Мабуть, чоловік хвилюється, діти виглядають маму з вікна. І йому теж пора.
Вони мовчки йдуть до автобусної зупинки, старанно оминаючи з різних країв калюжі.
У неї таке враження, що скоїла не знати який злочин. Заспокоює себе, що нічого не було і не могло бути, але все одно бентежно на душі.
Підійшов її автобус. Вона дякує. Він мовчить, лише тривожно дивиться на неї. Продовження не буде? Вона винувато усміхається й заходить до салону.
Тут багато людей. За їхніми спинами вона не бачить його на автобусній зупинці. Розуміє, що в нього інший автобус, і йому їхати не туди, куди їй.
Вона думає про нього увечері. Коли діти лягають спати і чоловік хоче її, каже, що в неї болить голова. Нічого в неї не болить, і чоловік, здається, іронічно дивиться, але їй байдуже.
Упродовж наступних днів, тижнів, місяців вона, здається, геть чисто втратила розум, постійно думаючи про нього і шукаючи на тій автобусній зупинці, де вони зустрілись. Але, мабуть, тепер були там у різний час або він змінив місце проживання і роботи.
Сірі будні засмоктували її. З кожним днем вона все менше й менше думала про нього. В неї з'явився коханець, який чимось нагадував того чоловіка. Але це все було не те, не те, не те.
Спогади про цю незабутню зустріч у кав'ярні вивітрювалися з плином часу. Тепер вона згадує про нього лише тоді, коли п'є каву. І це найсолодший спомин у її житті.
15 вересня 2016 року
КОХАНЦІ УЛЯНИ
Уляна підзалетіла. Їй не виповнилося ще й вісімнадцяти, а змушена була вийти заміж.
Десь на шостому місяці вагітності, вже після весілля, зійшлася з сусідом.
Той спочатку взяв її ззаду — і це Уляні сподобалось, бо вона ще жодного разу так не пробувала. З чоловіком усе було класично: вона знизу, він згори. Крок вліво, крок вправо — щоб ніяких недозволених задоволень. А Уляна завжди хотіла чогось незвіданого і забороненого.
Потім вона осідлала сусіда згори. Це їй теж сподобалось.
Зовсім не сподобалось збоку, бо сусід добряче притиснув їй ногу. Дала йому втретє скінчити в себе і пішла з кислою міною на обличчі.
Десь через три місяці після того як Уляна народила першого хлопчика, в її житті з'явився доцент із місцевого університету. Він був старшим від неї на шістнадцять років. Уляні сподобалося, що він ставиться до неї як до жінки, а не як до шльондри. Але доцент був занадто правильним і прісним, а тому доволі швидко набрид Уляні. Та й особливих сексуальних утіх з ним вона не зазнала.
Чоловік пиячив, і від нього не було жодної користі в ліжку.
Уляна чула про чисте кохання і принца на білому коні. Але в її житті все було по-іншому. Вона ніколи нікого не кохала. Мабуть, тому, що в їхньому місті коней не було, так що принц, в якого б вона могла закохатись, не передбачався.
Коли їй виповнилося двадцять п'ять, вона вже мала двох синів і донечку. Щоразу, коли чоловік був тверезим, він використовував свій єдиний шанс.
Чоловік згадав про її ювілей десь через тиждень після цього. Звичайно, нічого не купив, бо не мав за що.
– Зозулько, – хотів пригорнути і поцілувати.
Уляна не піддалась.
До тридцяти, поки діти підростали, була зайнята лише ними. Світу Божого не бачила. Було не до коханців.
Чоловік зовсім спився.
Влітку Уляна поїхала з дітьми до мами. Тут закрутила роман з сільським вчителем. Він був смішним. В окулярах. Читав Уляні вірші. Їй було цікаво вчити його сексуальним премудростям і самій експериментувати.
