Врятований тобою хаптагер повертається з того світу, то я допомагаю хлопцеві адаптуватись. Бідолашний, він стільки витерпів!"
"Он воно що! І як же ви там "адаптовуєтесь" удвох?"
"Підтримую його всіляко. У Локі провали в пам'яті, то я намагаюся його розговорити, щоб він згадав своє минуле."
"Локі – ім'я нещасного?"
"Так. Це означає – бог вогню! Я розказала йому про тебе й Локі хоче потиснути своєму рятівникові руку! Чекай, Соловійчику, здається, в нас якась катавасія…"
Життя пустельників сповнене загроз, про наближення яких, як у їхніх оселях, так і в спільних приміщеннях попереджає особлива сигналізація. Тривожний зумер змусив Волю урвати переписку з Соловієм і вибігти з вовняного складу надвір. З інших приміщень так само виходили стривожені хуторяни.
До воріт хутора, власне, до широкого проходу в огорожі, який зачинявся на ніч секцією такого ж невисокого паркану на колесах, наближалася валка з кількох повозів, між яких загрозливо позирав навсібіч прищуреними бійницями поліційний бот. Це була "чужа" валка, ніяк не розпізнана імпульсною вартою хутора, та й будь яким із наявних засобів зв'язку. Батька Енея про приїзд ніхто не попереджав.
Незнайомі сявчі на "некучугурних" колесах поволі під'їжджали до воріт, з хутора таким самим неквапом до них підходили пустельники, поміж яких наче головка цвяха стримів каптур високого господаря. Еней зробив знак рукою і прохід перегородив ваговоз. Зупинилися.
З непроханих повозів почали вилазити якісь люди, з бойового бота вистрибнуло й поволі посунуло до воріт кілька озброєних до зубів поліціянтів. Каптурів на головах прихідців не було й це неспростовно свідчило, що вони не пустельники. Першим до Енея підбіг не нижчий за Батька, але, на відміну від того хворобливо-худорлявий, чоловічок:
– Мої симпатії, мої симпатії, шановні самосели, порушники паспортного режиму та інші необліковані елементи! Я уповноважений представник і голова комісії держкомпустелі з виявлення порушень проживання та незаконної господарської діяльності. Ось постанова на встановлення означених порушень, облікування та стягнення штрафів і податків згідно з діючим законодавством! – безпомилково визначивши в найвищому з поселенців господаря, драбинчастий тицяв Енеєві під носа якісь папери. – Проходьте колеги, проходьте, бачу – тут на нас чекає до біса роботи! – озирнувся він до своїх.
– Стій! – здерши з голови каптура, зупинив прихідців Еней. – На Трої я вирішую, кому й куди проходити! А ви, пане уповноважений, – продовжив Батько вже тихіше, – ну чого ж так одразу на ножі? Приїхали здалеку, потомилися, а в нас на харчоблоці дівчата такі борщі варять, а хлопці, дідько їх знає де, гонять таку текілу – а-а-а… Підобідаємо, перетремо нашу біду і, – тут Еней зовсім притишив мову, – я вас запевняю – всі залишаться задоволеними!
– Це ви що, шановний незаконний самоселе, – сірником спалахнув уповноважений, – до корупційних дій мене схиляєте? Та наше щойно створене відомство має найширші повноваження від самого Президента! Та я…
– Не слухай їх, Батьку! – зринувши десь ледве не з-під Енеєвої поли, вигукнув раптом розкуйовджений Дід Стопуд. Воля, що слідкувала за подіями, визираючи з-за пліч хутірських чоловіків, сторопіла. Та ж очевидно, що відповідаючи перед громадою за кожну живу душу, Батько Еней прагне залагодити справу полюбовно, власне – ніхто не збирався сваритися з державою, і тут збожеволілий Волин дід усе зіпсує!
