"Ми проґавили нашу вічність…"

Анатолій Власюк

Сторінка 2 з 5
Всі спалені мости.
Душі моєї не спізнала.
Байдужість залишила ти.

Моє ти серце спопелила.
Я труп живий у цім житті.
Прошу тебе, благаю, мила:
Вже розійшлися всі путі.

Нам все одно не по дорозі.
Чому зустрілись – можна лиш гадать.
Життя, що я прожив в тривозі,
Загасне тихо в полум'ї багать.

Не повернеш минулого ніколи.
Й минулого кохання не вернеш.
Не загудуть вже мертві бджоли.
Даремно ти мене, кохана, ждеш.

Залиш мене. Ти вже раз залишала.
Ось просто так мене ти відпусти.
Чи хочу я, щоб ти мене кохала?
Мабуть, вже ні. Всі спалені мости…

20 березня 2014 року

---

Уже весна. Зими не буде.
Ну, буде – але десь, колись.
Усміхнені щасливі люди –
І радість ця летить увись.

Та небо ще похмуро гляне.
Немовби каже: "Не спішіть…".
Загорнемо ми правду в глянець –
Аж Бог шепоче: "Не смішіть!".

Пташки пісні сумні співають –
А нам в душі вже рай давно.
Майбутнього свого не знають
Оті, що все своє життя сприймають
Немов старе-старе кіно.

І я сміюсь назустріч сонцю.
Та погляд все ж іще сумний…
Ледь-ледь прочинене віконце –
В Європу шлях такий складний.

А тут москаль іще лякає.
І кнопка ядерна у них.
Дух справедливості витає,
Та голос розуму вже стих.

Весна надій і сподівання.
Планета в космосі летить.
Врятують світ Краса й Кохання.
Ну, а життя – всього лиш мить.

Хтось спалахне і вмить зотліє,
А хтось красиво проживе.
Ще ненароджений – зомліє,
Іще не вмерлий – прокляне.

… Уже весна. Зими не буде.
Ну, буде – але десь, колись.
Усміхнені щасливі люди –
І радість ця летить увись…

30 березня 2014 року

---

Мені від тебе вже не треба
Ні поцілунків, ні дзвінків.
Лечу приречено до неба
В сум'ятті Божому віків.

Усе в житті минає швидко:
Лиш народився – вже вмирай.
За горизонтом тьму не видно,
Ми бачимо лиш світлий рай.

15 квітня 2020 року

---

Від кохання – солодкі спомини
І твої золоті слова:
"Я приїду до тебе на поминки,
Якщо буду сама жива".

Помирає кохання заживо –
І немає йому вороття.
Смерті інших не зауважимо.
Цінувати не вмієм життя.

Більше плотських утіх – менше Бога.
Без кохання живе християнська любов.
І до неба все важче дорога.
П'єм вино, мов Ісусову кров.

Вік кохання короткий – я знаю.
В поцілунках минають роки.
Лиш здоров'я міцного бажаю
Й кришталевого щастя ріки.

… Від кохання – солодкі спомини
І твої золоті слова:
"Я приїду до тебе на поминки,
Якщо буду сама жива"…

15 травня 2014 року

---

Ми проґавили нашу вічність
На безмежній оцій землі.
Не вступити нам двічі до річищ,
Бо чужі ми всі тут, не свої.

Заколисує космос нас зорями.
Затуманить Чумацький шлях.
Над степами летить неозорими
Майбуття наш омріяний птах.

Перервала вагітність історія.
Не народить вже вдруге Любов.
Ми помилки земні все повторюєм.
Не водиця з жил ллється, а кров.

В нас немає минулого доброго.
Лиш воюєм за волю завжди.
Замість люду веселого й гордого
Бачиш погляд підступного ти.

Лиш шукаємо щастя за землями,
Де ніколи й ніхто не бував.
І пишаємось казками древніми,
Що у нас лютий ворог забрав.

Ми самими собою не будемо.
Їм не стати такими, як ми.
Ми історію в пам'яті згубимо
Й не напишем в майбутнє листи.

… Ми проґавили нашу вічність
На безмежній оцій землі.
Не вступити нам двічі до річищ,
Бо чужі ми всі тут, не свої…

11 червня 2014 року

---

Якось,
Коли тебе ще не було на світі,
А я кохав іншу жінку,
Ти з'явилася до мене уві сні.
А я ще здивувався:
Що, мовляв, ця жінка тут робить?
Ти вже тоді, ненароджена,
Поселилась у моїй голові та серці
Й дала знати,
Що обов'язково з'явишся у моєму житті.

