Смерть збирає свої урожайні жнива.
Ми без бою здаємось на милість.
Я соромивсь сказати: "Кохаю тебе…".
Може, ти здогадалась, одначе.
Вітер душу між хмари несе
І співає щось щире козаче.
Боже мій, мало треба, аби
Не псувати життя найріднішим.
Ми ж, немов ті мерзенні раби,
Тишком-нишком забились у ніші.
Кожний має закуток і хату свою,
Ніби сам на планеті господар.
Можна виграть війну і загинуть в бою,
Бо життя свого сам ти володар.
Ти воскреснеш колись на скрижалях небес.
Справедливості марно чекати на світі.
Бреше ворог на тебе і з буди задрипаний пес.
Живемо на могилах зів'ялих вже квітів.
Намагаюсь ввібрати у себе усе,
Що не встиг, не зумів, не побачив.
Вітер душу між хмари несе.
Я собі й вам усім вже пробачив.
Може, й справді даремні слова?
Зашифровано все у краплині води.
Правду знає поважна і мудра сова –
І мовчить, щоб не кликать біди.
… Ти не встигла сказати мені, що могла.
Не схотіла. Забула. Лінилась.
Смерть збирає свої урожайні жнива.
Ми без бою здаємось на милість…
25 червня 2014 року
---
Ти була в вишиванці і джинсах.
Молода і красива. Вогонь!
І дивилися скоса старі:
Як, мовляв, так вдягнутись могла?
Не зажили ще рани на спині.
"Беркут" бив на Майдані жорстоко.
Ці фашисти у лоні твоєму.
Чоловік під Слов'янськом загинув
Ще під час перемир'я дурного.
Все забрали у тебе фашисти,
Що з Москви в Україну прийшли.
В тебе сліз вже нема на обличчі.
Зачерствіла на вітрі душа.
Ті, хто гасла кричать, остогидли.
Задоволені ситим життям.
Цілувала ти в лоб чоловіка.
Він всміхався і в труні лежав.
Шепотіли старі. Ти не чула.
Ти хотіла забути усе.
Небо плакало. Дощ йшов сердитий.
І зіщулилось серце твоє.
Ти так Бога просила про щастя.
Та нікчемним вже стало життя.
А священик читає молитву.
Машинально ще хрестяться люди.
А тобі все здається, що зараз
Чоловік твій устане з труни.
Як кохались ви, ніби востаннє
Кожний день був для вас, кожна ніч.
Як вам заздрили подруги й друзі
І не вірили в чисту любов.
Про дітей як ви мріяли й внуків.
І про щастя для себе і світу.
І про радість вселенську від Бога.
Про здоров'я родини й батьків.
Всі живі. Тільки вас вже немає.
Чоловік твій у труні лежить.
І у тебе дітей вже не буде.
Без майбутнього житимеш ти.
Сонце вийшло з-за хмар ненадовго.
І замучилось плакати небо.
Лиш старі все дивились на джинси.
Вишиванці, мовляв, ой, не личать.
Ти стояла сумна і красива.
І ніхто воскресити не в силі
Душу й серце, що вмерли також.
Ти молилася Богові щиро.
Ні про що вже Його не просила.
Ти не знала, як житимеш далі.
У тобі уже вмерла любов.
… Ти була в вишиванці і джинсах.
Молода і красива. Вогонь!
І дивилися скоса старі:
Як, мовляв, так вдягнутись могла?..
2 липня 2014 року
---
Будь ласка, повернись до мене.
Хоча б у сні, не наяву.
Я ніжно пригорну до себе
Мою кохану, дорогу.
Не відпущу з своїх обіймів.
Вже будем разом навіки.
І оминуть нас грізні війни,
І ревнощі, й дурні думки.
Як мало тій людині треба.
Кохати і коханим буть.
Лише у щасті є потреба
І щоб про радість не забуть.
Спокус на світі є багато.
Не розплескай своє життя.
Щоб довго жили мама й тато.
Щоб чесним було каяття.
Щоб внуки радували щиро.
Щоби пишались ви дітьми.
Земля щоб повнилася миром.
І не було би щоб війни.
Не понесеш собі в могилу
Палаци, гроші, коханок.
Кохай єдиную любиму.
Танцюй свій праведний танок.
Неси свій хрест поважно й гордо.
І гідно покидай цей світ.
Щоб зупинити вражі орди
І перед Богом дать одвіт.
… Будь ласка, повернись до мене.
Хоча б у сні, не наяву.
Я ніжно пригорну до себе
Мою кохану, дорогу…
6 липня 2014 року
---
Від сьогодні ти вже заручена,
Мов закручена у спіраль.
Як божественно ти засмучена!
І з очей не зникає печаль.