– Не слухай, Енею! Вони ніколи не зупиняться й ніколи не наситяться, я знаю! Жени їх у три шиї, бо ці розуміють тільки дужий кулак! – дід вимахував своїм активним ціпком, Еней на якусь мить розгубився, а уповноважений збуряковів:
– Та що ж це таке, та як же ж це з представниками влади?! Негайно зайняти це злодійське кубло! – махнув він до своїх контролерів та до поліціянтів.
– Не руш! – спопеляючи поглядом Діда Стопуда підняв могутню руку Еней. – Не руш, бо й у нас не лише рогатки за пазухою! Ану хлопці!
З-поміж широких складок джалабей, з-за качі та з його кузова на непроханих гостей спрямувалися хижі цівки скорострілів. Котрась із жінок верескнула, щойно бурякове обличчя уповноваженого зблідло:
– Он як, збройний опір законній владі? Та вас із лиця землі, та на вас…
– Геть! – підсумував переговори Батько Еней.
Соловій
Хлопець не знав, як дати раду новому несподіваному почуттю – ревнощам. Хіба в Батька Енея від клопотів зовсім у голові помакітрилося, що за розбійником у нього наглядає беззахисна дівчина?! Звісно – не рідна кров… А Воля сумлінна, не полишить хаптагера самого ні на хвилину! І цілий день вони будуть удвох, може дівчина ще й казочку тому Локі на ніч розказуватиме? А які казочки співатиме Волі розбійник? Взагалі, навіщо на хуторі верблюдокрад? Нехай Еней відправить його… на лікування, чи що! Аби від гріха подалі… І від Волі. Певно, Воля Соловієві нічого не обіцяла, тож має цілковите право слухати будь чиї казочки, але Соловій хотів, щоб слухала лише його. Слід попередити Енея, що негоже залишати дівчину наодинці з розбійником. В усіх сенсах…
Батько повернувся з відвідин сусідів-хуторян і додав роботи. Далеко не кожен господар хутора приставав до задуму створити бойовий загін і дати відсіч хаптагерам. Мирні хуторяни воліли далі мирно собі розводити верблюдів і пріти над впровадженням штучного гумусу та зовсім не палали бажанням втрачатися на стріливо й ризикувати життям. Деякі Батьки, особливо на півдні та сході пустелі, взагалі не розуміли, про що йдеться, бо хаптагери їх не турбували, орудуючи здебільшого північніше – ближче до меж Материзни. Навпаки ті, що зазнали збитків і втрат від розбійників, охоче приставали на задум Батька Сміха, та й стрільно сяке-таке мали, тож готові були виступати не з порожніми руками. Зголосилися давній батьків приятель Декамерон з хутора Добрий, Бедуїн з Сахари, М'янба з Гобі, Скорпіон з Марічки, Гранчак з Долини…
Долучаючись до спільної справи, Соловій працював над удосконаленням ракетної установки на бувалій у бувальцях бойовій биндюзі Плача, Репа і Степа, яку звитяжці гордовито прикрасили двома зірками – за кількістю знищених хаптагерських ботів. Планувалося переобладнати на бойову одиницю ще один качі, а також скинутися купно хуторами й придбати в китайців справжнього панцирного бота. Налагодивши бойову підготовку, Батько Сміх подався на Трою до Енея – виробити безпосередній план виступу та предметно допитати Локі. Соловій мало не під колеса батькового повоза кинувся, щоб той узяв хлопця з собою. Поїхали.
Починалося літо й Курява безнадійно втрачала останні познаки нещодавнього буяння Сальви. Стерню на сухих річищах заносило пилом, сліди вигуляних на весняних травах табунів губилися під новими заметами та кучугурами, чорний порох позбувався зимної матовості й остаточно набував притаманного скажено-спекотному літу блиску – під каптури доводилося надівати затемнені окуляри.
– Що, причарувала русявочка з Енеєвого хутора? – іронічно зиркнув на Соловія батько.
– Та-а… ну-у… – зніяковів хлопець.
– Ну-ну, як хоч звуть її – може невісткою стане?
– Воля.
– Гарне ім'я.
