А разом з нею безсмертною стає і людина, яка її прийняла. Однак досить вівці втекти, як людина втрачає безсмертя. Усе залежить від вівці. Якщо людина їй подобається, вона може залишатися в ній десятки років. А як ні – вмить людину покидає. Людей, яких вівця не злюбила, називають "знеовченими". Такими от, як я…
… – Після того, як вівця вселилася в мене, я почав вивчати місцеві звичаї і легенди. Розпитував жителів, читав стародавні рукописи. А тим часом серед людей поширилася чутка, що в мене вселилася вівця. Дійшла вона й до мого начальника. Начальнику все це не сподобалося. І мене відправили на батьківщину під тим приводом, що я страждаю "психічним розладом". Як так званого "колоніального дурня"…
… – Найбільша дурість сучасної Японії полягає у тому, що ми так нічого й не навчилися від спілкування з іншими азійськими народами. Історія з вівцями – яскравий тому приклад. Занепад японського вівчарства викликаний тим, що на нього дивилися лише з точки зору негайного самодостатнього забезпечення суспільства вовною і м'ясом. Нам бракувало мислення, постійно звернутого на повсякденне життя. Ми намагалися здобути якнайбільшу вигоду лише із скороспілих рішень, які не враховують фактор часу. І так у всьому! Інакше кажучи, не стоїмо ногами на землі. Тож і не дивно, що війну програли…".
Тема мілітаризації є чи не найболючішою для японської історії та літератури. Не оминає її і Харукі Муракамі. Не випадково той, у кого вселилася вівця після професора, Шеф, був колишнім військовим злочинцем: "Я розповів Професору про пригоди вівці після того, як вона його покинула. Про те, як вселилася у молодика з правого угруповання під час ув'язнення. Як той молодик вибрався з в'язниці й відразу став вожаком правих. Як потім, перебравшись у Китай, створив розвідувальну мережу і збив собі великий капітал. Як після війни був визнаний воєнним злочинцем класу "А", але був звільнений в обмін за передачу даних про розвідувальну мережу. Про те, як за допомогою привезеного з Китаю багатства маніпулював з-за лаштунків повоєнною політикою, економікою й засобами інформації тощо".
Ні смерть Шефа, ні розмова з мертвим другом на прізвисько Пацюк, який повісився і вбив вівцю у собі, теж не наближує до розгадки таємниці.
"Ми одночасно ковтнули пива. Тепло поволі розпливалося по тілу.
– То що, гематома – це своєрідний батіг? – спитав я. – Батіг, яким вівця поганяє свою жертву?
– Саме так. Якщо вона утвориться, то людина від вівці вже не втече.
– Який, власне, намір мав Шеф?
– Він збожеволів. Не встояв перед видовищем того горна. А вівця скористалася ним, щоб створити велетенську машину влади. Заради цього вона і вселилася в нього. Як у непотріб. З ідейного боку Шеф був звичайним нулем.
– І що, після його смерті вівця вирішила використати тебе для успадкування цієї влади?
– Ага.
– А що мало настати потім?
– Царство повної концептуальної анархії. Із злиттям усіх суперечностей в одне ціле. А в його центрі мав бути я разом з вівцею.
– Чому ж ти відмовився?
Час умер. І на цей мертвий час беззвучно падав і падав сніг.
– Я люблю свою слабість. Люблю, коли душа болить, коли гірко… Люблю, як літнє сонце пригріває, як вітер приносить різні запахи, як сюрчать цикади і таке інше. Все це люблю до нестями. Випити з тобою пива… – і Пацюк проковтнув останні слова. – Навіть не знаю чому.
Я гарячково шукав відповіді. Однак слів не знаходив.
– Чи не здається тобі, що з однакового матеріалу кожен з нас створив зовсім щось інше? – запитав Пацюк. – А ти віриш, що світ стає щораз кращим?
– Хто ж може сказати, що добре, а що погано?
Пацюк засміявся.
– Якби на світі існувала країна загальних міркувань, у ній ти міг би стати королем.
– Знеовеченим, чи не так?
– Саме так, без вівці в голові! – сказав Пацюк й, одним духом висушивши третю банку пива, жбурнув її на підлогу…".
Попри європеїзовану Японію, Харукі Муракамі все ж не може втекти від історичного коріння своєї країни та людей. Сторінки про це – чи не найдушевніші й найщиріші у "Погоні за вівцею".
Письменник ніби шукає себе і ніяк не може знайти. Здається, всі його літературні герої – це він сам, лише в різних іпостасях. Час і простір переплітаються, а коли зупиняється час – зникає і простір.
"Погоню за вівцею" можна було би віднести до категорії філософських романів, ось тільки досі ніхто не розкрив, у чому, власне, полягає суть філософського каменю самого Харукі Муракамі.
Анатолій ВЛАСЮК
26 березня 2015 року
"УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ" ВАСИЛЯ ІВАНИШИНА
В останній день березня у Дрогобичі відбулася презентація книги Василя Іванишина "Українська ідея".
Василь Іванишин був Провідником Всеукраїнської організації "Тризуб" імені Степана Бандери. Після його смерті цю структуру очолив Дмитро Ярош. Нині чимало "тризубівців" – у Правому секторі.
Василь Іванишин – чи не єдиний філософ сучасності, який у своїх працях якнайповніше розкрив суть українського націоналізму.
Про це на презентації книги говорили продовжувачі його справи Олег Баган, Петро Іванишин, отець Іван Гаваньо та інші.