Щось треба було поїхати до міста. В автобусі Уляна познайомилась з двадцятирічним юнаком. Його звали Юра. Він не вірив, що їй тридцятка і в неї троє дітей.
Кохалися несамовито в гаражі. Юра був молодий і свіжий. Сексуальна енергія била в ньому через край. Уляні, як ніколи, було добре з ним.
Наступного дня збрехала мамі, що щось забула купити в місті, й знову поїхала до Юри.
Щовечора кохалась з учителем, а по суботах — з Юрою. Здавалося, що якби підвернувся ще якийсь чоловік, не відмовила б і йому. Але ніхто не підвертався.
Літо швидко закінчилось. Треба було їхати додому.
Хлопчиків — до школи, малу — в садочок. На вічно п'яного чоловіка не звертала жодної уваги, ніби його не існувало на білому світі. Навіть коли був тверезий і ліз до неї, зіштовхувала з ліжка на підлогу.
Влаштувалася на роботу продавчинею. Власник магазину в перший же день роботи взяв її у підсобці. Задоволення не отримала. Боялась втратити місце. Уляні здавалося, що інші продавчині знають, що у підсобці відбувається, бо з ними, мабуть, витворяли те ж саме.
До неї постійно залицявся якийсь старенький. А одного разу підстеріг, коли вона поверталася з роботи, і запросив до себе додому на каву. Мала ще час, поки донечку треба було з садочку забирати.
В хаті у старого був бардак. З'ясувалося, що його дружина померла ще років десять тому. З того часу він жив один.
– Переселяйся до мене, – запропонував старий.
– У мене троє дітей, – сказала Уляна.
Він не повірив і почав, сміючись, притискати її до себе.
– Діду, та у вас не стоїть, – без злоби зауважила Уляна.
Старий розплакався.
Потім він розповідав їй про жінок, яких йому вдалося завоювати. Уляні було цікаво.
Інколи вона приходила до нього прибирати. Не думала брати за це гроші, але старий платив.
Одного разу попросив її пройтися перед нею голою. Дід був добрий, і вона роздягнулася.
Старий цілував її туди, куди вона давно хотіла, але не наважувалася жодному чоловікові сказати про це. Оргазм йшов за оргазмом, і ще ніколи в житті їй не було так добре.
Чоловіка збила машина. П'яним переходив дорогу. Його забрали до лікарні.
Уляна вночі була біля нього. За дітьми доглядала сусідка. Черговий лікар запропонував каву. Йому було вже під п'ятдесят, але в штанях вистовбурчилося чимале багатство. Уляна, здається, висмоктала все, до останньої крапелинки.
– Гарна дівчинка!
Мабуть, це була найвища похвала у нього.
Чоловік помер через три дні.
Коли його поховала, Уляна зрозуміла, що більше ніколи нікого не покохає, заміж не вийде і до кінця свого життя приречена на коханців.
17 вересня 2016 року
СВІТЛА
Її кликали Свєтка або Світлана.
І лише чоловік з другого під'їзду — Світла. Він був старшим від неї на вічність.
Якось вона посварилася з чоловіком. Сиділа надворі на лавці. Він підійшов до неї і сказав:
– Тобі не можна бути такою. Ти у нас світла людина. Світла.
Вона усміхнулась.
Коли він її бачив, не чекав, поки вона першою привітається з ним.
– Привіт, Світла! – кричав здалеку.
Діти його любили. Коли він сидів на лавці, збиралися біля нього. Розмовляв з ними, як з дорослими, і бавився, мов дитина.
Зранку його забрала швидка.
Під час обідньої перерви Свєтка вже була у нього в лікарні.
– Ану усміхнись, – сказав він. – Ти у нас світла людина. Світла.
Коли він помер, сонце на небі сховалось за хмарами.
Він приснився Свєтці десь через рік. Сидів на лавочці у їхньому подвір'ї.
– Привіт, Світла! – гукнув, побачивши її. – Не сумуй. Ти у нас світла людина. Світла.
