Не покладаючись виключно на батіг, батьки країни підкидали й пряника – в порівнянні з рештою українців мешканці єдиного в державі міста-мільйонника отримували трохи більше продкарток. Кинувши шмат хліба, не забували й про видовища – час від часу в столиці відбувалися бучні святкування з тієї або іншої нагоди, або й без нагод. Особливо любили кияни відзначати чергову річницю Дня Взяття Верховної Ради – постанова уряду зобов'язувала всіх співвласників дарунів безкоштовно частувати цього дня столичних житців рисівкою. Упереджуючи наплив іногородніх шанувальників дурнички, шляхи до Києва перекривали цього дня війська.
Президент не любив Київ, тому більшу частину свого президентства гайнував у затишній резиденції Затишшя, що на Шацьких озерах. Це місце було найвіддаленішим від пустелі, тому мало найм'якіший клімат і не знало, що таке пилові бурі. Поступово й без якихось офіційних розпоряджень до Затишшя перебралася президентська адміністрація, а за тим і уряд, хоча формально столицею держави залишався Київ. Дружина Лідера Нації з донькою та двома онуками давно мешкала в розкішному маєтку під Санкт-Петербургом.
Засідання РДБО проводили на прохолодній терасі рибальського будиночка резиденції, що стояв на самісінькому березі озера. Сидячи за довгим столом, очільники держави мали змогу милуватися гарним поліським краєвидом. Відколи російська мова набула статусу другої державної, вищі посадовці України користувалися виключно нею, російською велося й засідання "радбезу".
В короткому вступному слові Президент відзначив, що з часу проведення попереднього засідання держава здобулася на неабиякий поступ, надходження до бюджету зросли, соціальна політика зміцніла та наблизилась до простих громадян, можна навіть сказати – увійшла в кожен дім. Україна як самостійна складова союзної держави продовжує набувати авторитету на міжнародній арені, чому свідчення – останній київський саміт з проблем протидії опустелюванню. Втім, є два питання, які вимагають обговорення та прийняття дорадчого рішення. Перше: стосунки з іншим членом союзної держави – братньою Білорусією, друге: деякі проблеми контролю пустельних територій.
З першого питання доповідав міністр закордонних справ.
– Як сигналізують наші компетентні органи, впродовж кількох останніх місяців білоруська сторона неодноразово здійснювала неузгоджений з Україною відбір води з Дніпра та Прип'яті, чим брутально порушувала одразу кілька статей "Союзної угоди про унормування відбору води з Дніпра та деяких інших річок". Ситуація не могла не викликати занепокоєння й за період з лютого по травень поточного року МЗС направило зовнішньополітичному відомству братньої Білорусії шість нот, відповідей на які не отримало, хіба що… на шосту ноту, перепрошую…
– Ну що вже там, – підганяв міністра Президент.
– Отримали, але… дуже коротку, перепрошую…
– Ну?
– Перепрошую, послали м-м-м… нас.
– Це ж як!? – звів кошлаті брови голова держави.
– Дуже коротко, – знітився Міністр. – На три букви, власне…
М'ясиста шия Президента збуряковіла:
– Чому я не знаю? Це ж дипломатичний нонсенс… цей… ляпсус!
– Не хотіли турбувати… воно власне, дрібниця…
– Ага, всього три букви! – пирснув прем'єр-міністр. Йому було багато років і він міг дозволити собі говорити будь-що й будь-де.
– Нечувано! Я негайно телегукну Олександру Миколайовичу – з Лукашенком у нас чудові стосунки!
– Може ноту підготувати? – запопадливо вліз міністр.
– Ще одну? – цього разу реготнув не лише прем'єр, а й інші присутні. Не втримався від усмішки й Президент.
Коли обличчя членів РДБО знову охопила протокольна статечність, почали готувати проект рішення. Втім, усі більш-менш дієві пропозиції перекреслила традиційно безапеляційна репліка прем'єр-міністра:
– Клали вони на наші рішення. Одна з наймогутніших країн континенту, житниця Європи – що їм якась Україна!
З ухвалою ставити питання на вересневій сесії Союзного уряду погодилися всі члени дорадчого органу й без перерви перейшли до розгляду другого питання. Починав міністр внутрішніх справ:
– З того часу як глобальне потепління та викликані ним катастрофічні зміни клімату перетворили більшу частину нашої країни на пустелю…
– Ти б іще від проголошення незалежності почав! – перебив доповідача лідер нації. По обіді на голову держави чекала недосяжна для більшості українців, вважай екзотична розвага – риболовля, а Президент не звик відмовляти собі в розвагах. – Давай коротко й по суті!
– Е-е-е… – продовжив міністр. – З усією відповідальністю та самокритичністю мусимо визнати, що пустельні території нами не контролюються – в держави просто немає таких ресурсів. Поліція ледь-ледь перекриває більш-менш уторовані шляхи комунікації між мешканцями придатних для життя областей та самоселами в пустелі. Тим часом такі зв'язки здійснюються щораз новими, не контрольованими нами напрямками. Таким чином кількість осіб, які в порушення Закону про реєстрацію та паспортного режиму самовільно оселяються й ведуть господарську діяльність на пустельних територіях, обрахована нами доволі умовно й складає, скоріше за все, від десяти до п'ятдесяти тисяч. Не можу не відзначити криміногенний чинник пустелі – непідконтрольні владі райони стають притулком для різноманітних злочинних елементів, утікачів з місць позбавлення волі, осіб, розшукуваних Інтерполом, тощо. Туди ж зникають викрадені транспортні засоби.
