Але коли приходила інша маршрутка, на автобусній зупинці знову накопичувався натовп, і Василя Степановича разом з його дипломатом виносили подалі від заповітних дверцят.
Йому доводилося чекати довго, аж поки п'ята чи шоста маршрутка не брала його в свої обійми. Хоча доводилося їхати у переповненій машині та ще й у напівзігнутому стані, все ж Василь Степанович був радий і цьому.
Він був інтелігентом. І батько його був інтелігентом. І батьків батько був інтелігентом. Батько й дід не закінчували вищих шкіл, були звичайними селянами, але ота вроджена інтелігентність супроводжувала їх усе життя.
У провінційному місті, коли нема води і тепла, їздять переповнені маршрутки, важко залишатись інтелігентом. Та ще коли дружина зранку доїдає, плюгавий начальник щоразу показує свою вищість, а дітям від батька, нічого, крім грошей, здається, не треба.
Василя Степановича нервувало те, що люди не стоять у черзі, що у пошуках мобілок і гаманців нишпорять цигани, але він усвідомлював, що нічого змінити не зможе, як би не хотів цього. Владі важко було пустити по маршруту великий автобус, в який, особливо у години "пік", зайшли би всі, хто бажає, бо тоді була би втрачена значна частина прибутку. А люди мордувались, хоча були гідні того, аби їхати комфортно, а не терпіти владу, яку самі ж і обрали.
Того дня мало щось трапитися. І не тому, що плюгавий начальник поставив ультиматум: або Василь Степанович вчасно приїжджає на роботу, або … Начальникові добре: у нього персональне авто. Коли він їхав на роботу, ніколи не дивився, що на тротуарі мало не на кожній автобусній зупинці скупчилися його підлеглі. В нього й думки не було, аби когось із них запросити в машину. На те він і начальник. Інтелігент. І батько в нього був інтелігентом. І дід теж був інтелігентом.
Василь Степанович дав собі слово неодмінно втиснутися в маршрутку, яка під'їхала. Він намітив оком найкоротший шлях до заповітних дверцят, уже бачив, як відріже нахабних студенток. Аж тут бабуся віку його матері несподівано виросла перед ним – і всі наполеонівські плани Василя Степановича завалились, як порода у шахті.
Влізти в наступну маршрутку йому завадила вагітна жінка. Потім – кремезний чолов'яга, який своїм поглядом притлумив усі намагання Василя Степановича відвоювати своє місце під сонцем. Потім – ще хтось, аж поки він не сів у звичну п'яту чи шосту маршрутку і, звісно, знову запізнився на роботу.
Йому поталанило. Плюгавого начальника ще не було. Казали, що його викликали до міського голови і за щось пропісочили. Коли той з'явився без жодного виразу на обличчі, йому вже було не до підлеглих, а тим паче – не до Василя Степановича.
Наступного дня Василь Степанович дав собі слово не бути слабаком і таки втиснутися в потрібну маршрутку, аби вчасно приїхати на роботу. Йому це вдалося, хоча не із першої, але все ж із третьої спроби. Він пишався тим, що не запізнився на роботу, а приїхав навіть на десять хвилин раніше. Відтак з кожним днем він ставав усе рішучішим, і його жертви – нахабні студентки, бабці з клунками, дебелі дядьки – залишалися стояти на тротуарі, з ненавистю дивлячись на тих, хто вліз до маршрутки. Спочатку він стояв у маршрутках, а потім навіть сидів, безпардонно займаючи вільне місце, яке хтось зайняв для тих, хто не встиг ще втиснутись у маршрутку. Василь Степанович дивився у вікно або вдавав, що спить, якщо над ним нависали старші люди або жінки.
За короткий проміжок часу, поки міський голова віддав бандитові на відкуп автотранспортні перевезення, у Василеві Степановичу помер інтелігент, хоча він і закінчив вищу школу. Інтелігентність – це як вагітність: вона є або її нема. З'ясувалося, що інтелігентності у Василя Степановича не було, якісь інші гени передалися йому від діда і батька.
Правда, ніхто й не помітив, що Василь Степанович перестав бути інтелігентом.
ЛІХТАРИК
На саме Різдво старому Петрові колядники вкрали ліхтарик.
Прийшли хлопчики колядувати. Не знав їх. Чемні такі, ввічливі. Гарно колядували. Коли закінчували, метнувся старий Петро до спальні за грішми. Повернувся. Обдарував кожного. Гарно подякував колядникам.
Наступного дня знадобився йому ліхтарик, щоб у підвал залізти. Нема ліхтарика. Де вже тільки не шукав. Аж тоді пригадав собі, що ліхтарик лежав на столі у веранді. Там, де колядники були. Ніхто інший не міг забрати.
Стало боляче. І навіть не тому, що хлопчики Різдво спаскудили. Ліхтарик був останньою пам'яттю про сина, який загинув на війні. Привезли його минулої осені в закритій труні. Сказали, що міна вибухнула неподалік. Дружина старого Петра зомліла, а через декілька днів її паралізувало. Лежить і досі, мов мертва, не говорить.
А молоденький капітанчик, який привіз сина у труні, сказав:
– Ось, батьку, ліхтарик вашого Івана. Нехай тепер вам посвітить.
Світив до вчорашнього дня. Тепер згас навіки.
8 січня 2018 року
СКУПИЙ
У нашому будинку найбільшу пенсію мав Олексій Дмитрович. Поштарка якось прохопилась із заздрості й видала "військову таємницю". Ще б пак! Чоловік усе життя пропрацював у нафтовій промисловості, по Сибірах мотався, добряче заробляв, так що міг мати хорошу пенсію. А ще після пенсійної реформи Гройсмана йому її збільшили.
