А я не такий як усі – дивакуватий, відлюдькуватий… не зважай!"
"Ти хороший, Соловійчику! Мені легко й цікаво з тобою спілкуватися!"
"Дякую!" – Соловієві кортіло дописати "…моя Сальво!", але хлопець стримався.
Локі
Якось розвантажуючи качі з насосами, Локі почув перешіптування двох незнайомих в'язнів, з якого виходило, що ті лаштуються втікати в пустелю. Засуджені часто розважалися подібною маячнею й Локі не надто прислухався до тієї патяканини, аж поки не почув фразу одного з імовірних утікачів, лантухуватого й непоспішливого. Його дрібніший спільник харкотів щось, мовляв: на дідька перти з собою цілу коробку міфансів, тут – аби самим вишморгнути, на що лантухуватий авторитетно заперечив: "Хай буде – Курява з'їсть усе!" Хлопець спіткнувся, важкий насос ледь не відбив йому пальці на нозі. Це був бандит, який пограбував Локі з Фелею в Прилуках!
Коли оголосили перекур, молодий в'язень підсів до двох, що готували втечу:
– Я почув, як ви базарили. Вчепіть і мене на хвіст, я маю корешів – натирю чайна-коли – в пустелі кишеню не відтягне!
– А як скинеш маячок? – хрипко спитав дрібніший.
– Видеру з м'ясом! – із запалом вигукнув хлопець.
Лантухуватий дивився на Локі, та перелякане хлопча з Прилук у дужому не по літах юнакові не впізнавав.
– Дохлий хід, свистунчику! – глузливо скривився спільник лантухуватого. – Чіп одразу сигналізує про зміну середовища, відсутність руху й таке собі…
– Щось виметикую!
– За втечу світить смертна, знаєш?
– В курсі! Спільники погодилися взяти Локі з собою, якщо він забезпечить утікачів не лише рідиною, а й їжею. "Йти доведеться далеко!" – попередив лантухуватий. Локі розказав усе Масі. Все, окрім того, що впізнав у більшому втікачеві свого давнього кривдника. Маха пригорнула хлопця до неозорих грудей: "Я тобі поможу, серце!"
Вона роздобула коробку чайна-коли, коробку рисових пластівців і ножа з гарною колодочкою у формі жіночої фігурки: "Таки ж із зарізяками йдеш!". Коли настала ніч втечі, Маха розрізала Локі стегно, дістала чіп стеження й запхнула собі в піхву. "Це ж наче частина тебе, правда? А я звикла!" Коханка перев'язала хлопцеві рану, поцілувала, прощаючись, і пішла скиглити та ходити довкіл табірного намету, аби в варти стосовно маячка Локі не виникало жодних підозр.
Попри показну свободу втекти з колоній щастило небагатьом – завдяки чіпам варта контролювала місцеперебування кожного ув'язненого, а імпульсна огорожа знерухомлювала будь-який живий організм, незалежно від наявності, або відсутності в ньому маячка. Щоранку спеціальні бригади відтягували від зовнішнього боку невидимої та неподоланної перепони заціпенілих пустельних собак. Вони схоплювалися на ноги й, хитаючись, дибуляли собі назад – у Куряву.
План утікачів був зухвалим і нещадним. Аби відвернути увагу варти, спільники Локі вирішили підпалити намет із засудженими їхньої "рідної" колонії, що по сусідству з колонією Локі. Картина охоплених полум'ям в'язнів, котрі вибігатимуть посеред ночі з намету, падатимуть і благатимуть про допомогу, мала бути достатньо вражаючою, щоб вартові цієї та сусідніх колоній не помітили, як трійця втікачів залізає тим часом до металевих діжок, у яких привозили на дільниці добриво, й котиться в тих діжках пологим схилом на волю, перетинаючи лінію імпульсної огорожі. Такий схил був саме побіля колонії, в якій "сидів" Локі. Діжки з-під добрива стояли неподалік і в нічній пітьмі вони мали зникнути практично вмить.
