Тільки встати доведеться до схід сонця!
– Встану. А Локі візьмемо?
– Ні! – голос хлопця став крижаним.
– Ну чому ти такий?!
– Чекатиму біля воріт. Не проспи!
Вони пройшли між двома однаковими за висотою кучугурами й піднялися на покотисту третю. Сонця ще не було, але небо на сході вже шарілося блідо-рожевими кольорами.
– Дивись, – шепотів Соловій схилившись до дівчини, – зараз над тією кучугурою з'явиться тонюсінька червона риска. Пильнуй хвилю, коли з неї вихопиться у височінь могутнє рожеве сяйво. Сонця ще нема, а сяйво є. Цієї миті озирнися навкруг – пустеля пломенітиметься, наче небо, наче солодкий передранковий сон, наче вуста коханої дівчини…
– Дівчини?
– Ось!
Воля завмерла, а Соловій владно взяв її за плечі й поволі розвернув, аби русявка оглянула всю красу. Пустеля палала рожевими відлисками.
– Бачиш, – прошепотів хлопець, – вважай – це її душа. А ось моя! – продовжуючи розвертати, Соловій повернув Волю до себе. Ранкової прохолодної тиші вони не одягли на голови каптурів і їхні обличчя були зовсім близько одне від одного.
– Дякую, Соловійчику! – сказала дівчина, поклала хлопцеві на плечі свої руки й поцілувала.
Це мав бути поцілунок у щічку, але Соловій повернув її обличчя своїми долонями так, що вуста знайшли вуста. Душа пустелі зникла, на бліде небо звично здиралося божевільне сонце, а вони все стояли й цілувалися…
Пізніше, коли Локі запропонував Волі покататися на позиченому ним у Каменюки повозі, дівчина винувато відмовила:
– Ти вже майже одужав. Гадаю, зможеш обходитися тепер без мене...
На раді в батька Соловій щосили прагнув надати своєму обличчю розумного вигляду, але попри всі намагання нічогісінько не чув і не розумів.
– Вони прийдуть і сюди! – сидячи біля Сміха переконував похмурий Еней. – Вони прийдуть до всіх! Точніше – по всіх!
– Що робити? – намагався зберегти самовладання Батько Сміх. – Опиратися урядовому війську – це не на хаптагерів іти! Невже не можна домовитись?
– Я спробував – не вийшло. Власне, домовитися можна лише про одне: вони твій хутір не знищують, а відбирають. Як на мене – це те саме.
– Часи, коли держава не звертала на нас уваги, минули. Відступати нікуди, бо так і до Чорного моря дійдемо. Поодинці наші хутори знищать, як знищили твою Трою. Мусимо купно виробляти бодай якісь спільні дії, принаймні – в розвідці і в варті. Дуже гарно було б знати про їхні плани, тобто потрібна якась служба безпеки чи що.
– Тоді можна було б улаштувати переговори, можливо, погодитися на розумний податок. Що не кажи, а пустельники теж сила – нехай рахуються!
– Та водночас маємо озброюватися, хоча на відкритий опір нас, зрозуміло, не стане. І все це треба робити негайно!
– На тобі господарство, – покрутив вуса Батько Еней, – а я ниньки ніби п'яте колесо до биндюги, то якщо не заперечуєш – усім оцим клопотом би й зайнявся.
– Добре! – погодився Сміх. – Та й мені мороки залишиться. Візьми сявчі, підбери собі кілька бойових парубків і починай балакати з найближчими сусідами. Та віддай гадам бранця – не дратуй Материзну!
– За Трою я б того скорпіона скоріше задушив! Та нічого, для справи висаджу його при Транспустельному Шляху – там гниду підхопить якась валка!
– А що, коли використати його як парламентаря?
– Не завадить! – погодився Еней. – Дамо йому глоб – хай відвезе начальству. Переговори завжди кращі, ніж війна!
Вони
– Хто наказав спалити хутір? – Неон Вакулович Щасний не вважав за потрібне приховувати обурення.
– Рішення прийнято на найвищому рівні. Вам назвати прізвище? – Міністр оборони вважався давнім приятелем Президента, чим неабияк хизувався, надто – перед Щасним, якого у владній команді відверто тримали за чужого.
– Але ж мотиви? Навіщо знищувати готову виробничу одиницю?
– Мотиви? А опір представникам законної влади, замах на життя держслужбовця високого рангу, взяття його в заручники – це вам не мотив?
– Хто опирався владі: установки з видобутку води, житлові приміщення, сонячні батареї?
– Неоне Вакуловичу! Я не дуже люблю, коли в службових справах мене турбують удома о десятій вечора. Завтра на нараді в Господаря все й обговоримо. Доповісте, до речі, про успіхи в пошуках заручника, успіхи ж сподіваюся, в наявності?
– Ми працюємо! Думаю, повернемо його живим і неушкодженим – не в інтересах самоселів загострювати ситуацію. Але заручника могло й не бути, якби…
– Завтра, все завтра, до побачення – в мене ноги змерзли! – Міністр, що зустрів Щасного лише в халаті, провів гостя до дверей, вартівник поквапливо зачинив за ним броньовану хвіртку.