Ці заручини – наче поминки:
Ані усмішки на лиці.
О, кохана, люблю ці родимки –
Ніби сонечка на щоці.
Ти батькам все ж не сміла відмовити.
Не кохаєш цього бугая.
Тепер душу твою поневолити
Хоче вся його грізна рідня.
Полетіли зі мною, сонечко,
В далі дальнії до небес!
Ось відчинене вже віконечко.
Скавулить вірнопідданий пес.
Все життя скутий він ланцюгами,
Немов раб, що за їжу живе.
Люди стали для нього катами.
Час зворотно у небі пливе.
Дві нещасні душі на подвір'ї.
Веселяться-гульбанять усі.
В золотому живеш Межигір'ї.
Та сумує лише твій сусід.
Я сумую, кохана, єдина.
Погляд твій затуманився вдаль.
І коли вже скінчиться ця днина?
І чому так майбутнього жаль?
… Від сьогодні ти вже заручена,
Мов закручена у спіраль.
Як божественно ти засмучена!
І з очей не зникає печаль…
17 липня 2014 року
---
Ти відвикнеш від мого голосу,
Від моїх телефонних дзвінків.
Не дозріти пшеничному колосу
Від розхристаності віків.
Ти убила мене, мов той снайпер,
В серце вціливши влучно моє.
І зварганить своє копірайтер,
Що моралі у душу плює.
Не зустрілися ми – й не зустрінемось.
Розійшлися в безмежжя шляхи.
Та нікуди від себе не дінемось,
Бо й дорослі – ми все ж дітлахи.
Це дитяче дивацтво – в природі.
У твоїй, у моїй, і у всіх.
Ген дитинства є в кожнім народі.
В нас дитячого повний є міх.
Ти силкуєшся бути серйозною
І назавжди від мене втекти.
Знаю, трошки ще будеш нервозною.
І стервозною будеш ще ти.
Паралельні шляхи не стикуються,
Хоч і є паралельні світи.
Наші душі ніяк не римуються.
В паралельному світі вже ти.
Ми зустрінемось десь в Задзеркаллі.
Будем іншими. Зараз – не час.
На любовному нашому ралі
Будуть всі – лиш не буде нас.
… Ти відвикнеш від мого голосу,
Від моїх телефонних дзвінків.
Не дозріти пшеничному колосу
Від розхристаності віків…
19 липня 2014 року
---
Скибка хліба, намащена медом.
Зверху – долька лимона.
По горло накрилась гарячим пледом
Моя поліська Мадонна.
Ти дивишся боязко, ніби востаннє.
Немовби втрачаєш мене назавжди.
Птахів щебетання сонячно-раннє
Удень змиває всі негаразди.
Я рвучко плед зірву з твого тіла –
І ти вся зіщулишся, ждучи удару.
Яка ти беззахисна, мов хмарка біла,
Не відчуваєш вогненного жару.
Беру на руки Боже творіння.
Тебе зацілую до млосного болю.
Сьогодні в нас тіла й душі воскресіння.
Гріхи я останні з тобою замолю.
Кохання змиває останні бар'єри.
Чуттєвості ріки заллють береги.
Досяг я любовного піку кар'єри.
Будь ласка, кохання моє збережи.
Зігрілась кохана – і страх вже зникає.
Ти сонячна відьмочка щастя.
Кохання безмежне, кордонів не має.
І нам все на світі удасться.
А дощ за вікном і в душі не вщухає.
І сонця бракує серцям.
Поліська Мадонна так щиро кохає
Й готова молитись живим ще мерцям.
… Скибка хліба, намащена медом.
Зверху – долька лимона.
По горло накрилась гарячим пледом
Моя поліська Мадонна…
22 липня 2014 року
---
Як хочеться самотнім бути,
Щоб вже нікого не кохати.
Щоби тебе навік забути
І до Кохання не вертати.
Спокійно жити – не тужити,
Не думати про щось вселенське.
Всі почуття в собі убити,
Бо все ж життя не зовсім кепське.
Впіймати рибку ув озерці.
Засмажитись собі на сонці.
Щоб біль любовний не щемів у серці.
Щоб зайчик сонячний з'явивсь в віконці.
Не зачіпай мене, будь ласка.
Дзвінків і слів твоїх не треба.
Нехай хоч раз здійсниться казка.
Нехай спокійно відійду до неба.
Та й ти скоріш мене забудеш.
Потреб в розмовах вже не маєш.
Сама не знаєш, чи ти любиш.
Кохання іншого шукаєш.
Все, що зробила ти зі мною,
Колись до тебе повернеться.
Й суцільною уже тугою
Вся твоя радість обернеться.
Все, що забрала, не принесе
Тобі ні щастя, ні спокою.
О, королівно, о, принцесо,
Тож зжальсь, благаю, наді мною!