Насправді мудраційна електроніка знерухомлювала не лише живі організми, а й повози, зупиняючи роботу їхніх двигунів, а от зупинити діжку, що котиться, вона була не в спромозі. Ніхто не знав, чи знерухомить імпульс людину в діжці, але відкинуті вбік пустельні собаки опритомнювали, тож утікачі сподівалися прочуняти й собі. Долею нещасних в'язнів у наметі ніхто не переймався – комусь цієї ночі не пощастить, і втікачі сподівалися, що це будуть не вони. Як позбулися своїх чіпів лантухуватий та його попихач Локі не знав – ті з цього приводу не розводилися.
План вдався, і опинившись по той бік огорожі, трійця відчайдухів чула, як неподалік у величезному наметі, що палав на півнеба, верещать, помираючи від вогню та диму, в'язні, бачили, як метушаться ті, хто намагається врятувати нещасних. Втікачів не побачив ніхто і крізь метал діжки імпульсна огорожа їх не дістала, а чи просигналізувала – хтозна, та хай там як, а вшиватися з-під переляканої пожежею зони слід було якнайскоріше.
Місяця не було, тільки маліючи поступово в пітьмі, криваво відсвічувало полум'я пожежі. Вони сунули навпомацки, спотикаючись об сухі патики саджанців, які колись не прийнялися. Першим ішов давній прилуцький знайомець Локі. Десь на згірку під напівусохлою берізкою він заходився порпатися в змішаній із листям порохняві й урешті знайшов змилок тьєна. Натиснув виклик, щось побубонів, перемовляючись із невідомим співрозмовником, розгледівся. "Зараз прямцюємо в долинку, де три каменюки. Доти розвидниться й далі підемо тримаючись напрямку "берізка — камінці". Вийдемо на руїну з двома проймами од вікон – там чекатиме проводир і, не гаючись, у гості до Батька Хуги!" Локі тихцем посунув руку за пояс… "Темінь скажена! – озирнувся наче розгублено, зазирнув у вічі окоренкуватого. – Оце така пітьма була й у Прилуках, пам'ятаєш?" І ввігнав тому в печінку ножа.
До розвалу з двома дірами від вікон, що ледь визирали з порохнявого бархану, йшли вдвох. Локі ніс коробку з чайна-колою, його наляканий супутник – з міфансами. Вбивши окоренкуватого, хлопець приставив закривавленого ножа до кволої шиї супутника: "Цього застрелили переслідувачі, втямив? Мовчатимеш – житимеш! – Злодій кивав головою. – А бовкнеш зайве Хузі, то я скажу, що це ти вбив, і ще побачимо, кому повірять. Ти невиправний бандюга, а я що – малолітка з дитбудинку!"
Хаптагерська ватага Батька Хуги таборувала в двоповерховому підвалі напівзруйнованої будівлі поміж інших поруйнованих будівель якогось колишнього міста. Розбійники займали кілька кімнат глибше, а на верхньому поверсі чатували навантажені стріливом боти, готові будь якої миті виїхати в Куряву крізь похилий в'їзд.
Батько Хуга – високий вилицюватий, з ледь помітною сивиною поміж чорного волосся, чоловік пройнявся симпатією до Локі, щойно той зізнався, що мріє замешкати в Швеції. "О, Скандинавія! Колись замешкаємо там удвох, синку! А поки що славні нащадки вікінгів підкорюють неозорі хвилі української пустелі! Тебе як звуть? – Вогнемет! – відповів хлопець. – Гм, це ж чому? – У сиротинці я запалював власні гази. – А, то тепер зватимешся Локі. Знай, між вікінгів Локі – то бог вогню! Тільки спершу мусиш заклястися мені у вірності: раз – і на все життя – такий у хаптагерів звичай! Хто порушив присягу – тому смерть!" Локі поклявся.
Кістяк коня. Він лежав головою у видолинок, певно тварина з останніх сил позасвідомо пнулася в низовину, сподіваючись на воду. Марно. Марно, благородний і вже через те чужий для цієї пустелі коню! У Куряві виживають лише потвори на зразок верблюдів та деякі двоногі, на зразок Локі, такі ж потворні, як і верблюди. Та й то виживають ненадовго. Бо їх тіло клюють смердючі грифи, а щоб подовжити агонію, вони п'ють власну сечу. Коні власну сечу не п'ють, коні благородніші за людей, надто за таку нікчему, як недолугий хаптагер Локі, який нездатний втриматися на борту бойового бота, який недоречно губить триклятуще ерло, який неспроможний відповісти на простісінькі питання.