Голови двох співрозмовників, що прогулювалися в холодку фінікових пальм поміж будиночками хуторян, хоч і вкривали каптури, та Соловій безпомилково визначив – вони. Постать у добре вже знайомій хлопцеві туніці – Воля, а вайло в завеликій, либонь із чужого плеча, джалабеї – то мав був тільки він – купно врятований пустельниками хаптагер. Врятований з милосердя, але навіщо? Незграба в джалабеї розмахував руками – щось захоплено розповідав, Воля, судячи з нахилу її голови, уважно слухала. "Адаптовуються!" – згадав Соловій нещодавню переписку з дівчиною. В грудях неприємно стисло.
Вже звично гостей зустрічав сам Батько Еней. Привітавшись, господарі хуторів-сусідів одразу пішли розмовляти про справи, а Соловій попрямував до двох під пальмами.
– Ну нарешті я вас познайомлю! – радісно зустріла його Воля. Всі поскидали каптури, чоловіки потисли один одному руки. Соловія вразило обличчя Локі – негарний плаский ніс, примружені карі очі, холодні й непривітні кутасті скроні й спотворена свіжим шрамом щока. Таке обличчя мало б викликати відразу, але викликало чомусь повагу, і навіть покірність. Здавалося, якщо Локі йтиме вулицею – зустрічні неодмінно йому вклонятимуться. Втім Соловія Локі зустрів приязно:
– Нехай , рятівнику! Маю перед тобою боржок!
– А ходімо в компанійську, – запропонувала Воля. – гість із дороги втомився – почаюємо!
Вона дивилася на Локі майже захоплено й це Соловієві зовсім не подобалось.
Почаювати втрьох не вийшло – Локі покликали до Батька Енея, Соловій і Воля залишилися самі. Сиділи в віддаленому кутку компанійської, де вечорами збиралися зазвичай картярі.
– А ти так дивишся на нього…
– Як?
– На хворого так не дивляться.
– Він одужує.
– Я помітив.
– Йому випали божевільні випробування.
– Знаю.
– Гадаю, ти можеш говорити більше аніж два слова!
– Можу. Тобі на Фірмановім подобається?
– Подобається.
– То поїхали – житимеш у нас.
– Як гість?
– Ні… як моя… дружина!
– Ого. Соловію, такими пропозиціями не жбурляються!
– Я не жбурляюсь.
– Якось несподівано…
– А ти подумай. Тільки не довго – не хочу лишати тебе з ним…
– Тобто, це всього лише ревнощі.
– Воле! Хіба ти мене не знаєш!?
– Знаю.
– І?
– Я подумаю. Пий – чай вихолоне.
– Я не люблю гарячий…
Сміх і Еней кидали питання по черзі, втім відповіді Локі різноманітністю не вражали.
– Де хаптагерська база, покажи на карті!
– А я знаю? Карта? Тямлюся лише в гральних.
– Не на карті. Просто – на землі, зможеш показати?
– Ані дідька не пам'ятаю, гаспидська макітра тріщить…
– Якби не ми – твої кістки вже заносило б пилом… А ти не хочеш допомогти рятівникам?
– Ні, не занесло б… Довго… заносить… Кістяк того коня… лише кістяк пам'ятаю.
– Як звали твого ватажка?
– Не знаю, лише кістяк коня…
– Де шукати вашу злодійську базу – на півночі, на сході, на заході – де?
– Не знаю…
– Світла вживить тобі маячок і ти не вийдеш за межі хутора. Поки не згадаєш чогось корисного! А спробуєш вийти – застрелимо! І не корч телепня – Воля казала, що ти цілком при тямі!
– Воля – гарна дівчина.
– Скільки людей у банді, скільки ботів, яке стрільно? Розкажеш – після знищення хаптагерів відпустимо.
– На дідька? Мені нікуди йти…
Зі звіту агента Буланого
Завдяки проводирю дістався хутора Марічка, псевдо господаря – Скорпіон.