Вже не листя паде –
Перший сніг, білий сніг.
Перед смертю я знову кохаю.
Замело вже давно
Всі до щастя сліди.
А я вперто іду по дорозі.
Не шукай ти мене,
Вслід за мною не йди.
Лиш встрічай на своєму порозі.
А якщо не прийду,
Загублюсь у світах –
Значить, втратив в пітьмі я дорогу.
Десь минуле моє
Ти знайдеш в молитвах.
Не побачив я смерті з-за рогу…
1 жовтня 2014 року
---
На самоті з собою,
Ув урвищі віків
І вічність зупинилась в часі.
З минулого давно
Не жду твоїх листів.
Лиш хмари закружляють в вальсі.
Так холодно мені.
Із серця цідять кров.
Я бачу вже майбутнього дороги.
Десь тліє в далині
Маленька ще любов.
Вже кличуть нас до себе боги.
Лиш крила сумно склав.
Буть ангелом в душі – нестерпно.
Ніхто ще не любив.
Ніхто ще не кохав.
І в пам'яті сумління все затерпне…
1 жовтня 2014 року
---
Мене у сні кусали собаки.
Вони здорові були, як коні.
А потім бачив: скакали макаки.
Лиш ранок розвіяв кошмари ці сонні.
А потім мене ще змія кусала.
І ти сміялась, немов божевільна.
Дитина солодко груди смоктала,
А мати щасливо ридала, що вільна.
А потім хмари на землю упали.
І сонце вмить зникло, ніби не було.
Так мало щастя з тобою ми мали.
І навіть це ти уже забула.
2 жовтня 2014 року
---
Щастя, мабуть, пам'ятати не треба.
Якщо воно було, то вже пропало.
Навряд чи виникне в тебе потреба
Вернутись до того, чого було мало.
Вперед ми лиш дивимось, мов навіжені.
Минуле, їй-Богу, уже не цікавить.
Роки промайнули, мов пси ті скажені,
І їх навіть всує ніхто не похвалить.
В думках про минуле мене вже немає.
Що рано почалось – то швидко скінчилось.
І лиш Господь Бог достеменно це знає,
Що зникле усе нам колись та й наснилось.
2 жовтня 2014 року
---
Не клич мене. Тебе я вже не чую.
В кохання-шмату витерла ти ноги.
Між зорями я вже мандрую.
Далекі вже мені твої тривоги.
У світі паралельному кохання
Нема тут довгої розлуки і прощання
Й не пахне смертю, мов дурманом, миро.
Я з зір далеких вже тебе не бачу –
Людей і землю так сховали хмари.
Радій за мене, бо я вже не плачу –
Спокійно лиш сприймаю Божі дари.
2 жовтня 2014 року
---
Не зустрілися ми на цій грішній землі.
Нам нема вже про що говорити.
Я розтанув сьогодні у ранній імлі.
А тобі ще зоріти й зоріти.
Твого тіла тепло я з собою забрав.
У долонях хай ніжно хлюпоче.
Жаль, що мало кохання зазнав.
Та життя і багато не хоче.
Вже світанки давно відцвіли,
Мов в тумані казкове весілля.
Як захочеш – спитай ув імли,
Де закопане в землю чар-зілля.
2 жовтня 2014 року
---
Життя – це дар. Та розумієш так,
Коли вже пізно щось змінити.
Повзеш назад, немов той рак,
А міг щасливо в світі жити.
Радіти кожному ти дню
Приречений був, любий друже.
І оду величі життю
Співать щодня, мій славний муже.
Лиш ти прийшов – і вже ідеш.
Нема потреби далі жити.
А потім півмільярда років ждеш,
Щоби вже байдиків не бити.
Та пам'ять при народженні зника.
При смерті теж щезає вдруге.
І правди суть людина уника.
Не спертись на плече чиєсь упруге.
Прийду я знов крізь хмару літ –
Зустріти щоб тебе нарешті.
Ти привітаєш мій приліт
Й зрадієш швидкоплинній смерті.
Блукатиме в пітьмі душа.
Шукатиме собі подібних.
І знов в політ вона руша,
Бо не знайшлося рідних, гідних.
Я погляд твій закарбував.
Мені так спокійніш на серці.
А те, чого я ще не знав –
Лежить собі на самім денці.
Я чашу вип'ю всю до дна
І проковтну твої образи.
В моїм житті ти лиш одна.
Мов квітка – без води і вази…
2 жовтня 2014 року
---
Заколишу тебе, мов дитину,
І полину думками у рай.
Разом будемо ми до загину.
Ти про це, моя милая, знай.
Душу я тобі вже розтривожив.
Серце в грудях, мов дзвін, гучно б'є.
Мов конячку, тебе я стриножив.
