Ти причепурися, запнися хусткою, а я картуза надіну, щоб вуха сховати і нікого не налякати, й поїдемо продавати. У нас враз куплять ялинку!
— Тату, але ж я хотів бути справжньою зіркою, а не прикрасою на новорічному дереві!
— Розумію, синку. Але мрію інколи нелегко здійснити. Тож спочатку зробимо так. Ти проберешся на свято, дізнаєшся від людей, як дістатися неба. Потім ми все і влаштуємо. Бо в нашої відьми про це книжок немає. У неї лише шкідливі!
— Не кажи так, любий. Це ж за ними вона нас створила, — зауважила матуся.
— Твоя правда, — порозумілися батьки й почали діяти за планом.
Гарно вбралися і вирушили на ярмарок. Одяглися тепленько батьки лише заради того, щоб дітей не налякати. А так ми, бабаюки, ніколи не мерзнемо. Я ж лишився у своїх улюблених штанцях, бо маю світитися!
Тато ніс ялинку, на якій сидів я, а мама йшла поруч і співала веселу пісню:
— Коли з неба падають зірки, Ти бажання швидше загадай. Потім треба вірити у них,
І вони здійсняться, так і знай!
Було весело. Прибули на ярмарок. Чого там тільки немає! Щойно батько Пон устромив ялинку в горщик для продажу, один хлопець побачив її і почав кричати:
— Давайте оцю купимо! Дивіться, яка красуня пишна, ще й із зіркою! А дядя, який її продає, так змерз, бідний, що аж посинів. Якщо ми купимо в нього ялинку, він швидше додому піде і не захворіє, — пожалів мого татка хлопчик, побачивши його фіолетовий колір обличчя.
— Добре, Миколко! — погодилася його мама.
Мій тато одразу впізнав у хлопцеві того самого Миколку, якого налякав, коли проганяв його хворобу. І так зрадів, що той одужав! Але натягнув картуза на самий ніс, щоб малий не здогадався.
Наша ялинка разом зі мною поїхала до нового господаря. А мої бідні батьки так від того зажурилися, що йшли додому мовчечки. Татко хотів підбадьорити матусю. На виході з ярмарку купив їй нового гарного капелюха. Але то не допомагало...
— Раніше я вважав, що втілювати чиїсь мрії — це радісно, — нарешті мовив Пон.
— Я також так думала, — заплакала Вів.
Ялинку разом зі мною встановили серед святкової зали. Дітей набігло з усіх сусідських будинків. Ще б пак! Я ж набрав повні кишені світляків та так світився, як тисяча лампочок, зв'язаних у пучок.
— Синку, клич друзів до столу! — почулося з кухні. Звідти долинали неймовірні аромати. Булочки, коржики, пампушки — усе це для Миколки і його товаришів напекла на радощах, що одужав, матуся. А що ще неньці потрібно для щастя? А все — завдяки моєму таткові. Як же я хотів усім про це розповісти. Так кортіло хоч одним оком подивитися на дітлахів. Я ж ніколи не був серед людей! Тим більше, таке свято. Але мусив добросовісно стояти, розчепіривши ноги й руки, а головне — яскраво світитися.
Діти, набравши на кухні жмені смаколиків, схопили філіжанки з гарячим чаєм і хутко повернулися до ялин-ки-красуні в залу. Я навіть подих не встиг перевести!
— Саме мені сьогодні доручили стріляти зі святкової пухкалки! — присьорбуючи, гордовито заявив один із Друзів.
— Знову у вікно поцілиш? — запитав, посміхнувшись, Миколка.
— Ну як відчиниш його, можу і в небо! — відповів хлопець.
"Якби ж тут був мій татко. Я дочекався б, коли той пальне з гармати, і скочив би на кулю. Тато відчинив би вікно, а я полетів на омріяне небо".
Щойно я про це подумав, як за шибкою з'явилася фіолетова голова з маленькими вушками. Так, без сумніву, то був мій батько. Сказав усім, що пішов на роботу, а сам побіг мене шукати. Тим паче, він уже знав, де живе Миколка. Але зараз тато не міг з'явитися перед дітьми. Здорові бабаюки приходять тільки вночі.
Заграла запальна музика. Почалося новорічне свято. Діти веселилися, співали, водили хороводи. Я забув, що не повинен ворушитися, і пританцьовував. Мені справді було радісно! Ніхто моїх викаблуків не помітив. Усі з нетерпінням чекали на подарунки, що за традиційним сценарієм мали вилетіти разом із кольоровими кульками зі святкової гармати, яку діти називали "пухкалкою".
Настав довгоочікуваний момент. Повненький хлопчик Стефаник, що знав про свою головну місію, підбіг до гармати й направив її до вікна.
— Один! Два! Три! Пали! — закричали гуртом діти і приготувалися ловити подарунки й сюрпризи. Мій татко також напоготові. Пон свою справу добре знав, тому швидко відчинив вікно. Я теж не розгубився. Миттю опинився на найбільшій кульці, що летіла прямо в небо. Ото був політ!
Чому я інколи кажу "Пон", а не "татко"? Тому що в усіх нас, дітей бабаюк, однакові голоси. Це недопрацю-вання бабці Мурзі. Тож, якщо я покличу: "Тату!", збіжаться усі батьки з лісу. А Пон — лише один.
Раптом моя куля почала різко знижуватися. За мить я опинився на батьковій кошлатій голові. Він упевнено чкурнув подалі звідси.
— Дивіться! Дивіться! Наша зірка з ялинки! — вигукнула дівчинка нам услід. І справді, мого татка не було видно в темряві, тільки мене.
— Зірочко, зірочко, полети на небо! — проспівала мала фантазерка.
"Я б із задоволенням!" — подумалося мені.
