Дожити до світанку.
Васіль Биков належить до тих небагатьох радянських письменників, які правдиво писали про війну. Звичайно, і над ним тяжіла радянська пропаганда Системи, відбитки якої знаходимо в його творах, проте правда війни, її несправедливість червоною ниткою проходять крізь усю спадщину письменника.
Лейтенант Івановський і його група отримують наказ знищити склад боєприпасів у тилу ворога. Зрештою, молодий командир викликав вогонь на себе, вказавши, де може знаходитися склад і запевнивши командування, що впорається із виконанням завдання. Та не все так сталось, як гадалось. З'ясувалося, що дехто з бійців просто не підготовлений до важких випробувань. Інші випадково гинуть від німецьких куль. А тут ще склад боєприпасів перемістили в інше місце – і невідомо, де він зараз знаходиться.
Як це часто буває у повістях Васіля Бикова, на перший план виходить характер людини. Лейтенант Івановський розуміє, що мусить жертвувати людьми заради виконання завдання, але й сам, на відміну від багатьох командирів, готовий до смерті. Тепер вона видається йому єдино можливим виходом із ситуації. Лейтенанта Івановського поранили в бою. Йому соромно ні з чим повертатися назад, та й усвідомлює, що сил уже нема. І хоча вдалося відшукати, куди німці перемістили склад боєприпасів, лейтенант Івановський, залишившись віч-на-віч з ворогом, розуміє, що самотужки не впорається із завданням. А це грудень 1941-го року. Німці біля Москви. Єдине, на що він здатний зараз, – це підірвати гранатою себе і знищити якомога більше ворогів. Але разом з ним гине лише один солдат із обозу.
Здавалось би, песимістичне закінчення: смерть, невиконання завдання. Проте письменник підносить до геройського чину дух простої людини.
У повістях Васіля Бикова не було пафосу, отого "За Сталіна! За Родіну!". Письменник, колишній фронтовик, найкращі свої повісті про війну писав під час брежнєвського застою, коли історики й пропагандисти намагалися приховати правду, що ж насправді відбувалося в 1941-1945 роках, замовчували роль простої людини в ній, підносили до небес заслуги тих воєначальників, які насправді були на других, а то й на десятих ролях. Згадаймо злет Брежнєва буцімто як військового полководця, нагородженого орденом Перемоги. Писати правдиво про війну в ту пору було справжнім подвигом.
Лейтенант Івановський – один із десятків мільйонів тих, хто знищив нацистську державу. Це вже потім перемогу приписали іншим, викресливши із історії таких, як він. Васіль Биков нагадує, хто був справжнім героєм у тій війні.
6 грудня 2017 року
БОЖЕВІЛЬНА КНИЖКА ДЛЯ ДОРОСЛИХ
Астрід Ліндгрен. Пеппі Довгапанчоха.
Якби батьки читали класиків, які пишуть для дітей, вони б за голову вхопились. Проте самим дітям подібне чтиво подобається. Шкільне життя нудне, а тут такі карколомні пригоди, вигадані історії. Вони розуміють штучність ситуацій, але самі хотіли б побувати в них, якби не батьки й учителі.
Шведська письменниця Астрід Ліндгрен відома насамперед своєю повістю "Малий і Карлсон, що живе на даху". Звісно, невідома істота з пропелером викликає лише усмішку в дорослих і захоплення у дітей. Їм би такого друга!
Так само чимало дітлахів хотіло би мати у подругах божевільну Пеппі Довгапанчоха. Саме такою вона постає перед нами на перших сторінках однойменної повісті. Але не жахайтесь. Згодом з'ясовується, що це мила дівчинка. Щоправда, бешкетниця, але вона вміє дружити.
Письменниця наділяє її богатирськими якостями. То коня підійме, то двох поліцейських, то злодіїв підкине на шафу. Пеппі Довгапанчоха – хоробра, рятує з вогню двох дітлахів, хоча дорослі вже змирилися з їхньою загибеллю. А ще вона фантазерка, згадує ті часи, коли плавала з батьком на пароплаві.
Як і кожна дитина, Пеппі Довгапанчоха – страшенна брехуха. Але жодної користі з цього вона не має. Обманює, щоби прикрасити свою розповідь. І сама ж приводить до тями найбільш довірливих, кажучи їм, що збрехала.
Пеппі Довгапанчоха – щира й довірлива дівчинка. Можливо, батьки більше би зрозуміли своїх дітей, якби до кінця прочитали цю книжку разом з ними. Адже не треба на своїх малюків дивитися згори донизу. Повчіться у них. Може, згадаєте і своє безтурботне дитинство, а також переглянете нинішні свої погляди, позбудетеся нещирості у спілкуванні з людьми, зрозумієте, що дружба – це найбільше щастя для людини.
Мені здається, що Астрід Ліндгрен писала не стільки для дітей, скільки для дорослих.
8 грудня 2017 року
МОЇ ЛІТЕРАТУРНІ ПІДСУМКИ ЗА 2017-ИЙ РІК
Видав 600-сторінкову книжку віршів і поем "А ви були божественно прекрасні".
Вийшли в електронному варіанті романи "Інтуїція", "Страшні люди" та "Втікачі".
Написав роман "Петрович і Принцеса".
Закінчив романи "Дванадцять" і 5 книг епопеї "Українська трагедія".
Підготував до друку три збірки: віршів і поем, оповідань і новел, рецензій і літературно-критичних статей.