І гніздечко коханая в'є.
Та прокинувся я у тривозі.
Зорі ясно світили з небес.
Коні мирно паслись при дорозі.
Лиш один, що у яблуках, щез.
Ти його осідлала, підступна.
І помчала у дальні далі.
А до мене прийшла вже наступна.
Хай сховаються різні Далі.
Я триножить тебе вже не стану.
Волю повную дам я тобі.
Як в обіймах я з іншим застану –
Зробиш гірше сама лиш собі.
Знову сон аж під ранок десь зморить.
Повернулась колишня моя.
Щось спросоння до мене говорить
З неба ясного пізня зоря.
2 жовтня 2014 року
---
Я б так хотів, щоб ти мене кохала
І жить без мене не могла.
Або щоб взагалі мене не знала,
Без мого обійшлась тепла.
Я б так хотів тебе поцілувати,
Щоб на землі розцвів вже рай.
Чи краще все ж тебе не знати?
І ти про мене теж не знай.
Коли ми випадково стрілись
В твоєму чи моєму сні,
Нам любощі майбутнього наснились
Не знаю вже в якій весні…
---
Будьмо разом до скону й загину,
Поки смерть не розлучить всіх нас.
Ноги довгі за плечі закину
Й побіжу доганяти я час.
Він прудкіший за думку людини.
Наздогнавши його, не помреш.
Біжимо! В милі струджені спини.
Час втікає, а ти лиш повзеш.
Він сміється над нами, дурними.
Виклик часу – суєта суєт…
Та не здатен він стримати рими.
Бо лиш часом керує поет.
---
Ми народились на одній землі,
Та в паралельних світах живемо.
Для мене кохання – святе.
Для тебе – забавка смішна.
Ця родимка ніжна на правій щоці –
Мов знак, щоб забути про все.
Світи паралельні плодяться, мов кролики, –
І родимки теж у красивих жінок.
Я очі заплющу й нічого не бачу.
Але ти існуєш, я знаю про це.
В твій світ паралельний потрапити хочу.
А ти в мій так просто заходиш уже…
ЗАПОВІТ ШЕВЧЕНКА
Як важко дихати. А ще ж бо не старий…
Та щось стискає груди до нестями.
Немов летиш у прірву – і востаннє
Ще дивишся на божевільний білий світ.
Немає сил, щоб витримать наругу.
Неначе змовилося все проти мене.
Слова читають, але їх не чують,
Лиш глупу похвалу мені співають.
Сміються, що пророчу Україні
Я смерть в огні, неславі і прокльонах.
Я й сам не знаю, звідки це у мені взялось.
Немовби хтось водив рукою на папері.
Е, ні! Брешу. Наснилось це мені.
Й вогонь наснився у лиху годину.
Ніяк не міг прокинутись тоді.
Пашіло тіло. І душило горло.
Це знак мені був з неба. Я вже знаю.
Але чому? Щоби і після смерті
Не знала спокою моя душа,
Бо час назад не потече ніколи?
Я увібрав в собі весь біль і всі страждання,
Минуле, сьогодення і майбутнє.
Та за життя не витримать такого –
А після смерті й поготів.
Немов знущався Бог, що в Нього я не вірив, –
Лиш у важкі хвилини кликав на підмогу.
Невже настільки грішний я, що правду про Вкраїну
В мої вуста мені Він вклав?...
ОСІННЯ НОСТАЛЬГІЯ
1
Лихі часи тепер настали.
Немає правди на землі.
Та ж ми також раніше знали,
Що москалі – то люди злі.
Уся історія московська –
Брехня і кров, убивства, смерть.
В хохлів же – пика угодовська,
І йшло у нас все шкереберть.
Героїв було в нас чимало,
Та й зрадників до біса теж.
Дитя вкраїнське те всмоктало –
Тож маємо біду без меж.
І покручі вже нами правлять,
Нема спасіння всім від них.
Народ обіцянками бавлять
І лижуть ворогів лихих.
А ми такі невдячно Божі,
Готові вірить будь-кому –
Замість того, щоб на сторожі
Стоять й не пропустить чуму.
Радієм крихтам з барських столів.
І на колінах стоїмо.
Ніяк з москальської неволі
Не вирвемось й не скинемо ярмо.
2
Світало. Я вже й не згадаю,
Чи спав в ту ніч, чи лиш дрімав.
Мабуть, що спав. У сні блукаю.
Дитинства мого бачив став.
Либонь, сміявся, бо дружина
Все штрикала мене в ребро.
Я тішився, немов дитина,
І не хотів гострить перо.
Але якщо за це вже взявся,
Щоб словом розбудить людей,
То краще з цим уже не бався,
А бавишся – щезай з очей.