– Ти хаптагер?
– Не знаю…
– Ти хаптагер – верблюдокрад. Де ваше розбійницьке гніздо? Скажеш – житимеш, не скажеш – розстріляю, а падло викину пустельним собакам!
– Не знаю…
– Як тебе звуть?
– Не знаю…
Кумедний цей дядько, трохи схожий на Батька Хугу – теж маслакуватий і жилавий. Але довговусий, гачконосий та з чудернацьким довгим пасмом посеред виголеної голови, тому й кумедний. Десь Локі бачив таких… У книжках, ось де! В сиротинці була бібліотека й малий Вогнемет вигриз її очима мало не дощенту. Спершу просто ховався там від старших – до бібліотеки рідко когось заносило, а згодом втягнувся, сподобалось. На козака, на давнього українського козака з книжки був схожий чоловік, що його випитував, але Локі нічого не сказав. Йому не важко було вдавати безпам'ятного, бо він і був безпам'ятним. Лише клоччям, що розідране вщент, випадали з голови, наче з драної торби, уривки спогадів: гриф, пекуча сеча в жмені, спрага, Батько Хуга… "Мовчи. Де, хто б, і що б тебе не питав – мовчи. Хаптагери не патякають, вікінги – люд мовчазний…"
– Йому вже легше. Бачиш цю жилку на скроні, пульс рівніший і виразніший – житиме! – пролунав переконливий жіночий голос десь зовсім близько.
– Бандит, а шкода сердегу! – відповів інший, молодий і клопітливий.
Це був дівочий голос і Локі закортіло побачити ту, котрій він належить – дівчину, що пожаліла бандита. І ще хаптагер одразу вирішив, що власниця такого голосу неодмінно має бути вродливою. І щоб переконатися в цьому розплющив очі…
Вона виявилася ще вродливішою, аніж він уявляв: русява, виразні зелені очі, рівненький носик і вуста – такі Локі справді бачив уперше – тонкі, тремтливі і ледь-ледь іронічні. В Махи не було таких уст, в Махи взагалі не було ніяких уст – лише товсті голодні губи, а тут… Своїм поглядом він заскочив її зненацька, дівчина стояла над ліжком і незмигно, трохи злякано дивилася на Локі. А Локі дивився на дівчину.
– Він… дивиться! – спромоглася вона врешті на мову.
І даремно, бо до хлопця одразу підступила та, інша, невисока моторна жіночка, почала мацати йому пульс та м'яти теплими пальцями живіт. Дівчина ж відступила вбік і Локі втратив її з поля зору.
– А ти щасливець – житимеш! – підморгнула хаптагерові енергійна жінка. – То як звуть нашого щасливчика, згадав?
– Згадав… — прошепотів Локі неслухняними вустами.
– То?
– Локі.
– Локі? А я твоя лічиця – Світла, а це Воля – допомагає мені.
– Локі, воно ж щось означає? – знову виникла в полі його зору виразно вища за лічицю дівчина.
– Це бог вогню, – сказав знесилений такою довгою розмовою Локі й уперше за багато-багато років, либонь іще від дитинства, заснув щасливим…
7
Воля
"Симпат!"
"Симпат, Соловійчику! Чим потішиш, уже вигадав, як захистити сонячні батареї від нашарувань пилу?"
"Батареї? Я сподівався, ти поцікавишся – чи думаю я про дівчину, що схожа на Сальву!"
"Гадаю – думав".
"І мріяв!"
"А мріяв, це як?"
"Ну як? Просто мріяв".
"Тобто, про що?"
"А-а… Ну от: я підходжу до цієї дівчини, беру її долоні в свої…"
"Ох, мрійнику! Хоч би через твою замріяність обладнання з ладу не вийшло! От я, на відміну від деяких мрійників, справами займаюсь.