Але безжальна ти, одначе,
І знов до мене повертаєш.
Я чую, серце твоє плаче,
Бо знову ти мене кохаєш.
… Як хочеться самотнім бути,
Щоб вже нікого не кохати.
Щоби тебе навік забути
І до Кохання не вертати…
27 липня 2014 року
---
Я для тебе невелика втрата.
Ти кохаєш іншого тепер.
Це була публічна страта.
Я живий, але вже вмер.
Я для тебе став лиш епізодом.
Ти для мене – мало не життя.
Ти цілим командуєш вже взводом
Мужиків, що виють на буття.
Як усе щасливо починалось.
Та однакові твої слова.
Посмішки подібні роздавала.
Мудрою здавалась, мов сова.
Біль стає смішним, бо я вже знаю,
Що заручником я був твоїм.
Мабуть, я тебе вже не кохаю.
Ми на лінії вогню стоїм.
Важко я поранений коханням.
Легко з нього вийшла ти давно.
З іншим звечора до рання
Крутиш звичне ти кіно.
Що ж, бувай здорова! Знаєш,
Все, що скажеш ти тепер, –
В те не вірю. Лиш за себе дбаєш,
Я ж для тебе вже помер.
І смішним кохання теж буває.
І болючим, і сердитим теж.
Тільки ти, коханая, не знаєш –
Також від кохання ти помреш.
Хоч життя триватиме ще трохи,
Та раніш закінчиться любов.
І закохані й щасливі лохи
В твій капкан потраплять знов.
… Я для тебе невелика втрата.
Ти кохаєш іншого тепер.
Це була публічна страта.
Я живий, але вже вмер…
29 липня 2014 року
---
Спека висмоктує соки останні.
По тілу біжать ручаї.
Співають закохано пташечки ранні.
А люди байдужі ганяють чаї.
Природа приречено зачаїлась,
Немовби чекає на світу кінець.
Війна заклопотана. Ще не наїлась.
Їй сниться кривавий вінець.
Підемо з тобою до танцю, кохана.
Від смерті втікаємо ми.
Нащадки кривавого тюркського хана
Протриматись хочуть аж до зими.
Воліє брехати у космос Росія.
Заковтує підло Донбас.
І наша від прадіда щирого мрія
Ніяк не здійсниться для нас.
Нас знищити хочуть, зрубати коріння.
Щоб сліду не було зовсíм на землі.
Щоби не зродилось нове покоління.
Щоби Україна розтала в імлі.
Не маємо права вмирати сьогодні,
Допоки існує ця клята орда,
Допоки тримати ми зброю ще годні,
Мета в нас лише є одна:
Чужинців погнати в далекії далі.
Не сміють топтати нам землю вони.
Московське криваво-убивчеє ралі
Назавжди зупинять вкраїнські сини.
… Спека висмоктує соки останні.
По тілу біжать ручаї.
Співають закохано пташечки ранні.
А люди байдужі ганяють чаї…
2 серпня 2014 року
---
"Як ти?" – запитала у тебе.
"Живий ще", – мені відповів.
Молитва летить аж до неба,
До сущих у світі богів.
Благаю єдиного, Боже,
Щоб жив мій вояк, чоловік.
Звільнити Вкраїну він зможе.
Звільнити Вкраїну навік.
Багато, повір, нам не треба.
Лиш жити на власній землі.
Щоб дощ падав свіжий із неба.
Щоб щастя буяло в імлі.
Кохались щоб хлопці й дівчата.
Щоб діти були у батьків.
Сміялися щоб немовлята.
Не було згорьованих вдів.
Це ж так небагато, о, Боже,
Прошу я у тебе тепер.
Війна більше хай не тривожить.
Юнак ні один щоб не вмер.
Можливо, мене Ти не чуєш.
Випробувань мало ще нам.
О, доле! Життями марнуєш!
Чи мало тобі людських драм?
У полі під небом лежали
Розтрощені долі людські.
А матері вдома не знали –
Синів що побачать в труні.
… "Як ти?" – запитала у тебе.
"Живий ще", – мені відповів.
Молитва летить аж до неба,
До сущих у світі богів…
17 серпня 2014 року
---
Безсонні ночі довгі, немов Чумацький Шлях.
Сувій думок розплутую повільно.
Повісивши сумління на іржавий цвях,
У часі й просторі себе я почуваю вільно.
Годинник цокає в кімнаті уночі.
Удень його не чути зовсім.
Від твого серця загубив ключі
Й живу на світі цім, нужденнім й босім.
А спогади все тягнуть вниз.
Минулого не спалиш у багатті.
Майбутнє підкидає хмиз.
Вмирають бідні та багаті.
І несподівано в чужі заносить сни.
