Тричі прокричали "Віват", знявши головні убори.
Корабель пішов, а я почав розбиратися з несподіваною появою у князівстві риболовецького флоту. Ця трійця, що прибула на першому кораблі, знайшла у лісі витриманий повалений дуб і нишком палила та довбала його, в той час як я назначав у поміч двом їхнім жінкам (один справлявся кругом) матросів у поміч при будівництві житла. Вилаявши за ініціативу, що йшла урозріз з моєю політикою глухої ізоляції, я заборонив їм спускатися до моря нижче останньої садиби села. Ну а вверх, зрозуміло, хоч до самих витоків. Річка Смородинка, на березі якої ми оселились, несла свої води з доволі далеких гір, мабуть мала притоки, то я і визначив її як місце крейсування риболовецького та пасажирського флоту на найближчі роки. Моя іронія щодо пасажирів ґрунтувалась на тому, що дублянка вже перевозила жінок на той берег, де були зарості гарної смородини.
Цей гідронім до річки прилип негайно і на мої боязкі зауваження, що де "Пучай-ріка", там принесе нелегка якогось місцевого дракона, або навіть заявиться який-небудь Змій-Горинич із Старого Світу, ніхто не звернув уваги. Я прекрасно пам'ятав, що в ізольованому субтропічному населеному пункті вимагати, щоб "хижі красили у однаковий колір" небезпечно. Тим більше, що мені ніхто не пришле озброєне відділення вояк, щоб я їх розмістив, скажімо, у курнику, де сиділа єдина наша квочка та бігало на розвод декілька інших пернатих. Тому я скромно прийняв назву, зберігаючи авторитет для більш серйозних колізій, яких і так вистачало.
Назустріч мені свійськими вутками йшло декілька жінок. Скоро село буде велетенськими яселками. Моє опереткове князівство втаємничилось, наскільки вийшло, і сіло в самоізоляцію. Ми не побажали потрапляти на мапи світу.
© Марко Східняк . Автор. 2020.