Про "господарку" пустельників доповідав міністр фінансів:
– Основний вид незаконної діяльності самоселів – розведення верблюдів. На продукцію верблюдівництва існує сталий попит як в Україні (переважно м'ясо), так і за її межами (окрім м'яса – вовна, шкіра, жир). Двогорбий верблюд, або як називають його самосели – хаптагай, не боїться холодної зими й чудово призвичаївся до умов української пустелі. За даними міністерства щорічний оборот від торгівлі продукцією верблюдівництва коливається в межах двох-чотирьох мільярдів юанів. Зауважу, – тут головний фінансист країни кинув докірливий позирк на міністра внутрішніх справ, – навіть невеликий відсоток від вказаної суми неабияк підтримав би державний бюджет, котрий як відомо…
– Зрозуміло! – насупившись урвав доповідача Президент. – Стан бюджету обговоримо іншим разом. Чи маємо тверезі думки стосовно доповідей?
Залунали пропозиції обкласти самоселів прогресивним податком, але спершу провести їх ретельний перепис із тим, щоб потім націоналізувати всі встановлені табуни верблюдів, які, зрозуміло ж, належать не якимсь там порушникам паспортного режиму, а всьому українському народові… Міністр розподілу продовольства озвучив ідею запровадити пустельну адміністрацію, яку й зобов'язати виконувати всі перелічені вище функції, на що скептично зреагував голова Комітету безпеки України Неон Вакулович Щасний:
– Без силової підтримки – марна трата бюджетних коштів!
– А ми створимо її в межах фінансування мінрозпроду! – з'єхидничав прем'єр-міністр.
– Що ви! – замахав руками міністр. – В нас і так штату не вистачає, готуємо пропозиції з розширення…
– Врешті-решт, маємо армію! – вставив своє вагоме слово лідер нації.
Міністр оборони набундючився:
– Збройні сили держави виконають будь-який наказ головнокомандуючого! Нам би ще чисельний склад збільшити задля…
– Кинь! – урвав Президент. – Он в Естонії чисельність війська не більша нашого й ніхто не нарікає!
– В них немає пустелі…
– А, може, відгородитися від неї к бісу колючим дротом та й хай собі? – вставив аргумент голова Комітету з координації союзних дій. – Досі ж якось жили.
– Неефективно! – заперечив міністр фінансів. – Це наша територія й маємо стригти з неї купони!
– Не купони – верблюдів! – докинув прем'єр-міністр.
– Тисяча кілометрів колючки, хто її охоронятиме? – хмикнув міністр внутрішніх справ.
– Давайте конкретні пропозиції! – зупинив балаканину Президент.
За підсумками обговорення було вирішено запропонувати уряду створити "Державну комісію з питань обліку осіб, що незаконно проживають на пустельних територіях, встановлення обсягів їхньої господарської діяльності, стягнення податкової заборгованості та штрафних санкцій у відповідності з чинним законодавством". Силову підтримку діяльності держкомпустелі мало забезпечити Міністерство оборони України, розвідувальну – Комітет безпеки України.
– Звернемося до братніх росіян – хай підкинуть відомості з супутників! – сказав голова КБУ.
– Закон один для всіх! – підвів теоретичну базу під прийняте рішення прем'єр.
Президент скривився: чомусь йому ця фраза не сподобалась…
Соловій
Якось тато прийшов з роботи дуже засмучений і сказав, що його та інших фірманів навантажувачів позбавили цього місяця продкарток, бо на дарунці виявили недостачу. Відтоді при слові "недостача" Соловій завжди здригався. Тепер баба погодилася піти в дожиток – за це держава забрала її хату. Але вони однаково голодували.
Тато ходив на підробітки – окрім будівництва він добре тямив у електриці. А якось, коли Соловій із мамою поверталися з біржі, до них підійшов чужий дядечко з довгим волоссям, яке скочувалося йому на комір масними пасмами. З'ясувалося, що це давній мамин знайомий, ще з бухгалтерських курсів. Довговолосий дядечко пригостив хлопчика цукеркою, а мамі подарував кілька продкарток, мама відмовлялася та дядечко наполіг. Потім вони ще кілька разів зустрічалися випадково на вулиці, хлопчик щоразу отримував у подарунок розкішну цукерку, довговолосий із мамою розмовляли про щось майбутньому Соловієві незрозуміле, а повертаючись після цих розмов додому, мама щоразу просила синочка не розповідати про дядечка з масним волоссям татові. Хлопчик підозрював, що вони з мамою роблять щось негарне, але розкішна цукерка в кишені змушувала малого мовчати, хоч він і ніяковів перед татом.
А потім мама дала довговолосому ляпаса. Вони розмовляли на лавці в скверику, мамин знайомець тицяв їй до рук цілий жмут продкарток, хлопчик крутився неподалік і все бачив. Отримавши по пиці, дядечко схопився долонею за щоку, мама гнівно піймала малого за руку й вони пішли. "Подумай, від чого ти відмовляєшся! – скривджено гукав їм навздогін довговолосий. – Наказ підписано, з першого числа я – головний бухгалтер даруна!" Мама нічого не відповіла, зате вдома зі сльозами розказала про довговолосого татові.