Нарешті вона спинилась на мить перед табличкою, на якій було написано 34.
На передній двері прибито другу табличку:
Д-р Дж. Ріпс.
Секретар правління хемічного тресту.
Вдома від... до...
Вона рішуче надавила кнопку.
У відповідь на цей рух з-поза ріжку котеджа викотився фіолетовий шматок, що був очевидячки колись білісіньким шпіцом, і взявся гавкати мов скажений.
Дама в чорному чекала терпеливо далі.
Здавалося, що в котеджі жили глухі або мертві.
Щось клацнуло, наче стукнули чиїсь залізні зуби, й фіртка саду поволі одійшла, а слідом за нею перед здивованими очима чорної дами тихенько одсунулися важкі двері котеджа.
Собака зник у фіртці, а незнакомка пішла довгим коридором без вікон, освітленим сильною електричною лямпою.
Далі холодний передпокій, просякнутий пахощами хемічної лабораторії, й нарешті таємнича одвідувачка опинилася в просторій кімнаті, що вражала своєю обстановою. Ця кімната здавалася якимось складом якнайріжноманітніших річей, нагадувала авкціонний зал, де позношували рештки роскоши збіднілі аристократи й погорілі буржуа.
Не видко було хазяйської руки, що ніби придає життя обстановці.
Усе було вкрито грубим шаром пилу.
Та незнакомка не встигла одняти свого пальця від якоїсь вати, що на ній од цього дотику залишилась еліптична цятка, як у кімнату увійшов господар котеджу, д-р хемії Джим Ріпс.
— М-р Джим Ріпс?
— Цілком слушно, міледі. Чим я можу бути вам корисним?
— Покляніться мені, Джиме Ріпсе, що ніколи й нікому ви не скажете моєї таємниці.
Ріпс намагався розгледіти риси обличчя незнакомки, старанно сховані серпанком, і скоріше відчув, ніж побачив, що лице її набрало строгого й рішучого виразу.
Погляд його перейшов па прекрасно виплекану молоду фігуру.
Думки калейдоскопом завертілися в його голові. Він мовчки вклонився.
— Ви знаєте, що транспорт АРА за два дні одпливає до Росії.
— О, інакше я не був би їхав на ньому сам з доручення тресту.
— В мене немає грошей. Ось єдине, що мені зосталось, — сказала незнакомка, граційно простягаючи йому окраєць серпанкового шарфу.
— Але як я можу стати вам у пригоді?
— В мене є чоловік. Втім, може слушніше було б сказати: в мене був чоловік. Він поїхав до Европи, й ось уже одина-
дцять місяців, як я не маю од нього звісток і не маю про нього ніяких відомостей... М-р Ріпс, невже ж ви не зрозумієте, що цього досить для того, щоби примусити нещасну жінку просити, благати вас... — вона простягла до його руки.
Д-р хемії Джим Ріпс дуже хотів сказати, що немає для чого їхати так далеко, щоби знайти собі чоловіка — що, приміром, він сам...
Але в тоні й усій постаті незнакомки було щось таке, що не дозволяло сподіватись на успіх від такої пропозиції. У Ріпса майнув у голові зарідок пляну...
Тоном, в якому відчувалося скоріше наказ, ніж прохання, сувора й гарна, мов древнєгрецька римлянка, вона сказала, мало не пошепки:
— Ви повинні мене взяти з собою, Джиме Ріпсе.
Чути було, як такав годинник у жилетній кишені д-ра хемії.
Нарешті д-р сказав:
— Але куди він поїхав?
— До Росії.
— Як він міг зоставити вас саму?
— Його закликала повинність.
— Вибачте — я вас не розумію.
— Він покинув мене, щоби стати в лави армії, що мала відновити законний порядок у його рідній країні. Він поступив до Білої армії.
Ріпс поспішив стиснути незнакомці руку. Раптом він засуєтився.
— Ах я старий осел! Що ж ви стоїте? Сідайте, ради Бога.
Й він присунув їй крісло.
— Я повинна бути в Росії, — сказала вона, сівши. — Це рація мого існування.
Ріпс уважав, що це з його точки зору зовсім не було рацією її існування. Щодо цього, авторові доведеться, мабуть, з ним ізгодитись. Але Ріпс не посмів висловити вголос свої погляди на рацію існування незнакомки.
— Як ваше ім'я? — спитав він.
— Марта Лорен, — одповіла незнакомка.
Вирішено, що m-me Марта Лорен поїде з транспортом, яко сестра-жалібниця.
Окрім того, вона попередила м-ра Ріпса, що аж до прибуття їхнього до Англії сидітиме в каюті.
Їй треба сховати від'їзд від деяких близьких людей — з мотивів, що Ріпс напевне ухвалив би, якби він їх знав.
М-р Ріпс мовчки ухвалив ці мотиви, хоча й не знав їх.
— На все добре, — сказала незнакомка. Ріпс проводив її до дверей, копнув ногою фіолетового шпиця, що спробував був загавкати, так, що той одлетів і вдарився об стінку, й закрив за незнакомкою двері.
Потім він повернувся назад, але не сідав.
Розставивши ноги, він стояв посеред кімнати й посміхався до якоїсь думки, що захоплювала йому уяву. На лиці його, з яскраво виявленими слідами венеричної хвороби, з'явився раптом якийсь солоденький вираз...
За день до фатального дня — містер Лейстон це добре тямив — пантера Едіт принесла йому од неї записку: "Я люблю тебе за те, що ти допомагаєш голодним.Едіт".
М-р Лейстон посміхнувся, розірвав записку й почав думати. Тіло його розливалось по ліжку, але ліжко м'ягко уступило його вазі й приймало жирні хвилі Лейстонового тіла в свої береги.