В мої також вдираються нахабно.
Чуже з життя свого жени,
Хоча воно так кличе звабно.
Переплелось на світі все давно –
Добро і Зло, Брехня і Правда.
Керує світом все якесь лайно.
І вимирає благородна панда.
Палає схід в російському вогні.
Все більшає на світі вдів і сиріт.
На світі білому ми лиш одні.
І нині в космос наш останній виліт.
О, Боже! Вимкни цю війну навік,
Ці телевізори, москальськії новини!
Вже народився мудрий чоловік.
Він не дозволить Україну брать на кпини.
… Безсонні ночі довгі, немов Чумацький Шлях.
Сувій думок розплутую повільно.
Повісивши сумління на іржавий цвях,
У часі й просторі себе я почуваю вільно…
20 серпня 2014 року
---
І сніг колись білішим був,
Й вода була мокрішою.
Твій поцілунок не забув,
Хоча ти стала іншою.
З тих пір пройшли уже роки,
Вже й внуки підростають.
І постарішали думки,
Що спокою не знають.
Колись світ кольоровим був.
А нині – чорно-білий.
Твій поцілунок не забув –
З морозу зледенілий.
А потім губи я зігрів
В солодкий поцілунок.
Усмішку лагідну зустрів
І теплих слів пакунок.
Слова всі перейшли у сни,
Тоді ще кольорові.
І наші підросли сини.
Аби були здорові!
Співали веселіш пташки
Колись в моїм дитинстві.
Цікавіші були книжки.
А нині – все на вбивстві.
І поцілунків вже таких
Ніколи не відчую.
І радощів простих, земних
В уяві не малюю.
… І сніг колись білішим був,
Й вода була мокрішою.
Твій поцілунок не забув,
Хоча ти стала іншою…
20 серпня 2014 року
---
Відболіло літо, осінь задощила.
Защеміло в серці відчуття біди.
Ти вже не зі мною, хоч і далі мила.
Не знайду ніколи вже твої сліди.
Над землею небо нависає грізно.
Нам з тобою разом не судилось буть.
Обійму я міцно, поцілую ніжно.
Ти ж мене, кохана, прошу, не забудь.
Ми з тобою, мила, осінь полюбили.
Це була кохання незабутня мить.
Ти мені казала: "Ми навіки, милий!".
Нам тоді здавалось: будем разом жить.
Відчуття нещастя в серці зародилось.
І дощі осінні холодом січуть.
А на світі білім вмить усе змінилось –
І роки кохання геть від нас ідуть.
Поселились в серці туга і неспокій.
Завиває вітер у нічній пітьмі.
А в очах коханих бачу німий докір.
А в очах читаю: милий, буть біді.
Осінь плаче тужно, мов мале дитятко.
Заспокою милу піснею дощу.
Ти заснеш смиренно, миле ангелятко.
Я тебе нікуди вже не відпущу.
Я прокинусь зранку – а тебе не буде.
Жовте листя сумно падає з дерев.
Це осіннє щастя серце не забуде.
Та змиривсь зі смертю войовничий лев.
… Відболіло літо, осінь задощила.
Защеміло в серці відчуття біди.
Ти вже не зі мною, хоч і далі мила.
Не знайду ніколи вже твої сліди…
1 вересня 2014 року
---
Я ще повернуся на землю дощем.
І снігом сюди повернуся.
Лиш ти не відчуєш солодкий цей щем,
Бо в тебе я вже не влюблюся.
Заплаче матуся іще не одна
Над тілом убитого сина.
Ми чашу гірку цю доп'ємо до дна.
І все-таки встоїть моя Батьківщина!
Російські фашисти знайдуть свою смерть
Під зоряним небом Донбасу.
Двохсотим вантажем, наповнені вщерть,
Поїдуть машини у Рашу.
А мами російські у хлопців теж є.
І виплачуть очі до скону.
Чужого не треба – бороним своє.
За волю – від Сяну до Дону!
Чекаєш, допоки ми прийдемо в Кремль,
Убогий фашист Ліліпутін?
Ти сієш в Європі жахіття і смерть.
Та здохнеш, паскудо, син сукін!
Це наша земля, українська земля.
І ми захищаєм Європу.
Фашисте російський, ти згинеш, мов тля,
Й загубиш свою Азіопу.
Російській імперії крах вже прийшов.
Ічкерія вільною стане!
З мечем в Україні ти смерть тут знайшов.
За волю й Росія повстане!
… Я ще повернуся на землю дощем.
І снігом сюди повернуся.
Лиш ти не відчуєш солодкий цей щем,
Бо в тебе я вже не влюблюся…
12 вересня 2014 року
---
Я багато кохав.
Це не гріх, це не гріх.
Гріх – коли не кохаєш.