Поза очі Олексія Дмитровича називали Скупим. Саме так – з великої літери. "Хто пішов? – Скупий. – А ти чула про Скупого? – Ні, а що? – Та кажуть, що Скупий…".
Ходив він у піджачку з минулого тисячоліття і в таких же потертих джинсах, лише сорочки інколи змінював. Шапок не визнавав. Навіть узимку блистів лисиною. Казали, що опустився, коли померла дружина. А коли син загинув у Щасті, взагалі став дивакуватим. Жив – ніби нікого не помічав. Навіть із сусідами не вітався. І вони перестали.
Коли в третьому під'їзді помер Алік-наркоман, голова ОСББ "Ромашка" Роман Наконечний найперше поцікавився у дружини, скільки Скупий може дати на похорон.
– Та хоч би п'ятдесятку дав! – мовила та іронічно.
Хоча Аліка-наркомана недолюблювали, а дехто й боявся, все-таки було шкода його стареньку матір. Пенсія мізерна. Ще й син майже все із хати виніс. Тому давали хто скільки міг. І триста гривень, і п'ятсот, а Петро з двадцять третьої квартири, який нещодавно повернувся із заробітків, тисячу вивалив, навіть не скривився.
Скупий довго не відчиняв двері, хоча Роман Наконечний знав, що той вдома, бо бачив, як він заходив до під'їзду. Несподівана злість взяла за жабри голову ОСББ "Ромашка" – витискав із дзвінка все що міг.
Нарешті двері відчинились. Скупий грізно дивився на сусіда і мовчав.
– Тут така справа, – знітився Роман Наконечний. – Помер Алік-наркоман із третього під'їзду. Ви ж знаєте, там бідося в хаті, мати старенька…
А цього голова ОСББ "Ромашка" ніяк не очікував. Скупий зачинив перед самим його носом двері, не дослухавши речення до кінця.
Спочатку Романові Наконечному відняло мову, лише ротом хапав повітря. Коли ж прийшов до тями, хотів на весь під'їзд голосно сказати, що він думає про Скупого з цього приводу – але не встиг, бо двері розчинилися знову і голова ОСББ "Ромашка" побачив у своїй долоні зім'ятого Грушевського. Таки правду казала дружина.
Двері так само зачинились.
– І що він робить з тією пенсією? – запитував у дружини за вечерею.
– В могилу з собою не забере, – глибокодумно сказала та в тон чоловікові.
Десь через три місяці після цього Скупий помер. Звечора вхопило серце. Забрала "швидка". Біля Скупого ніхто особливо не ходив, бо в нього не було грошей. А зранку його не стало.
Голова ОСББ "Ромашка" взяв гріх на душу, і поки нікого не було, ретельно обшукав квартиру Скупого, але грошей не знайшов. Сказав дружині, що доведеться покійного ховати за кошт мешканців будинку – і пішов збирати гроші.
Давали мало, відводячи погляди і нарікаючи на Скупого, що він був поганою людиною. Роман Наконечний розумів, що треба докласти своїх грошенят, поки держава віддасть. А ще мав надію на знайому нотаріуску, щоби забрати собі приватизовану квартиру Скупого.
Після обіду хтось йому подзвонив у двері. У вічко побачив двох хлопців у військовій формі. З'ясувалося, що від початку російсько-української війни Скупий допомагав їхньому добровольчому батальйонові, закуповуючи на свою пенсію все необхідне. Звісно, що міг, бо хоч гроші й великі, але не настільки, щоб усі потреби задовольнити. Для них він став названим батьком. Сказали, що беруть похорон на себе. До вечора ще їхні хлопці підтягнуться.
Роман Наконечний не поспішав віддавати гроші мешканцям будинку.
Ще ніколи у Дрогославі на похоронах цивільного не було так багато військових.
Скупий заповідав продати свою квартиру. Хлопці з добровольчого батальйону мали використати гроші на свій розсуд.
12 червня 2018 року
ДЗВІНОК ПОКІЙНИКА
На мобілці висвітлило незнайомий номер.
– Василю, привіт! Це Іван Степанович.
Іван Степанович – мій колишній тренер з боксу.
– А, Іван Степанович, радий вас чути. Як здоров'я?
– Та не жаліюсь. Хотів запросити тебе і твого батька на п'ятдесятиріччя нашої боксерської школи.
Щось кольнуло мене в груди.
Тато привів мене малим до спортивної школи. Тренером з боксу виявився Іван Степанович. Він глянув на мене і сказав татові:
– Він нам не підходить. Повірте, боксера з нього не вийде.
У моїх очах стояли сльози. Тато глянув на тренера, відвів його вбік і щось гаряче шептав. Я нічого не міг розібрати.
Нарешті вони підійшли до мене.
– Боксера з нього не вийде, – сказав, усміхаючись, Іван Степанович, – але захищати себе від хуліганів я його навчу.
Я хоч був малий, але впертий. Затявся довести тренерові, що боксер з мене таки буде. Їздив на чемпіонати, здобував призові місця, хоча відчував, що це не моє.
Завдяки боксу я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Якось захистив її від хуліганів.
Дружина і поставила хрест на моїй спортивній кар'єрі.
– Хочу ходити з нормальним чоловіком у гості, – сказала вона. – А в тебе якщо не ніс зламаний, то синці під очима.
Ну, зламаний ніс залишився на все життя, а ось з боксом я зав'язав.
– Іване Степановичу, ви що, забули? Тато вмер три роки тому. Ви ж були на похороні.
Наступила довга пауза.
Я кричав: "Алло! Алло!", але марно. Подумав, що перервало зв'язок. Вимкнув телефон, а потім набрав номер Івана Степановича. Операторка байдужим голосом сповістила, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.
І тут мене ніби струмом вдарило.