Лейстон підрахував несподівані вигоди від операцій з АРА. Цей голод був для нього цілком несподіваним подарунком. АРА збирала гроші дуже добре й не насмілилась би брати крам в іншого, як у Лейстона.
Якщо так буде й далі, міркував благодійник голодних, то можна буде здійснити деякі невеличкі проекти.
"Благодійник голодних" — ах, так.
Сама Едіт дякувала йому за голодних. Перед обличчям м-ра Лейстона з'явилась величезна графа Головної Книги, й він заснув на восьмій цифрі зверху.
Величезний вантажний транспорт "Вікторія" ось уже три дні плив в рейсі Америка — Европа.
На борту було безлюдно й спокійно. Важкий ніс невтомно колов зелене багно хвиль, що пружавою масою розходилися обіруч корпуса корабля, одпливали далі й зникали в крайнебі.
Уже два дні суцільний круг неба без перерви держав корабель в синіх обценьках. Кождого вечора Марта Лорен виходила на палубу дихати свіжим повітрям.
Після дня в задушній каюті, хоч як ні комфортабельно її спорудив Ріпс, треба було набратися свіжого вітру.
До сього часу д-р Ріпс не утрудняв Марту Лорен своїми одвідинами. Тій це здавалося цілком природнім, але читачеві, що випадково ознайомився з деякими думками шановного доктора, це ледве чи здаватиметься природнім. Причина цього з'явища, як вияснено з рецепта, відданого в корабельну аптечку, та, що доктор хемії заслабував на шлунок, в такий спосіб, що почував себе абсолютно нездатним вести розмову з дамою на протязі години. Допіру сьогодні йому полегшало трохи, але він не приходив з візитом до Марти Лорен.
В описуваний вечір погода дуже змінилася, ясний спочатку захід засотався сивими хмарами, море надулося, стемніло й глухо гарчало.
Марта довго гуляла по палубі, заглиблена в свої думки...
Була вже темна ніч, коли вона опам'яталась від своєї задумливости.
Вона підійшла до дверей, що вели униз у каюту, двері не піддавалися; вона штовхнула дужче — вони були замкнені.
Вона постояла з хвилину й підійшла до дверей, що вели в машиновий відділ пароплаву.
Ці двері також були замкнені — це було ще зрозуміло —але чому ж ті?
Вона не знала, що й думати. Важке передчуття охопило все її тіло.
Вона зробила кілька кроків до борту. Власні її кроки дзвінко пролунали крізь рівномірне гудіння машини.
Вона оглянулась. На палубі нікого не було.
Нарешті вона сіла на купу тросів, що лежали коло поручнів, і схилила голову на поручні борту. Раптом вона схопилась мов ужалена: її щока прийшлась на чиїсь пальці, що здавлювали поручні. Інстинктивно вона почала подаватись до середини пароплаву. З сутіні виділилась якась постать. Марта скрикнула, й у тій же хвилі чиясь рука схопила її за лікоть.
Мартинові було 45 літ. Ніхто не знав, звідки він узявся. Деякі вважали, що він ірландець, ґрунтуючись на його акценті, але інколи ті, що його бачили частіше в коршмі, спостерігали, як він, схиливши голову на руки, вимовляв перед себе якісь зовсім незрозумілі слова з горловими звуками, якимсь свистом.
"Знову забалакав старий по-мавпячому", — зауважував хтось пошепки, бо вголос ніхто не насмілювався глузувати з нього. Всі знали його вже моряком, але за два місяці до відплиття "Вікторії" він зник з корчом і ніхто його не бачив. Ходили чутки, що він працює десь на фабриці, інші казали, що його посаджено у в'язницю. На руках його були смуги, що наливалися кров'ю, коли його охоплював гнів, так само як широкий шрам через усе обличчя.
За день до відплиття "Вікторії" він знову з'явився на очі. Його бачили в конторі, де наймалися матроси.
Мартина з охотою прийнято на транспорт старшим матросом. Його посвідки вказували, що він бував боцманом на тихоокеанських шкунах, знову деякі казали, що він бував капітаном корсара, посилаючись на дику птицю, витатуїровану серед двох круглих м'язів на грудях.
На кораблі його товариші помітили, що він очевидно чогось цікавився доктором хемії м-ром Джимом Ріпсом.
Дж. Ріпс наблизив своє обличчя до зляканої дівчини й прошепотів: "Не бійтесь — ви зо мною — я вас люблю".
Рука його не випускала її ліктя.
"Ідіть геть!" — сказала вона задихуючись і пробуючи визволити руку.
Але доктор схопив її ще за другу руку й сказав:
"Не пручайтесь, це річ абсолютно безнадійна. Тут нікого нема. Вислухайте мене спокійно. Вам все одно доведеться мене вислухати. Ну, не будьте ж дурною, заспокійтеся".
"Кажіть, ради Бога, й пустіть мене", — прошепотіла вона.
"Я не Дж. Piпс, — сказав той. — Та хто б я не був, а я вас люблю. Вам нема чого їхати шукати чоловіка, я маю долари, дуже багато доларів, скільки вам і не снилося".
"Що ж вам треба від мене?" — простогнала вона.
"Ви знаєте, чого мені од вас треба. Рішайте швидше, бо я не люблю, коли мене дратують. Ви почали дратувати мене з тої секунди, як прийшли до мене. Так чи інакше, але ви зробите те, чого я хочу від вас".
"Хто ви такий? — сказала вона, щоб виграти час. — Я не маю охоти зв'язуватися з каторжником".
Ріпс настоював, його слова ставали чимраз загрозливіші. Він охмелів і став гладити її рукою по грудях, по животу. Марта почала відчувати, що їй робиться млосно.