Зараз,
Коли я тебе кохаю,
І ти це знаєш,
Я хочу, щоб ти з'явилася до мене хоч уві сні.
І щоб я не дивувався:
Що, мовляв, ця жінка тут робить?
Але ти не приходиш до мене – ні у сні, ні наяву,
Хоча поселилась у моїй голові та серці.
Може, це знак,
Що нам вже не бути разом у цім житті?

Потім,
Коли я тебе не кохатиму,
І ти це відчуєш,
То знову з'явишся до мене уві сні, зраджена й забута.
Я вже не здивуюсь:
Що, мовляв, ця жінка тут робить?
Я вже знатиму, що колись
Ти вже поселялась у моїй голові та серці.
Я знаю,
Що ми недаремно з'являємось один одному у сні та в житті…

12 червня 2014 року

---

То дощ, то сонце… Сонце – й знову дощ.
Прийшли – із неба. І пішли – у небо.
Життя – таке коротке, що не знаєш,
Коли воно почалось і коли скінчиться.
І знов людина Богом на землі
Себе вважає, грішна і розпусна.
Життя забрати може, не мигнувши оком.
А Бог лиш випробовує на міцність нас.
Як важко істину засвоїти просту:
Життя не дав нікому – й забирать його не смієш.

"Життя безцінне", – кажемо й не знаєм,
Що ціну за життя вже заплатили.
Нам дали шанс: потрапить в пекло а чи в рай,
Та змарнували шанс, не зрозумівши, що таке життя.
Яка ж вас мати народила, хлопці,
Коли стріляєте в живу мішень?
Які вас вчителі учили в школі,
Що не засвоїли людську мораль?
Як жінка покохати вас могла,
Що не помітила диявола в людині?

Війна не має ідеалів та ідеологій.
Це просто купка збанкрутілих ідіотів
Так гроші заробляє на життях.
Молитви наші Бог сприймає мовчки.
На міцність випробовує Господь.
Чи здатні ми життя покласти за людину?
Чи знищити готові лиш за те,
Що хтось не так сказав і подивився косо й хижо?
… То дощ, то сонце… Сонце – й знову дощ.
Прийшли – із неба. І пішли – у небо…

14 червня 2014 року

---

Пробач мені, що я живу,
А ти – в Небесній сотні.
Я знаю, забирає Бог найкращих.

І знову повернувся дощ.
В душі спадала спека.
На небесах, здавалось, все спокійно.

Вони прийшли рубать калину,
На клапті дерти вишиванку.
Релігія в них – автомат.

Молитися Кремлю і мавзолею,
А ще гидкому карлику-іуді –
Так вимирає нація імперська.

Це так мені в вухах дзвенить?
Чи так набатно кличе Україна,
Щоб захистили її тіло й душу?

А ти піднявся у весь зріст,
Щоби прикрити Київ.
В майбутнє цілив снайпер.

В холодні губи тебе цілує
Не дівчина – старенька мати.
Минулого нема у неї.

У небі згасла зірка ще одна,
Що начертала у безсмертя шлях.
Ми йдем на схід. Тремти, Москва!

21 червня 2014 року

---
Чи я люблю тебе, не знаю.
Чи ще кохаю я тебе?
Душа летить собі до раю,
А тіло в пекло ще гребе.

Мені так боляче, одначе,
Неначе не моє життя.
Багато захотів, юначе.
Повів себе, немов дитя.

Вона ж цариця, королева.
Їй чоловіка подавай.
Із кролика не вийде лева,
А хліб – не завжди коровай.

Леліяти таких потрібно
Не раз-у-раз, а кожну мить.
А так ти виглядаєш дрібно,
Що хочеться аж вовком вить!

Її краса – це біль фантомний.
Це тіло, що безсмертним є.
Впади до ніг, раб непритомний,
Який повітря їй псує.

За що ти взявся, о, нікчемо?
Кого здолати захотів?
Не по зубах ця теорема.
Не вистачить любовних слів.

І ось тоді, коли змирився,
Бо зрозумів марноти суть,
Об стінку головою бився,
Щоб душеньку її збагнуть, –

Вона прийшла, шалено щира,
Сама в собі суцільний біль.
Прийшла просить у мене миру
І всипала на рани сіль.

Я вже не знав, що мав робити.
Усе, здавалося, мине.
Ну як такую не любити?
І не кохати як тебе?

22 червня 2014 року

---

Я заблукав в своїм коханні.
Зайшов не знати вже куди.
А, може, спогади це ранні?
А, може, погляд з висоти?

І все ж лечу сліпий, мов птаха.
Не зупиняйте мій політ!
"Вмер від кохання, бідолаха", –
Сказала ти через сто літ.