Василя Іванишина треба читати. У своїх працях він не лише розкрив сутність українського націоналізму, а й передбачив виникнення багатьох проблем у сучасному політичному житті й накреслив основні шляхи їх розв'язання. Якби ж то політики ще й читали Василя Іванишина!
Як на мене, "Українська ідея" Василя Іванишина – це перший крок до видання повного зібрання його творів. До книги не увійшло чимало інтерв'ю, опублікованих ще за його життя, в тім числі в газеті "Тустань". А ще ж є літературознавчий доробок, бо Василь Іванишин був ученим, викладав українську літературу і працював у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка. Мабуть, також назрів час зібрати спогади про Василя Іванишина, хоча тут слід бути обережним, бо після його смерті в нього з'явилося багато "друзів", які ніби зійшли зі сторінок його праці "Жерці імпрези".
Спадщина Василя Іванишина є унікальною, потребує вивчення і розповсюдження. З іншого боку, він лише окреслив чимало проблем українського націоналізму. Для науковців тут непочатий край роботи.
Анатолій ВЛАСЮК
1 квітня 2015 року
ЗРУЧНА ПОЗИЦІЯ ЖУРНАЛІСТКИ: МІЖ ВЛАДОЮ Й ОЛІГАРХАМИ
Соня Кошкіна. Майдан.
Ця книга, що наробила стільки галасу, особливо скандальною презентацією з одіозними фігурами, не виправдала сподівань.
У неї два підзаголовки: "Нерозказана історія" та "Головне розслідування подій Революції".
Соня Кошкіна опирається на свій інтернет-ресурс "Левый берег" – і це закономірно. Вона цитує багато власних матеріалів і статей колег, але ж не слід забувати, що про Майдан, анексію Криму та війну на Донбасі – а це основні теми книги – писали й інші видання, скажімо, ті ж "Українська правда" чи "Обозреватель". Ексклюзив ще не означає, що цю історію ніхто не знає.
Що стосується "головного розслідування подій Революції", то це амбітна заява Соні Кошкіної й її явне перебільшення. Насамперед слід зауважити, що головне розслідування ще попереду, а, по-друге, вже з'явилися на світ чи вийдуть найближчим часом інші розслідування, які доповнюють загальну картину з різних боків.
Треба віддати належне Соні Кошкіній. Вона – майстер журналістських розслідувань. Але й тут у неї бувають прикрі проколи. Скажімо, інтерв'ю Олександра Януковича – наскрізь фальшиве, хоча він і сказав, що вважає Крим українським. Про що у нього не запитаєш – він гне свою лінію. Враховувати його точку зору при всебічному розслідуванні обставин справи – несерйозно. З таким же успіхом можна було брати інтерв'ю у Віктора Януковича чи Володимира Путіна. Якби у Соні Кошкіної була така можливість, – певен, вона би нею скористалась. Але, з іншого боку, тут і не пахне свободою слова.
Свобода слова – це не потреба дати слово всім і кожному, навіть відвертому брехунові. Це насамперед відповідальність за те, якими будуть наслідки від сказаного. В кінцевому результаті у значній мірі все залежить від моральних якостей журналіста. Не можна свободу слова перетворювати на політичні шоу Савіка Шустера.
На жаль, Соня Кошкіна йде сумнівним шляхом італійського підданого. Вона на віру бере слова багатьох героїв своєї книги, не співставляє їх зі свіченнями інших очевидців, з достовірними фактами, викладеними в інших засобах масової інформації.
Слабким місцем книги є аналітика. Можна навіть сказати про її відсутність як такої. Навіть вкидання інформації від Інституту Горшеніна не рятує ситуацію.
Смішними, якщо не сказати більше, видаються потуги Соні Кошкіної видати революцію в Києві за буржуазну, а на Донбасі – за пролетарську. Взагалі я би не говорив про революцію в класичному її значенні, а якщо Гіркіна й російських фашистів-окупантів вважати пролетарями, то тоді сміливо можна казати про Соню Кошкіну як про іспанську льотчицю.
Взагалі дивною видається теза про дві революції на одній території. А як же гасло "Єдина країна"? І якою тоді була революція на Заході України?
Або вона пише про сепаратистську організацію, назва якої відома у вузькому колі людей: "Что такое "Луганская гвардия"? То же, что "Правый сектор" на заре своего существования, когда ещё состоял из множества небольших радикальных сообществ. Аналогия может показаться грубой, однако она точна: малочисленное, но крепко сплочённое общими взглядами объединение людей". І хто тепер знає про "Луганську гвардію"? Чи Соня Кошкіна пророчить їй роль "Правого сектору"?
Соня Кошкіна знайшла зручну для себе позицію. Вона лояльно ставиться до нинішньої влади й олігархів режиму Януковича.
У книзі явно перебільшена роль Петра Порошенка у подіях на Майдані. Про все ми, звісно, чуємо лише з його вуст. З боку Соні Кошкіної нема навіть натяку на недовіру чи хоча б на іронію, не кажучи вже про журналістське отримання інформації бодай із двох джерел. То Порошенко своєю машиною перекриває вулицю, затримуючи на декілька годин наступ "Беркуту" на Майдан, то розправляється з "тітушками", які добивали майданівців, при цьому не отримавши жодного синця. Коли читаєш подібні рядки, сумно стає вже не за свободу слова в Україні, бо вона як вмерла за Кравчука, так і не відродилась за Порошенка, а за українську журналістику, бо в підручниках історії писатимуть про Соню Кошкіну як про одну з її стовпів.
З'ясовується, що Петро Порошенко – звичайнісінький гопник.