Писав романи "Тринадцятий", "Секс п'ятдесятирічної жінки", "Квітка", "Кат із кафедри людинознавства", "Олеся", книжки "Читаючи Михайла Коцюбинського", "Стефан Ковалів із Борислава", "Іван Франко: минуле, сьогодення, майбутнє", "Філософська концепція Степана Бандери".
ВТЕЧІ ІЗ ПЕКЛА
Віктор Рафальський. Зойк і лють.
Цю автобіографічну книжку в'язень сталінських концтаборів написав 1952-го року. Звичайно, в Радянському Союзі її не могли надрукувати.
Роман прикметний тим, що показує еволюцію молодої людини, яку намагалася зламати Система. Головний герой відданий ідеям Леніна-Сталіна. Товариші зводять на нього наклеп і звинувачують у контрреволюційній діяльності. Каральні органи викручують йому руки, щоби чоловік зізнався у шпигунстві.
Поступово ідейність і дух радянщини вивітрюються із молодої людини. Сама Система змушує його стати анти-радянщиком. Зустрічі з політичними в'язнями приводять до розуміння необхідності української національної ідеї. І хоча він ще не став націоналістом у повному розумінні цього слова, все ж і повернення до радянської ідейності вже не буде.
Спротив Системі гартує головного героя роману. Декілька разів він утікає зі сталінських концтаборів. Це втечі із самого пекла, де люди приречені на смерть. Його ловлять, але він знову, ризикуючи життям, знаходить способи втекти.
Перебуваючи на нелегальному становищі, молодий чоловік розуміє, як Система нівечить життя людей. І справа навіть не у фізичному знищенні, а насамперед у моральному каліцтві душі. Люди продають один одного, навіть незважаючи на родинні зв'язки. Страх убиває в них усе людяне. У представників каральних органів відсутні будь-які моральні якості. Система безжально перемелює всіх.
З художньої точки зору до Віктора Рафальського можна мати чимало претензій. Але слід зауважити, що автор писав свій роман по гарячих слідах, коли багато літераторів в Україні, СРСР і світі просто мовчали. Йому вдалося показати зсередини злочинну сутність сталінського режиму. Це вже потім інші письменники створюватимуть художні твори про Систему, більш величні і значущі, але правдиву, документальну основу Віктора Рафальського, який пройшов через важкі випробування, перевершити не зможуть.
Саме такі твори дозволяють зрозуміти сутність сталінської Системи. Та й нинішній режим Путіна далеко не втік. Його підводні течії й нелюдське спрямування більше стають зрозумілими, якщо прочитаєш "Зойк і лють" Віктора Рафальського.
Автор означив свій твір як роман-поему. Звичайно, поетичного в ньому мало, коли йдеться про фізичне й моральне знищення людей Системою. І все ж поетичне начало видно неозброєним оком. Це гімн людині, яка позбувається радянського минулого і прагне волі – собі й Україні.
14 грудня 2017 року
ПОЗА СИСТЕМОЮ
Васіль Биков. Піти й не повернутись.
Під час війни люди по-різному поводять себе. Назовні випливає те, чого ніяк не сподівався побачити у мирний час. Зрадництво теж не народжується на порожньому місці.
Партизанку Зосю Нарейко відправляють з важливим завданням у невеличке містечко, зайняте німцями. Її наздоганяє Антон Голубін, в якого вона закохується. Зося ще не знає, що той дезертир. Він утік із партизанського загону і має свій інтерес до дівчини. Йому здається, що Сталінград уже захоплений німцями, війна програна, а тому треба влаштовувати особисте життя.
Антон рятує Зосю від смерті. Але навіть фізична близькість з ним не дозволяє дівчині пристати на його пропозицію. Як можна одружуватись і не воювати з фашистами? Тепер у хлопцеві вона бачить лише зрадника, ворога. А той не сподівався на спротив з боку Зосі. Звідки у неї такий твердий характер? Коли він дізнався, що німці не захопили Сталінград, хоче хитрощами знову заманити партизанку на свій бік. Мовляв, він теж продовжуватиме війну з фашистами, лиш би Зося була поруч і вибачила йому малодушність. Проте Зося вже розкусила Антона. Йому не залишається нічого іншого, як вбити її. Зося проходить через випробування і залишається живою. Втім, автор дає зрозуміти, що ще не знати, як усе закінчиться, бо Антон зрозумів, що не дострелив дівчину, а тому хоче виправити помилку, щоби в партизанському загоні не дізналися, що він дезертир і зрадник.
Васіль Биков писав прості історії про війну, випробовуючи своїх героїв на людяність і міцність характеру. При цьому він виходив далеко за рамки соціалістичного реалізму. Для нього ніби й не існує спочатку сталінської, коли відбувалася війна, а тепер брежнєвської, коли він писав свої твори, Системи, яка не лише фізично знищувала людей, а й калічила їхні душі. Людське в людині – ось що головне для письменника. Він переконаний, що жодна Система не здатна знищити морального начала, якщо людина залишається людиною.
Зося Норейко й Антон Голубін не залишаються віч-на-віч у просторі й часі. Поруч з ними багато людей, кожний діє в міру свого розуміння призначення на грішній землі. Одні за будь-яку ціну хочуть зберегти власне життя, інші все-таки зберігають людське начало в душі. Цей поділ на поганих і хороших може видатися наївним. Проте війна завжди є чорно-білою, де Зло і Добро зійшлись у смертельнім герці. Навколо Зої гуртуються добрі люди, які допомагають їй у скрутних ситуаціях. Антон теж, здавалося б, має прихильників, але кожний з них сам за себе, і ніхто пальцем не поворухне, аби допомогти йому.