Бо слово – ще гостріш, ніж зброя
В руках умілих і вустах.
Не від коня упала Троя –
Безпечність погубили й страх.
Усе, що діється на світі,
Було і буде ще колись.
Побач слова, у мотлох вдіті,
І знакам Божим ти молись.
Немає вищого наймення,
Ніж буть Поетом на землі.
Немає кращого учення –
Слова ніж Божі золоті.
Якщо Поет – то лиш від Бога.
Як віршомаз – від Сатани.
Нам стелиться одна дорога –
Прийдуть туди хлопи й пани.
Слова від куль також вмирають,
Від зрад, нечесності, підлот!
Не вимовлені, та вже знають:
За них в весь ріст ідуть на дзот.
Мов шаблею, слова стинають.
Від них сивіють завчасу.
А матері від слів ридають,
Пускають гіркую сльозу.
Від слів ростуть зірки і пуза,
Регочуть смертно вороги.
Нема страшніш, ніж слів обуза,
Мов повінню розмиті береги.
Та руйнівним є лиш мовчання,
Коли все ясно і без слів.
Це ворогів глухе сичання,
Байдужий опір баранів.
Поет мовчить – це значить скоро
Поглине нас усіх біда.
І Україна, ненька хвора,
Навіки згине без сліда.
Нам би Шевченка зрозуміти.
Франка би вивчити завіт.
Та ми немов наївні діти,
Хоча нам вже багато літ.
Не вчить історія нічому.
Бредемо у полоні слів.
Втовкмачуємо щось німому
І обираємо ослів.
Живе людина дуже мало,
Щоб мудро вмерти на землі.
Їсть звично житній хліб і сало,
Без сліду щезнуть щоб в імлі.
І лиш поет могутнє слово
Залишить, як безцінний дар.
Тож не вмирай, вкраїнська мово!
Тоді не раб вкраїнець – цар!
3
Вже застигла земля
Від снарядів і бомб.
Вже птахи відлітати не хочуть.
І відірветься щастя
Малюсінький тромб.
І гадючі нас нерви лоскочуть.
Все завмерло на мить.
Лише смерть не дріма –
В вічнім пошуку жертв вона ходить.
Зупинилось усе.
І природа німа.
В часо-просторі щось колобродить.
Нам немає куди
Вже з тобою спішить,
Бо життя зупинилось в польоті.
Десь далеко є рай,
А ми в пеклі живем,
І поклони б'ємо ми сволоті.
Ми забудемо все
В поцілунку п'янкім.
Забуття все ж так швидко минає.
Ми будуємо щастя
Й будуємо дім.
Що з цим буде – людина не знає.
Осінь тепла іще.
Завтра будуть дощі.
Ностальгія за миром брутальна.
Ми закинули щастя
Й кохання в кущі.
І ця осінь, можливо, остання.
4
Людина живе на світі і нічого не може зробити,
Аби щось змінити. Вірніше, їй здається,
Що вона змінює природу чи порядки в сім'ї,
Що всі її слухають і роблять так, як вона скаже,
Але насправді вона безсила і перед природою,
І перед обставинами. Про що вже тут казати,
Якщо людина навіть не здатна зупинити смерть,
Хоча так довго живе на землі, що просто зобов'язана
Була вже навчитися це робити, а не ледарювати.
Колись, мабуть, життя однієї людини було довшим,
І вона встигала пізнати все. А вмирала не тому,
Що не могла зупинити смерть, а просто їй
Уже ставало не цікаво жити на білому світі.
У житті кожної людини настає такий час,
Коли вона розуміє, що життя закінчується,
Але нічого не можна зробити, щоби зникла смерть.
Звісно, за інерцією ще можна прожити багато років.
Тоді буде здаватись, що ти втікаєш від смерті.
Але насправді смерть і не збирається наздоганяти тебе,
Бо все йде по колу: ти вийшов з однієї точки –
І в ту точку неодмінно повернешся.
Від смерті не можна втекти, як не можна
Втекти від самого себе чи скочити вище своєї голови.
Ми часто життєві аксіоми доводимо як теореми,
Дурячи самих себе і запевняючи всіх у власній геніальності.
Життя набагато простіше, та ми його постійно ускладнюємо.
Людина на землі вже давно перетворилась на атавізм –
Як апендицит, який потрібно вирізати, аби не вмерти.
Ми вирізаємо людей, аби самим залишитись на землі,
Бо розуміємо, що нам стає затісно на клаптику планети.
Мальтус був ще тим альтруїстом, який не розумів,
До чого можуть призвести його філософські розумування.
Людина виявилась ні розумною, ні дурною,
Бо навіть дурень уміє захищати життя,
Якщо відчуває небезпеку.