Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга)

Анатолій Власюк

Сторінка 9 з 42

Якби Бог у ту мить побачив страшну посмішку на обличчі у Віталіни, він би жахнувся своєму творінню. А за земними мірками нічого особливого не трапилося. Просто кат і жертва помінялися місцями.

33

Уже другу добу від Лілі не було жодних звісток. Спочатку в порожнечу лунали гудки, а потім і вони зникли. Операторка байдужим голосом сповіщала, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.

Генерал інфаркту не знаходив собі місця. Звісно, він чудово розумів, що насправді відбувається в Криму і що можуть зробити з людьми, які люблять Україну. Ліля належала саме до таких.

Дзвінки до редакції, в якій працювала Ліля, теж нічого не дали. Спочатку він розмовляв з головним редактором. Той запевнив, що робить усе можливе, аби з'ясувати, де Ліля. З цього генерал інфаркту зробив висновок, що той не володіє ситуацією і взагалі, мабуть, не розуміє, що відбувається. Потім доступ до телефону головного редактора обірвався, генерала інфаркту стали футболити по редакційних відділах, але там, звісно, теж не знали, що з Лілею.

Він телефонував у міністерство, до своїх знайомих військових у Крим, був готовий піти на поклін до самого лихого, аби дізнатися, що з внучкою. Відчував, що всюди його холодно вислуховують, але розумів, що ці люди палець об палець не вдарять, аби допомогти йому в біді.

І тоді йому зателефонував Іван Андрійович. Він пам'ятав цього скромного чоловіка. Здається, той уже став полковником СБУ, свого часу вони пересіклися по одній справі. Тепер генерал інфаркту думав, що той щось знає про Лілю. Звісно, такі речі по телефону не обговорюють, і він запросив полковника до себе додому.

З'ясувалося, що той в органах уже не працює, входить до керівної структури якоїсь громадської організації, що має світле майбутнє, – так і сказав. Це розчарувало генерала інфаркту, бо провідники комунізму, цієї найбільшої утопії світу, теж обіцяють світле майбутнє. Але ж не буде він через це виганяти чоловіка.

Насправді Івана Андрійовича зацікавила записка, надіслана генералом інфаркту Турчинову. Він уже й забув про неї, бо день і ніч думав про Лілю, тому віддав цьому ввічливому чоловічкові свою писанину і відповідь в.о. президента – з єдиною метою, аби той чим швидше йшов геть. Все втрачало сенс, коли не знаєш, що з внучкою.

А в Івана Андрійовича, здається, розв'язався язик від правдивого закарпатського коньяку, яким його пригостив генерал інфаркту. Він розповідав про те, чого не можна було почути по телевізору чи прочитати у газетах. Наприклад, повідомляли, що невідомі викрали генерал-полковника, директора департаменту по роботі з особовим складом адміністрації Державної прикордонної служби України Михайла Коваля. Звісно, у світлі протистояння з Росією це приписували російським спецслужбам, а Іван Андрійович казав, що до цього причетні російські байкери. І сміх, і гріх! Але чоловік знав, що говорить, бо різноманітна інформація, недоступна простим смертним, продовжувала і досі надходити до нього.

Пройшовся він і по Турчинову, що насторожило генерала інфаркту, бо прозвучало якось нещиро, в надії прихилити на свій бік, бо ж знали його ставлення до цього чоловіка, та й із самого змісту записки до в.о. президента можна було зробити певні висновки. Іван Андрійович знущався з Турчинова, низько оцінивши його кадрові призначення. Так, першого березня Турчинов призначив Дениса Березовського командувачем Військово-морських сил України, а вже наступного дня той у присутності самопроголошеного прем'єр-міністра Автономної Республіки Крим Аксьонова прийняв присягу на вірність жителям Криму і міста Севастополя.

Іван Андрійович розумів, що не вдалося витягнути генерала інфаркту на відверту розмову. А він багато чого хотів почути, бо не за власною ж ініціативою прийшов сюди, та й копію документа, скерованого Турчинову, в їхній організації вже мали.

Залишався останній козир – і він його викинув.

– Розумію, що ти переживаєш за внучку, – сказав Іван Андрійович, – але завтра матимеш хороші новини.

Генерал інфаркту не пам'ятав, щоби переходив на "ти" з Іваном Андрійовичем, проте готовий був витримати будь-яке панібратство, навіть приниження, аби взнати, що з Лілею. Колишній полковник СБУ сказав, що більшого, на жаль, сказати не може, але запевнив, що з внучкою все гаразд.

Коли він пішов, у генерала інфаркту розболілося серце. Чи не вперше за багато років згадав Бога. Мусить жити, щоби побачити Лілю.

34

На громадські слухання щодо встановлення пам'ятника Тарасові Шевченку в Дрогославі збиралися довго й знервовано, аж поки не пересварилися між собою.

Ініціатором цього сімейного походу була Марина. Андрій не смів їй суперечити, хоча відразу було видно, що йому ця затія не до душі. Його батьки теж збирались як мокре горить, а коли Марина зауважила, що з такими темпами вони прийдуть лише тоді, коли громадські слухання закінчаться, батько Андрія психанув і сказав, що нікуди він не йде. Свекруха винувато дивилася на Марину: мовляв, нічого не зроблю з цим упертим чоловіком і теж мушу залишитися вдома. Але по ній було видно, що вона навіть рада, що нікуди не йде, бо її взагалі було важко витурити із квартири.

