витримати й об стіну, а потім так саме піднятися на павучих лапках й почати терплячий, послідовний обстріл стін УФ— та ІЧ-лазерами.
Хай-но де небудь висунеться цяточка об'єктиву!
Інше обладнання тим часом вже присмокталося до комп'ютера.
Орф сподівався, що серйозного захисту тут не буде. Хай-топ менеджери в цьому плані тупі. Вони знаються на людях, вони справді з одного погляду можуть вгадати, чи бреше підлеглий, а чи справді проблема існує, але щоб самому кожен раз набирати пароль... носити в пальці RFID-ідентифікатор... втрачати кілька дорогоцінних хайтопменеджерських секунд на ретинограму... ні.
Точніше, навряд чи.
Але про всяк випадок Орф захопив усього й з великим запасом, тож білолашний комп лише жалібно писнув.
І покірно скинув у пам'ять валізи плани, коди, схеми обладнання... та все скинув. Як на тривалому допиті, коли вже задіяно було те й те, а от на цьому жертва зламалася, й почала. Розповідає — й косить поглядом на блискучий набір інструментів. Все розповідає, навіть і те, про що не питають.
А після того сукає з шкарпеток мотузку й вішається у камері.
Комп віддав усе, що тільки знав, й валіза милосердно знищила його пам'ять.
Смикнулись двері, затремтіло крісло, що їх підпирало.
— Відчинить! — грізно пролунало з-за дуба. — Бо висадимо двері!
Орф не став витрачати секунду на відповідь, та, мабуть, на неї і не чекали.
Вдарили одночасно.
З одного боку, з передпокою, де так і лишився містер Хайрен, вдарили примітивно. Просто хтось масивний розігнався й врізав плечем. Дурний! Навіть якби двері просто було замкнено, то відлетів нерозумний, й кректав би, забите плече своє потираючи.
А з протилежного боку... о, це був удар!
Вже давно минули часи, коли двері висаджували кувалдами. Не так далеко, але також у минулому залишилися імпульсні заряди, що акуратно різали перепону в районі замка. Може, де-не-де ще використовувалися стрічкові кумулятивні заряди, що зовсім вже обережно вирізали двері точно по контуру.
Акустична гармата, схована у валізі, рознесла міцний дуб на багато, багато, багато уламків.
Диму не було, але курява здійнялася, й геть затягнула передпокій. Кілька тіл нерухомо лежали під стінами, один з охоронців — мабуть, стояв поодаль — повзав навколішки й хрипко бухикав.
Коли Орф проходив мимо, той спробував щось дістати з-під лівої пахви, й, звісно, отримав своє.
У коридорі вила сирена й блимали тьмяно-помаранчеві вогники.
Назустріч біг цілий натовп із залізяками у руках, й довелося стріляти ще раз. Через півсотні метрів з-за рогу вихопився ще один натовп, Орф зібрався пальнути втретє...
Але вогники згасли. Й сирена змовкла. І натовп завмер нерухомо, як наче в давній-прадавній дитячій грі "Море хвилюється".
Море хвилюється раз.... Море хвилюється два... Море хвилюється три...
Море в депресії.
Орф у занепокоєнні.
— Активовано "Цербер", — вкрадливо повідомив голос зі стелі. — Активовано "Цербер". Усім негайно лягти і не рухатись. Корпорація не відповідає за будь-які наслідки використання "Церберу". Увага. Активовано "Цербер"...
Компанія із залізяками вже лежала.
Орф стояв, але обличчя його геть побіліло.
Якби працювали усі три канали "Церберу", в коридорі вже кілька секунд не було жодної розумної істоти, бо хіба трупи розумні?
Тоненький писк, на межі чутливості вуха, народився десь у кінці тунелю. Прокотився туди-назад, спіткнувся на купі охоронців, затнувся на Орфі з його валізою. Зник. Ще раз з'явився, ще раз прокотився, ніби вирішував — кому тут жити, а кому пряма дорога в наступний відсік?
Пряма дорога й геть передчасна, якщо немає тьмяно-червоного зернятка перепустки. Пряма й лише в один кінець.
Писк не зникав, але й не вбивав, ніби здивований втратою двох каналів "Цербер" ніяк не міг визначитись.
Орф ворухнувся. Просто трохи підняв і опустив руку.
Вистачило.
Звук перетворився у комашиного писку на рев могутнього ракетного двигуна.
Луснуло одразу з десяток ламп, в коридорі потемнішало. Хтось із купи не витримав, запанікував, зірвався на ноги — й тут-таки розлетівся димком... хмаркою із червонуватих бризок
І тоді заспівала валіза.
Не було писку — був такий самий могутній рев, але в протифазі. Акустичні хвилі зустрілися, як дві цунамі на морі. Там, де вони підсилили одна одну — кришився бетон, а там, де горб однієї припав за яму іншої — стояла тиша.