— Хто це вікно відчинив? Негайно відійдіть, застудитеся! — кричала дітям якась тітка.
Сумно було, що не долетів до неба, але нічого не вдієш. Здійснення мрії ще попереду!
— От бачиш. Ти вже для них зірка. Ходімо додому! Мама так зрадіє, як тебе побачить. Влаштуємо свято. Поставимо ялинку на галявині. А ти будеш нашою зіркою.
— Ти не розумієш! — закипів я. — Це ж не по-справжньому!
— Добре, не панікуй! Є в мене ще одна ідея, план Б, — сказав оптимістично татко і підвів до яскравої афіші, на якій кольоровими літерами було написано: "Концерт у казковому парку під назвою: "Пісні, що лунають до зірок"".
— Синку, ми знайдемо той парк, і ти полетиш з тими піснями до самих зірок, — серйозно пропонував
Пон.
— Татку, ти що, не розумієш? Це так просто говорять. Нікуди я з ними не зможу долетіти! А парк шукати не потрібно, ось він.
Ми стояли прямісінько перед красивою кованою брамою з написом: "Казковий парк".
— Тоді, сину, зробимо корисну справу, а потім хутчіш додому. Я знаю, де живе хвора дитина. Ми її врятуємо! А там щось вигадаємо і з твоєю мрією.
Так і вчинили. Раніше в бабаюк була карта, але ми — сучасні створіння. Тому в нас з'явився навігатор, який під пісні, що лунали до зірок із парку, привів нас до самісінького вікна хворої Софійки.
— Слухай уважно, — сказав тато. — Ти залетиш у вікно й приліпишся до полички навпроти ліжка. Дістанеш своїх світляків і почнеш світити ними, щоб відволікти дівчинку. Я тим часом знайду хворобу і вижену її. А потім ми втечемо.
— Добре!
Вас здивувало, що я вмію літати? Так, умію, але зовсім трішки. Кілька метрів. І то поки малий. Потім ми цю здатність, на жаль, утрачаємо.
Дівчинка солодко спала у своєму ліжечку. Поруч на тумбочці стояли різні мікстури, лежав термометр. Видно, добряче вчепилася в неї хвороба! Я легко заліз на поличку. Щойно я засвітився, як мала прокинулася.
— Вау! Яке казкове диво! Ти хто? — кволим голосочком мовила вона.
Я мовчав, заплющивши очі, і не ворушився. Не розумію, як вона здогадалася, що я живий.
Татко став навколішки й, низенько нахилившись, поліз по всіх закутках, щоб не дати недузі дівчинки жодного шансу залишитися. Раптом велика темна птаха вилетіла з кімнати у вікно. Тато свиснув. То був сигнал для мене. Я миттю заскочив йому на плечі. Ми як дременули!
— Не тікай, зірочко! Прилітай іще, благаю! — вже дзвінким голосом вигукнула Софійка.
Ми свою місію виконали й мусили повертатися додому. Скажу вам чесно, робити добрі справи приємно. У тебе наче крила виростають.
— Тату, а той птах — то була хвороба дівчинки?
— Так, сину. Дякувати долі, ми з'явилися вчасно. Вона ж могла з'їсти дитину, — зауважив Пон.
Щасливими неслися ми до рідної оселі. Такі пахощі стояли в хаті, що я ледь батьківський чуб не проковтнув.
— Швидше до столу! У нас також новорічне свято! Матінка Вів радісно пригощала нас гаряченькими
добрениками. Сьогодні вона здавалася особливо гарною. Смарагдове волосся, ямочки на щічках, блиск в очах. Вона ні на мить не сумнівалася, що ми повернемося вдвох. Бо у сім'ї в тебе завжди вірять.
Понад усе я любив рулет з горіхами та узвар з лісових ягід. Його матуся подавала на свята. Такий запашний і кисленький! А ще — соломинку, яка до нього додавалася. З нею в мене виходили величезні бульки. Тато за це трохи сварив. Але потім я бачив, як вони з мамою теж посміювалися. Бо то справді весело.
Я заходився розповідати про наші пригоди й не помітив, як біля вікна з'явився дядько Чет. Той самий, який не хотів бути Сером. Ну й роги в нього! Здавалося, Баба-Яга його з якогось чорта змалювала. Він іще той красень. Має унікальний колір тіла! За словами бабці Мурзі, називається він аквамарин. Мама каже, це колір морської хвилі. А ще світиться так, що за кілометр видно, ніби фосфору наївся.
— Заходь до нас! — запрошували його до оселі батьки. — Відсвяткуємо разом!
— Що ви! Не хочу порушувати вашої сімейної ідилії! — сердито відповів дядько й хутко зник. Він завжди був таким. Ми вже звикли. Ніби за одним рецептом, з одного "тіста", але так відрізнявся від усіх. Чомусь мій татко захищає його. Каже, що інколи треба вміти сказати "ні". От якби дядько Чет одного разу цього не зробив, так би і був усе життя Сером...
Усе було б нічого, якби той вуйко не розбазікав про нас господині лісу Мурзі. На ранок ми з батьком уже стояли перед нею й розповідали про свої яскраві пригоди. Але, звісно, не все.
— Я бачу, Поне, ти так нічого й не зрозумів! Доведеться тебе провчити! — сварила батька, мов школярика, зла відьма. — Тож я забираю у вас Неда. Бо якщо я цього не зроблю, ви геть зіпсуєте дитині життя. Він залишиться в мене, доки ти не отямишся. А станеться це швидко, бо відтепер я не дам твоїй сім'ї жодної монети! їх отримує тільки той, хто вірно працює на мене, а не на Добро! — вирішила серйозно налякати нас Яга.
Чому вона так каже? Хто такий цей Добро? Мене сильно засмутив той факт, що я не повернуся додому.