Тоді кохання вже модерне
Запанувало на землі.
Навіки зникли жовч і нерви.
Сердець вогонь згорів в імлі.

Ввімкнув екран – кохана рядом.
Натиснув кнопку – згасло все.
У всесвіті – земний порядок.
І космос спокій лиш несе.

Та ця любов космічна – штучна.
Давно кохання відцвіло.
Можливо, жити стане зручно.
Любовні драми – лиш в кіно.

А ми кохали – як востаннє.
Немов прощались навіки.
І почуття зів'яло раннє,
І цвіт віднесло до ріки.

Не смійся з нас, прошу, потомче!
І не порівнюй те, що є.
Безжальний час усе потовче.
Моє кохання – це моє.

… Я заблукав в своїм коханні.
Зайшов не знати вже куди.
А може, спогади це ранні?
А може, погляд з висоти?...

24 червня 2014 року

---

Ти в мене єдина. Остання.
Я ніжно шепочу тобі,
Що ти незбагненная тайна –
В огні не горить і не тоне в воді.

Твоє золотаве волосся
Тріпоче на моїй щоці –
Немовби пшениці колосся
У сиво-туманному молоці.

Я знаю: ти поруч, кохана,
Хоча ти за тисячу літ.
Ти завжди єдина. Жадана.
До тебе стрімкий мій політ.

І ми обіймаємось палко
У всесвіті грішнім оцім.
Щось бреше лукава гадалка
І каже: казенний жде дім.

Та наші серця вже в в'язниці.
І це добровільно, повір.
В твоєму полоні, в темниці
Сидить найгрізніший твій звір.

Схвильовано голову схилить
І руки воздасть до небес.
"Кохаю тебе, любий, милий".
І я – найвірніший вже пес.

Ми двоє лише на цім світі.
Блукають сліпії роки.
Кохання щасливії миті
Із нами завжди – навіки.

… Ти в мене єдина. Остання.
Я ніжно шепочу тобі,
Що ти незбагненная тайна –
В огні не горить і не тоне в воді…

24 червня 2014 року

---

Уже зима на скронях поселилась.
І вуса в сніг занурились давно.
Та вчора ти мені приснилась.
Дививсь, немов старе німе кіно.

У ньому ми були такими молодими,
Що аж позаздрив сам собі.
Як швидко промайнули зими.
Як загубились ми в юрбі.

Це ж скільки літ уже минуло,
Коли востаннє цілувались ми?
Смертельним холодом війнуло.
Війнуло подихом зими.

А в юності лиш літо бачиш
І весни шепіт чуєш день і ніч.
Якби ти знала, що для мене значиш.
Якби ж вернути зустріч віч-на-віч.

Сім'я у тебе. Й в мене внуки.
І кілометрів заметіль.
Ти плачеш, знаю, від розлуки.
Й мене не відпускає біль.

Життя мине, як добра казка.
Добро перемагає Зло.
На все для нас є Божа ласка.
Разом нам буть не повезло.

В наступному житті зустрінемось з тобою.
Знов будем молоді, як і колись.
Одружимось, звичайно, ми весною.
Думки мої летять увись.

… Уже зима на скронях поселилась.
І вуса в сніг занурились давно.
Та вчора ти мені приснилась.
Дививсь, немов старе німе кіно…

24 червня 2014 року

---

І полетять в тривожну літню спеку
Мої розхристані думки.
А замість раю на землі ми маєм пекло
Й забутих мрій порожнії сумки.

На чорновик життя наше не схоже.
Все пишеш начисто, лиш висунеш язик.
Пів-людства ставиться вороже
До тих, хто творчо мислить звик.

Чиї слова – Диявола чи Бога –
Народжуються в п'яній голові?
Удаль біжить стрімка дорога.
Ввижаються вуста твої.

Я жив для того, щоб тебе побачить.
Почути ніжний шепіт твій.
Все інше – тло, яке ніщо не значить,
Бо кожний день йдемо на бій.

Життя у смерті забираєм.
Здолаємо її колись.
Свого майбутнього не знаєм.
Мені ти кажеш: "Помолись".

І я молюсь за Україну,
Степи, і гори, і поля,
Що перетворює в руїну
Осатаніла москальня.

Ми не останні на планеті.
Іще буятиме життя.
Колись у сивім Інтернеті
Знайдуть поезій каяття.

… І полетять в тривожну літню спеку
Мої розхристані думки.
А замість раю на землі ми маєм пекло
Й забутих мрій порожнії сумки…

24 червня 2014 року

---

Ти не встигла сказати мені, що могла.
Не схотіла.
1 2 3 4 5