Райден примостився якраз поблизу такого куща і не зміг втриматися від того, щоб зірвати одну з ягід. Потягнувся до гілки, занадто сильно зігнувся, і гепнувся на каміння. Вуглинка вискочила з руки і жваво пострибала до води.
Видавши якийсь надзвуковий зойк, хлопець рвонув за камінцем. Обдер коліна, спланував, наче білка-летяга, животом на піщаний берег, та встиг в останню мить схопити втікачку. Переможно потрусив кулаком з врятованою вуглинкою, і отримав шикарного ляпаса від хвилі прямо в обличчя.
– Ні, ну що за знущання таке, га? – простогнав він, насилу перевертаючись і на карачках відповзаючи з зони ураження хвилями.
Через декілька хвилин, віддихавшись і оговтавшись, Райден посміхнувся.
– Відро льодяної води за пазуху – це кращий спосіб прочистити думки, так. Здається, мені вже однаково, що ти не діамант, і що тебе обробляти – то краще в копальні шахтарем йти працювати. Після таких жертв з моєї сторони я просто зобов'язаний тебе представити на виставці! І будь що буде! До того ж, може, на виставці тебе впізнає твій замовник, і я нарешті дізнаюся, звідки ти, і що ти за камінь!
І вуглинка, вмита морською водою, заблищала так, ніби її до цього полірували найкращим алмазним пилом.
Глава 12. Робота над помилками
Огранка йшла повним ходом. Завдяки тому, що Райден нарешті визначився з формою та інструментом, робота йшла на лад, і з кожною новою гранню в нього додавалося впевненості, що він все зробив правильно. Вуглинка нарешті почала приймати задуманий вигляд, хоча інколи вибрикувала, і деякі грані вимагали більше часу, ніж очікував ювелір. Втім, від задуму представити готову роботу на виставці він не відступився.
– Ти усім покажеш, мала! Ми доведемо тим пихатим діамантолюбам, що не тільки алмази гідні довгої обробки! – мотивував він і себе, і камінчик. Але виставка невблаганно наближалася, і план встигнути на неї вже здавався занадто самовпевнений. Вуглинка потребувала більш дієвих інструментів та засобів для шліфування та полірування, аніж інші камені, і Райден вже з ніг збився у пошуках.
Одного вечора він, щоб хоч якось розвіятися, згодився на пару партій у "Копальні та гноми" з Лисом, і розповів другові про проблему з інструментами.
– Ти уявляєш, її не кожен вид алмазного пилу бере! І масло шліфувальне треба не звичайне, а витримане, з якихось південних горіхів, я навіть зараз назву не згадаю. Ледь знайшов у дідових запасах банку, і та вже майже закінчилася! – переставляючи фігурку дракона по карті, пожалівся Райден.
– А, агаранове? Вимогливий тобі камінець дістався, я такого масла давно не бачив. Ним майже не користуються, та й коштує воно… Має пощастити, щоб знайти хоча б одну банку, бо його сюди і не привозять, – замислився Лис, спрямовуючи свого гнома до перспективного підземелля на карті. – Слухай, а нічогенька в твого діда колекція запасів, якщо там навіть такі скарби знайти можна!
– Є таке… Якби не ті запаси, можна було б забути про обробку вуглинки, бо навіть той розхвалений на всі боки шліфувальний верстат перегрівся, а на ній ані подряпинки!
– Та годі, "Королівський оксамит" не зміг її обробити? – Лис аж підстрибнув на стільці, від чого усі фігурки на гральному полі мало не впали.
– Я ж кажу, її майже нічим не можна обробити! – Райден дістав з колоди картку і голосно прочитав: "В печері гном з'їв апетитний гриб і вибув з гри на три ходи, бо б'ється з триголовим фіолетовим бобром".
– На твоє щастя, – фиркнув Лис, в той час як Райден своїм драконом натрапив на гномську скарбницю.
– Чиста перемога! Якби і в житті так було все просто, – зітхнув Райден. – Ще тістечко з липовим цвітом…Два! І я піду в майстерню, бо камінь сам себе не огранить.
– Іди вже, ласун, мені більше тістечок дістанеться! – пирхнув Лис, збираючи фігурки, картки і карту у коробку.
Насправді, навіть жартома жаліючись, Райден ще ніколи не почував себе більш живим. Йому було цікаво, що нового втне вуглинка, захопив сам процес підготовки, метушні, біготні по бібліотекам. Навіть невдалі розмови з іншими майстрами припали йому до душі, бо багато чого відкрили і в ньому самому і в тому, що коїться навколо.
До того ж, він засвоїв урок і більше не допускав помилок, які могли збити його з правильного курсу. Так він майже защемив ніс Дідріку дверима своєї майстерні, коли той все ж вирішив побачити, чому Райден стільки часу витрачає на якийсь обробний камінь. І категорично відмовився обговорювати вуглинку з одногрупником.
Друзі також з усіх сил підтримали хлопця. Тріша щодня нагадувала Райдену, що вже час поїсти, та приносила вечерю, коли бачила, що того неможливо витягти з майстерні. Лис взагалі створив неможливе і ввечері наступного після розмови дня приніс Райдену банку агаранового масла. На запитання, де він відкопав такий скарб, Лис зробив таке загадкове обличчя, що стало зрозуміло, що подальше опитування буде марним.
А головне, Райден перестав порівнювати вуглинку з іншими коштовностями. Вкладаючи у кожну грань усю увагу, старанність, сили та натхнення, він бачив як розквітає камінчик, стаючи справжнім шедевром. Результат тішив око, і хлопець нарешті згадав, як це – бути творцем. Бо за останні кілька місяців він вже і забув, коли майстрував прикраси за покликом душі, а не по замовленню.
