Монгольські оповідання (збірка)

Ґео Шкурупій

Сторінка 8 з 15

Розмірена хода валки порушується, й тоді вона нагадує своєрідний "кур'єрський поїзд".

Незабаром ми з'їжджаємо з дороги і прямуємо просто на південь степами й дабанами, за компасом. Мапа, що її мав шофер Гата, — це зім'ятий шматочок паперу, на якому проведено одну лінію з точками, що коло них надряпані невправною рукою назви гір та криниць, які траплятимуться в напрямі до Шанхай-Ули й за якими ми зможемо перевіряти правильність напряму — куди їхати.

Навколо — рівнина, оточена горами. Дуже високо, і через це сонце пече вдвічі сильніше. На пасовиськах отари, овець і табуни коней. Верхівці-монголи, в малахаях, що з-під них теліпаються чорні коротенькі косички, довгими палицями, які на кінці мають зашморг, виловлювали з табунів диких коней, щоб трохи об'їздити їх.

Це єдина робота, що її залюбки виконують монголи, решту роблять їхні жінки, які напувають худобу і пораються в господарстві.

Що далі ми від'їздимо від дороги, з якої звернули, то менше зустрічаємо тварин та людей. Рослинність стає гірша, дикі беркути, що сидять на уламках скель від колишніх гір, пронизливо придивляються до нової потвори, до автомобіля, якого вони не бояться, бо ніколи не бачили. Цим своїм почуттям беркути відрізняються від монголів, які теж не бачили автомобіля, але бояться його, як європейці бояться тигра, що вистрибнув із клітки.

Перша аварія трапилася з автомобілем, коли він заднім колесом натрапив на яму, що її вирив монгольський ховрашок тарбаган. Камера випустила повітря, і спільними силами довелось її міняти.

Під час вимушеної стоянки під'їхали троє монголів верхи. Вони зупинилися віддалік і злізли з коней. Двоє з них довгий час чогось сперечалися з третім. Нарешті ці двоє напали на третього, звалили його з ніг і, підхопивши на руки, понесли до нас. Коло самого автомобіля третій монгол, що його несли на руках, почав випручуватись і кричати, ніби його різали. Ми стурбовано дивились на цю сценку і хотіли вже втрутитись, щоб припинити насильство. Але виявилось, що це просто жарт. Третій монгол ніколи не бачив автомобіля й дуже його боявся. Монголи почали підсаджувати боягуза на автомобіль, але шофер Гата натиснув грушу гудка. Налякані ревом, монголи випустили боягуза на землю, який з переляку поповз геть, виючи від жаху.

Ця подія розсмішила всіх. Нарешті й сам боягуз почав привітно посміхатися та, набравшись відваги, підійшов ближче. Поки ми міняли камеру, всі троє монголів влаштували такого концерта на нашому клаксоні, що нам кілька разів доводилось спиняти їхнє захоплення цими музичними вправами.

Було дивно спостерігати, як у цих синів природи страшний автомобіль незабаром перетворився на іграшку.

Перед вечором наблизились до хребта високих кам'яних гір. Під найвищою горою вирішили заночувати. У долині трапилась друга аварія — автомобіль застряв у болоті. Поки його витягали, що коштувало неймовірних зусиль, стемніло. Вибравшись на сухе кам'янисте місце, розіклали намет, зібрали сухих кізяків — аргал — і почали варити чай.

Гата провів од акумуляторів електрику, і ми змогли користатися з світла серед цієї дикої природи.

Ми п'ємо чай і придивляємось один до одного. Наші розмови повні симпатії та приязні. Моя помічниця Ганна Пасек турбується мною, щоб я зручно себе почував. Спати будемо в шкіряних мішках, бо на цій височині вночі холодно. Завтра в'їдемо в пустелю. Перехід непомітний, але вже тут вона відчувається. Вже нема соковитої трави, скрізь каміння й жодного деревця.

Як огидно чавкає Кістяківський, коли їсть: дивно, що я не помічав цього раніше".

Гайдар, що лежав на ліжку, мимоволі відірвався від записної книжки. В Гобі розгулявся вітер. Він то скиглив жалібно, як побитий пес, то зловісно шарудів піском, як гадюка, що підкрадається вжалити. Подув вітру нагнітив юрту, як повітряну кулю. Гайдареві здалося, що вона за­раз зірветься й полетить угору, як біла мильна бульба. Почуття це було таке реальне, що Гайдар мимоволі вхопився обома руками за залізо ліжка. Він почав прислухатись до музики вітру, що викликала в ньому несподіваний для нього страх. Його нерви мусили звикнути до цих голосів пустелі. Раптовий штиль і дивовижна тиша, що змінила бурхання вітру, не заспокоїла його. Тиша була така, що починало бриніти у вухах. І коли вітер знову уп'яв свої плечі в юрту, Гайдар трохи заспокоєно випростав напружені м'язи.

"27 липня 30 року. Ми їдемо зміняти медичну експедицію, що виїхала до Гобі шість місяців тому. Шість місяців ці люди були відірвані від всякої культури, шість місяців вони були в оточенні людей, що зберегли свій побут часів Тамерлана. Пісок, каміння, розпечені сонцем рівнини та гори так само, як і безрадісне існування, гнітили їхні почуття.

Кажуть, що головний лікар Качалов захворів на пранці. Це дивно. Але чого не зробить людина, коли вона божеволіє від нудьги та самотності!

Лише тут, у пустелі, я розумію, яке величезне значення мають усі речі, створені культурою, і що їх ми майже не помічаємо в нашому повсякчасному бутті. Електрика від акумуляторів тут захоплює мене, як запалений сірник захоплює малу дитину.

Вранці випили нашвидку чаю й проробили вже трохи набридлий процес складання майхану.