Мабуть, похід у місто взагалі би не відбувся, але Петрик і Павлик вже були вдягнені й повсякчас смикали маму й запитували, коли вони підуть гуляти. А тут ще Іванна Степанівна постійно телефонувала, аж поки Марина не крикнула мамі, що вони вже виходять. В Андрія не було вибору, бо він втрачав рештки хоробрості, коли наштовхувався ось на такий войовничий погляд дружини.

Іванна Степанівна чекала їх біля ратуші. Людей перед входом до приміщення не було, і Марина подумала, що всі вже на громадських слуханнях. Але коли вони зайшли до сесійної зали, то зрозуміли, що якби не їхня сімейка, то нікому було би говорити, де в Дрогославі встановлювати пам'ятник Тарасові Шевченку. Сюди нагнали працівників ратуші, а людей, які самі прийшли і мали би представляти громаду міста, було не більше двадцяти осіб.

До сесійної зали заглянув міський голова. Оцінивши, що йому ніщо не загрожує, прикликав до себе заступника із гуманітарних питань і сказав, що має більш важливі справи, а тому доручає йому вести зібрання. Той ошелешено глянув на шефа, зрозумівши, що його кидають під танк. Але міський голова пішов, не давши заступникові жодної можливості на відступ.

Люди гомоніли, бо зазначений час початку громадських слухань уже давно минув. Врешті-решт, заступник міського голови наважився і почав щось говорити. Виходило, що у дрогославців просто нема іншого виходу як дев'ятого березня з нагоди двохсотріччя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка відкрити у Дрогославі монумент, на якому згодом постане пам'ятник йому.

Не встиг чоловік, якого підозрювали у тісних стосунках з Партією регіонів, завершити це речення, як з місця зіскочив Орест Бориславський. Колись він працював головним архітектором міста. Казали, що з роботи його вигнали за постійну пиятику, але сам Орест стверджував, що не зміг знайти спільної мови з колишнім керівництвом міста.

На обличчі в Бориславського виступили величезні червоні плями. Важко було зрозуміти, чи це в нього піднявся тиск, чи давався взнаки випитий напередодні слухань алкоголь. Втім, це вже не мало жодного значення ні для присутніх дрогославців, ні для самого Ореста Бориславського. Головним стало те, що він сказав.

Колишній головний архітектор міста назвав нинішню владу непрофесійною, злочинною і байдужою. Працівники ратуші, не змовляючись, глянули на заступника міського голови, очікуючи, як той зреагує. А він опустив голову, заглиблюючись у папери, ніби це його зовсім не стосувалося. Голос Ореста Бориславського набирав обертів. Якщо колишній головний архітектор і вжив напередодні громадських слухань якусь дозу алкоголю, то тепер усе випарувалося і аж ніяк не могло позначитись на його мові.

Несподівано заплакав Павлик і став тягнути маму за руку, аби вийти із сесійної зали. На Марину всі звернули увагу. Орест Бориславський замовк, ніби даючи шанс молодій мамі: залишитись чи піти. Брата у плачі підтримав Петрик, і в Марини не було вибору. Вслід за нею із сесійної зали вийшов Андрій. Іванна Степанівна залишилася. За внуками доглянуть, а ось пам'ятник Тарасові Шевченку – це важливіше.

35

Здається, за цілий день, аж поки не прийшов додому, він не зронив жодного слова. Такого приниження Володя не відчував ніколи за всі попередні роки свого життя. Здоровий глузд підказував йому, що треба мовчати, але душа рвалася на волю, і він ґвалтував душу, стримуючи її, щоби не показати всім навколишнім, що справді думає з цього приводу.

В автобусі, коли їхав на роботу, двоє чоловіків говорили між собою про Путіна і Росію, про те, що Донбас має стати частиною Росії, як і Крим. Всі пасажири мовчали, прислухаючись до цієї розмови. Здається, вони не заперечували. Хоча, хто його знає. Можливо, хтось і був проти, але мовчав, як Володя. Собі дорожче. Чи просто були невиспані, похмурі, злі цього ранку, і на жодні розмови їх не тягнуло.

На роботі теж багато хто говорив, що Донбас має розлучитися з Україною – і чим швидше, тим краще. І знову Володя змовчав. Здається, ще недавно, особливо до дня народження мами, вступив би в гарячу суперечку з цими людьми, захищаючи рідну неньку Україну. А зараз немов води в рот набрав, відчуваючи себе злочинцем. З'ясувалося, що саме мовчання і є найстрашнішим злочином – особливо, коли усвідомлюєш, що міг сказати, захистити, і тоді б не було того, що сталося.

Весь день вулкан дрімав усередині нього, щоби вивергнути лавину, коли Володя прийшов увечері додому. Жертвами стали дружина і діти. Ніхто нічого не розумів, що це з ним трапилось. А він чіплявся до будь-якої дрібниці, говорив несусвітні речі, хоча усвідомлював, що претензії насамперед має виставляти сам собі.

Трохи заспокоївся, коли пішов у підвал за закрутками. Вибрав баночку огірків і повидло з абрикосів. Закурив, трохи заспокоївся. Згадав маму і розмову з двоюрідним братом Андрієм Чернюком. Щоб вижити, треба бути обережним. З'їдять – і не скривляться.

За вечерею дружина і діти бути тихими і смирними. Не зронили жодного слова. Він теж мовчав, але вже веселіше дивився на світ. Нічого він самотужки не змінить.

6 7 8 9 10 11 12