За два дні до початку виставки вуглинка була готова.
Глава 13. Великий переполох через маленький камінець
Відвідати виставку може кожен житель Коріндона, приїжджі купці та гості міста. А от виставити там своє творіння – це той ще квест. Долю кожного ювелірного виробу вирішує прискіплива комісія на чолі з найвідомішими магістрами міста, тому багато майстрів взагалі не розглядає можливість участі у виставці. Деякі не впевнені у своїх уміннях, хтось боїться критики, а дехто закопується у замовлення по вуха, і не має часу на творчість. Окрім того, декілька відмов на спробу потрапити на виставку, і репутації майстра кінець. Бо хто захоче співпрацювати з ювеліром, який робить невдалі вироби? Зворотній розвиток подій також міг бути: так деякі майстри завдяки участі у виставці прокидалися на наступний день знаменитими, і купці завалювали їх замовленнями.
Згідно негласного правила, у виставці брали участь виключно магістри. Інші майстри, звичайно, мали право подати заявку, але ним не користувалися, бо магістри користувалися незаперечним авторитетом серед ювелірів.
Райден приймав участь у виставці тільки один раз, коли Тріша наполягла на тому, щоб показати дипломного пугача. Для кав'ярні це стало вдалим рекламних ходом, бо на птаха ще місяць приходили дивитися люди, попутно замовляючи каву з тістечками. А Райдену ця демонстрація принесла контракт з паном Брегелем, який сам запропонував співпрацю. Втім, не було жодної гарантії, що на другий раз так же пощастить і його роботу візьмуть до показу.
Коли він дійшов до Ювелірної палати, найбільшої та найпишнішої будови на площі Коштовностей, там вже зібралася черга майстрів. Хтось нервував, деякі зберігали спокій. А хтось, як пан Грінберг, світився від самовпевненості, рівень якої просто зашкалював. Просувалась черга досить швидко, і судячи по виразам обличь майстрів, які виходили з будівлі, лише одиниці змогли пройти суворий відбір комісії.
Коли візок з верстатом Грінберга ледь протиснувся крізь розчинені двері, Райден перевів дух. Дивитися на ту катівню для дорогоцінних каменів було важко, і настільки ж гірко було розуміти, як багато майстрів підхоплять цю ідею механізації огранки.
Незчувся, як прийшла черга до нього. Пройшов через коридор, пишну залу, уставлену вітринами для майбутніх експонатів, і де вже встановлювали верстат Грінберга. П'ятеро членів комісії знайшлися в наступній невеличкій залі, і серед них Райден впізнав Лідмора Стужвільсона.
В голові одразу ж промайнули думки про кінець репутації, але відступати було вже нікуди. І взагалі, що кримінального в обробці недорогоцінного каменю? І Райден, видихнувши, продемонстрував вуглинку комісії.
Виявилося, це таки кримінал. Настільки кримінал, що кримінальніше не буває!
– Що це? – з подивом запитав один з членів комісії, коли Райден поклав на підставку камінець.
– Робота, яку я хочу представити на виставці, – твердо відповів майстер, роздивляючись ошелешені обличчя.
– Емерісон! – зневажливо пирхнув голова комісії, сам Лідмор Стужвільсон, вершитель ювелірних доль і руйнівник репутацій. – І чому я не здивований, Емерісон, що саме тобі прийде на розум думка принести якийсь поробний камінь в якості демонстрації своїх вмінь?
Райден посміхнувся, але нічого не відповів, і Стужвільсон продовжив:
– Недарма я наполягав на тому, щоб відмовити тобі у званні магістра! Але деякі… – зирк на Кронсона – вирішили віддати дань знаменитому прізвищу. І от, панове, маємо, те що маємо. Оцей ваш…нащадок фамілії вирішив зганьбити саму суть звання магістра!
Кронсон демонстративно став дивитися у вікно, інші мовчки переводили погляд з камінчика на хлопця, з хлопця на Лідмора, і знову на камінь.
Райден же несподівано відчув себе спокійним, як море у штиль. Нападки Стужвільсона його не дивували, бо той ще з університету дошкуляв хлопцю. Дід Густав ще замолоду втер носа Лідмору, вигравши усі конкурси майстерності, де вони обидва приймали участь, і можливість відігратися хоча б на онукові була занадто спокусливою, щоб їй не скористатися. І Лідмор нею користувався при кожній нагоді! А от мовчазна підтримка інших членів комісії ображала. Хлопець знав, що його вуглинка виглядала просто неперевершено. В неї було вкладено стільки часу та натхнення, скільки бачив не кожен діамант у короні кронпринца!
– Гаразд. І що з нею не так? – запитав він Стужвільсона.
Той вирячив очі, наче Райден запитав у нього щось непристойне.
– Ти що, знущаєшся? Воно ж чорне, ото твоє каміння!
Напевно, якби Стужвільсон лаяв майстерність Райдена, він би змовчав. Але нападки на камінчик – це вже занадто. – І що? Її огранка стала від того менш трудомісткою? Чи шліфовку гірше видно? Чи ви не бачите гру світла?
– Яка гра?! Яке світло?! Це що, по-твоєму, діамант якийсь? – Стужвільсон аж повітрям запнувся від обурення. – Чотири пункти оцінки будь-якого каменю: розмір, колір, огранка, прозорість. Як ми повинні оцінювати прозорість каменю, коли він чорний?!
Райден замість слів просто взяв камінчик, і підніс його до променю світла з вікна.