На нараді Президент виглядав очікувано роздратованим – лідер нації не любив, коли порушується усталений плин подій, Міністри оборони та внутрішніх справ були сама рішучість та енергійність, голова РДБО вдавав мудрого державного мужа, прем'єр відверто нудьгував. Неон Вакулович докладав зусиль, аби переконати себе, що все це відбувається насправді: замість тверезо оцінити ситуацію, присутні ніби змагалися у войовничості і заклики беззастережно конфісковувати майно пустельників, а самих самоселів примушувати працювати на державу видавалися майже слабкодухістю. Натомість пропозиція міністра оборони знищувати пустельні хутори як осердя непокори та гнізда тероризму викликала схвальний кивок головою Президента – боротьба з тероризмом була наріжним каменем політики керівника держави. Доля взятого самоселами в заручники Самсонова залишалася невідомою, тому Щасний мовчав – не мав козирів. Представників економічного блоку уряду, які могли б остудити гарячі голови силовиків, на посиденьки не запрошували, тож рішення за наслідками наради виявилось максимально жорстким. Постановили, що зусиллями Міністерства оборони та в щільній співпраці з МВС і КБУ при Держкомпустелі негайно сформується опергрупа, завдання якої: примусове повернення самоселів на Материзну, де з кожним працюватимуть індивідуально – в залежності від "заслуг"; конфіскація й забій наявної худоби, а також демонтаж і доставка в населені райони цінного устаткування – малоцінне підлягатиме знищенню. В разі непокори або, крий Боже, збройного опору представникам влади мають вступати в дію норми Закону про боротьбу з тероризмом.
– Хтось сподівався, що державі не стане рішучості, – підсумував нараду Президент, – але сьогодні ми рішучі, як ніколи!
Наступного дня по обіді надійшла звістка, що взятого в заручники держслужбовця підібрала валка ваговозів на одеському шосе. Щойно отримавши таку змогу, Самсонов телегукнув своєму безпосередньому керівникові – Міністру розподілу продовольства, а той, у відповідності з інструкцією – Щасному. Таким чином Неон Вакулович дізнався про місцеперебування заручника раніше за міністра оборони й одразу доповів Президентові. Той відреагував зловтішно:
– Тепер у нас розв'язані руки!
Про глоб, який пустельники передали через Самсонова для зв'язку, Щасний Президентові не сказав – нічого завантажувати найсвітлішу в державі голову дрібницями!
Зі звіту агента Буланого
В час мого чергування при воротах до хутора наблизилися військові боти в кількості восьми одиниць, на озброєнні вони мали гармати, імпульс-дуги й самонавідні ракети. У хвості колони було кілька ґончі. Я ввімкнув сигнал тривоги й доповів Батькові Скорпіону, який перебував у цей час на перегонах у пустелі. Скорпіон наказав не пускати сторонніх на хутір і чекати його приїзду. З метою подальшого набуття авторитету між самоселів я взявся ретельно виконувати настанову – зачинив ворота й разом з іншими хуторянами, які підійшли на сигнал, рішуче перепинив шлях військовикам. Командир їхнього підрозділу зажадав, щоб мешканці хутора залишили поселення й виїхали під наглядом військових на Материзну. Я відповів, що зараз приїде Батько хутора, який і вирішуватиме це питання. Незабаром з'явився Скорпіон у супроводі інших учасників перегонів. Вони наближалися на швидкісних сявчі, розгорнутою шеренгою, котра несподівано виникла прямо з пустелі. На мою думку військовики сприйняли це як напад і відкрили вогонь на враження, як по шерензі Батька Скорпіона, так і по нас. Я та інші хуторяни змушені були стріляти у відповідь. Впродовж наступних десяти-п'ятнадцяти хвилин потужним вогнем з різноманітних видів стрілива населення хутора було майже повністю знищено. Я бачив, як команди з чотирьох-п'яти військовиків обходили житлові та виробничі приміщення й розстрілювали всіх, зокрема жінок і дітей.
Скориставшись задимленістю від підпаленої клуні з фуражем, мені та ще двом хуторянам пощастило непоміченими залишити Марічку на повозі. Через добу блукань у пустелі ми натрапили на хутір Добрий Батька Декамерона. Це поселення відрізняється від Марічки дещо більшою площею і населенням, також тут є гарно обладнана майстерня з ремонту сявчі. На час нашого прибуття Батько Декамерон вже знав про події на Марічці. Зараз на хуторі спостерігається занепокоєння, майже паніка, жінок, дітей і немічних планують евакуювати на південь. Декамерон виїхав на один із сусідніх хуторів, як він сказав: "на раду". Нам, утікачам з Марічки, запропоновано залишитися на Доброму. Пропозиція прийнята. Слід зазначити, що як учасник бойової сутички, я користуюся на хуторі авторитетом, що має допомогти мені в подальшій роботі.
Зі звіту агента Карого
Довідавшись про знищення військовими хуторів Троя й Марічка, Батько М'янба скликав раду, на якій прийнято рішення евакуювати хутір південніше. Розпочалася спішна підготовка.
Зі звіту агента Сивого (Форсеті)
Батько Хуга готує нове захоплення великого табуна верблюдів. Замовлено шість худобовозів. Під час попередньої сутички з самоселами хаптагери зазнали втрат, через те Батько підсилив вогневе забезпечення банди двома установками самонавідних ракет і двома гранатометами з трасуючими зарядами. Стріливо китайське, нове, надійшло з півдня. Постачальника встановити не пощастило. За кілька днів маємо виступити, орієнтовно – в східному напрямку.
Вони
Щасний читав донесення агентів, сидячи на веранді свого котеджу в тихій передвечірній прохолоді, але прохолоди не відчував. Він добре бачив, як від резиденції Президента відплив його особистий катер – глава держави відбував на вечірню риболовлю. Плавзасіб ішов тихим ходом, сторожко, аби не розлякати майбутній улов.