Набрали повні бідони води з кринички за допомогою бурдюка, прив'язаного до палиці.

Перевалюємо хребет гір, що за ними починається пустеля. Дві гори, що між ними ми проїздимо, ніби утворюють велетенську браму, що за нею починається Гобі. Урочистий в'їзд, але похмурий та дикий. Навколо гори, що нагадують кратери на мапі Місяця, коли дивишся на нього в телескоп. Можна уявити собі, що перелетів ракетою на Місяць і тепер мандруєш у його диких просторах.

Краєвид стає все дикіший. Зникає вже й соковита трава. Рівнина наче спеціально всипана гравієм, що крізь нього ледве пробиваються кущики якихось колючок. Зникають тарбагани, зникають і їхні ями, що ввесь час загрожували колесам "доджа".

Після довгої їзди під немилосердно пекучим сонцем спинились лише для того, щоб піділляти в радіатор води або щоб поставити його під випадковий вітрець. Вода в ньому булькає, як у самоварі, і пара загрожує вирвати залізний корок. Коли кипіння в радіаторі припиняється, знову їдемо, поки не закипить вода.

Тут ми їдемо з більшою швидкістю, ґрунт ніби спеціально пристосований для автомобільної їзди. Каміння та гравій так утрамбовані, що рівні, мов асфальт.

Гата дуже обережно поводиться з автомобілем. У нього про всякий випадок є запасні частини. Серйозна аварія з автомобілем тут у пустелі — це вірна загибель. Коли б зламався автомобіль, звідси не швидко можна було б вибратись, і то тоді, коли не загинеш від спраги та голоду.

Гавкання собак сповіщає, що близько юрта. Вони біжать за автомобілем, вистромивши язики. Коло юрти спиняємось і виходимо з авто, щоб трохи розім'яти тіло.

Місце коло юрти перетягнули вірьовкою. Це означає, що в юрті є хтось хворий. Монголи відмовляються продати кумису. Запрошують випити на місці.

В юрті на вогнищі три казани, в них вариться молоко і "цай". Дим од аргалу виїдає очі. Висока монголка з чорним, давно не чесаним волоссям, у брудному одязі, що блищить од жиру та плям, мішає великою ложкою молоко в казанах. У неї котиться з рота слина, й вона спльовує її поруч старого монгола, що сидить на підлозі. В юрті багато людей і тісно. Собаки, що лягли теж коло вогнища в юрті, неохоче відсовуються, щоб дати місце гостям. Переборюючи огиду до бруду, п'ємо молоко та кумис.

Нам так і не пощастило виявити, хто з монголів був хворий.

Коли ми вийшли з юрти до автомобіля, він був оточений монголами. Один із них лежав на землі і старанно гриз зубами автомобільну шину, другий пробував зубами залізну обшивку, кілька крутилося коло керма та сирени, старанно вивчаючи цю дивну для них річ.

Гата пояснив, що монголи цікавляться, з якого матеріалу зроблено автомобіль. Ганна Пасек, яка знає монгольську мову, вступила з ними в розмову. Ми подарували їм декілька порожніх коробок від консервів, і вони були дуже задоволені. Один із монголів пропонував коня за дуже гарну залізну коробку з-під цукерок. Коробку довелось подарувати. Срібні гроші не справили на них жодного враження — вони не знали, що це таке, і старанно обнюхували срібні монетки, щоб виявити їхнє призначення. Це були зовсім дикі кочівники, що переселялись на нове пасовисько.

Рушили далі.

Перед нами розкинулася пустеля в усій своїй дикій красі.

Пустельна земля під палючим промінням сонця вилискувала всіма кольорами спектра.

Під шинами авто пролітали рівнини з жовтої глини, рівної, наче її хтось старанно пошарував, цілі плато гравію та гальки, утрамбовані й рівної, як асфальт, верстви розсипаного каміння, що нагадувало розібраний брук на вулицях Харкова.

На обрії спереду, ззаду й обабіч стали з'являтися мальовничі марева. Серед пустелі, де нема зеленої стеблинки, раптом виникали величезні блискучі озера, річки з буйною рослинністю, з оселями, що нагадували наші українські хати, дзвіниці.

Дорогою в пустелі нам була верблюдяча стежка, сліди гарби і просто місця, що блищали, як потертий одяг. Гори і компас були за головні дороговкази.

Маленькими табунами почали з'являтися дикі кози — сарни. Вони бігли поруч із автомобілем на дуже далекій відстані, силкуючись випередити нас і перебігти нам дорогу. Почалось завзяте полювання.

Даремні постріли розбуркували луну пустелі. В азарті ми почали ганятись автомобілем за сарнами. Рівний, як асфальт, ґрунт дозволяв розвивати швидкість до сімдесяти верстов, але сарни, дивовижними стрибками нагадуючи живі пружини, випереджали нас і ховалися в скелях, куди ми вже не могли їхати.

Надвечір, унаслідок нашого мисливського азарту, ми збилися з дороги і вже ніяк не могли вирішити, в який бік нам їхати. Вирішили заночувати".

"28 липня 30 року. Їдемо в непевному напрямі. Незабаром потрапили в кам'янисту місцевість. Гостре каміння загрожує шинам нашого авто. Кам'яниста рівнина тепер нагадує єврейське кладовище з надгробками. Жодної зелені, жодного деревця, лише кучугури піску з колючками.

На одній із зупинок, коли треба було налляти води до радіатора, виявилось, що бідон з водою луснув і вся вода вибігла. Це налякало нас і раптом утричі збільшило нашу спрагу. За склянку холодної води ми віддали б тепер півцарства.

Поїхали шукати криницю.

5 6 7 8 9 10 11