18 вересня 2016 року
МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ
В автобус, важко спираючись на палицю, зайшов старий.
На східцях його підтримав чоловік у джинсах і вишиванці.
Юнка у прозорій блузочці метнулась із сидіння й уступила йому місце.
Старий сів, важко віддихуючись.
Автобус рушив.
Спека була на дворі, а в автобусі — справжнє пекло.
Додому ще дві зупинки. Треба витримати.
Серце підходило до горла. Старому стало бракувати повітря.
Це помітила повненька жіночка. Вона підскочила до нього з валідолом у руці.
Чоловік в окулярах простягнув йому пляшку мінеральної води.
Стало легше.
Ось і його зупинка.
Юнка у прозорій блузочці теж тут виходила. Запропонувала провести його додому. Він рішуче мотнув головою: ні.
Автобус від'їхав.
Старий стояв, важко спираючись на палицю.
Як же він ненавидів усіх цих людей! Вони обрали Україну, відібравши у нього Радянський Союз, де в нього все було.
18 вересня 2016 року
СОНЯШНИКИ
Петро з нашого села — дивний чоловік. Він красивий, добрий, хазяйновитий, але має шпака в голові.
Ось йде по вулиці, щось сам до себе говорить. А там якийсь пес загавкає. Петро зупиниться й починає до того пса промовляти. Вже той і гавкати перестав, і до буди сховався, а Петро все його виховує. Аж поки господар з хати не вийде, Петро не вступиться. А бідний пес у буді вже до вечора сидить, боїться, щоби Петро знову не з'явився і не соромив його, чого це він від нічого робити гавкає.
І роботящий Петро, сам город порає, бо мама хвора лежить. І вдома все вміє зварити-випрати, нехай жінки сховаються. Але соромляться за нього заміж виходити, бо дивний, людських пересудів бояться.
У березні померла Петрова мама, а в квітні і він сам десь завіявся. Казали, що на заробітки поїхав. Тітка, його мами сестра, вряди-годи приїжджала із сусіднього села за хатою доглядати.
Довго Петра не було, вже й забувати про нього стали. Думали, що пропав уже на тих заробітках. Аж ось з'явився Петро в селі. Худющий-прехудющий, одні очі світяться. Ані копійки не привіз, в одязі подертому приїхав, у шльопанцях на босу ногу. Посміялося все село. Ото доробився Петро. Та що з дивака візьмеш.
Правда, всі відразу помітили, що Петро змінився. Став мовчазний. Бувало, йде селом, розмовляє сам з собою, а тепер — ані пари з вуст. Та й у селі майже не з'являється. А коли вже треба десь йому піти, то собаки брешуть на нього, а він жодної уваги не звертає. Що за чудасія?
Питають у нього:
— Петре, як там заробітки?
А він, ніби й не помічає кпинів:
— Краще би вас там не було.
І більше — ні слова. Розумій як хочеш.
А то ще одне дивацтво втнув. Люди намагаються собі городи розширити, щоби картоплі більше було, бо ж часи зараз непевні, а в Петра замість городу — соняшники. Лише біля хати декілька грядок, де колись покійна мати квіти садила, там у нього картопля. Отак у тих соняшниках може цілими днями й пропадати. І що він там робить?
Сміються люди з цього, а Петро нічого не каже, відвертається, ще й руками сердито махає. Вже й підступитися до нього бояться.
Якось приїхали до нашого села кореспонденти зі столиці. Машина така цікава в них, зроду-віку не бачили, камери, фотоапарати. Думаємо, до кого це? Кому ж слава прийшла, а ми не знаємо?
Яким же було наше здивування, коли столичні люди поїхали до Петра. В соняшниках його і знайшли. Ото, думаємо, щось натворив наш Петрусь на заробітках.
Бачимо, беруть у нього інтерв'ю, фотографують, на камеру знімають.