Монгольські оповідання (збірка)

Ґео Шкурупій

Сторінка 4 з 15

— Гіп! Гіп!..

Потім монгол з розгону скочив на свого коня й помчав пустелею, як вихор, поки не зник з очей преподобного от­ця Пикосвята.

Другого дня до юрти святого у високих малахаях під'їхало кілька монголів. Вони всі наввипередки почали просити в нього "свяченої води", але Пикосвят був мудрий отець і дав їм зрозуміти, що для бога нічого не робиться за кпигріш. Бог також вимагає нагороди. Розчаровані монголи повернули від юрти, але незабаром вони приїхали з багатими подарунками. За всі подарунки преподобний Пикосвят міг віддати лише останню пляшку "свяченої води".

Купці караванів, що проходили шляхом на Калган, охоче виміняли свячену воду на деякі дорогоцінні речі, що їм запропонував святий Пикосвят. Купці довго дивувалися з такої запасливості преподобного отця, бо він набив пляшками з свяченою водою навіть цілий маленький льох, що його вирив власноручно. Тепер він міг постачати її багатьом монголам, що бажали прилучитися до його віри. Обмін "свяченої води" на дорогоцінні речі провадився дуже успішно.

Слава про святого Пикосвята покотилася по далеких куточках Монголії, поки не докотилася до ламських храмів — дацанів, де його спільники з фаху, але вороги з переконань, — монгольські ченці-лами почали дискутувати це важливе для них питання.

Вони були потурбовані, що від них може відпасти частина вірних і перейти на бік святого Пикосвята.

Лами довідались, що принадою Пикосвята є "свячена вода".

Один перевдягнений лама за дуже великі гроші одержав пляшку цієї води з рук самого святого.

Довго гадали лами над хімічними якостями цієї води, розгадуючи її складові частини. Вся тібетська медицина та алхімія була покликана на допомогу. Спочатку гадали, що це вода з-під малого верблюденятка, потім гадали, що це суміш води з-під яка з водою гобійського тарбагана, але врешті так і не дійшли сталого висновку.

Тоді вони вдалися за порадою до далай-лами, але й цей учений муж не став їм у пригоді. Всі вони тоді пішли на пораду до самого святого Хутухти — переродженця бога на землі.

Після цього лише бог зміг би розгадати загадку святого Пикосвята.

Святий бурхан Хутухта довго пробував "свячену воду" на смак, поки в пляшці не лишилося трохи на самому дні. Лами мовчки сиділи й побожно стежили за маніпуляціями святого. Нарешті Хутухта з посоловілими очима від глибоких думок і з глибокою думкою від посоловілих очей урочисто промовив:

— Коли мене не зраджує святий бурхан Амітаба Ава— локітешвара, то це...

Він раптом спинився і промовив містичну формулу, якої сам не розумів.

— То це, ом-ма-ні-пад-ме-кум, це, — о святі отці, хай розірвуть на частки моє серце шуліки з Богдо-Ули, — звичайний ханшин!

Лами аж похитнулись од здивування.

— Невже ви не знаєте, що таке ханшин?

О, вони прекрасно знали, що це таке, і самі були не від того, щоб таємно споживати цей грішний божественний напій, але вони були здивовані з хитрощів та нахабства святого Пикосвята, який називав його свяченою водою і зумів запаморочити їм голови. Адже вживають часто звичайну воду, вважаючи її за ліки. Моляться на Мадонну, що її намалював художник із своєї коханки, легковажної, як вітер. І бурду, що продають по крамницях, споживають же як справжнє вино. Через це не слід дивуватись, що лами такий знайомий напій, як ханшин, не могли відрізнити одразу від води. Можливо, що, замінюючи ним воду, вони забули, яка вона на смак.

Як раніш не здогадалися вони, що це ханшин?.. Вони не могли зрозуміти, хоч це було так просто.

— Ханшин; святі отці, — продовжував Хутухта, гадаючи, що його смиренні служки не знають цього, — по­вченому інакше зветься "спірітус віні", по-українському — "горілка", по-міжнародному — "водка", а по-англійськи — "віскі". Роблять його з картоплі та зі збіжжя, "ханшин" — назва китайська, і його виробляють із проса.

Питання було вичерпане, й лами розійшлися.

Коли таємницю свяченої води преподобного Пикосвята було викрито, він не зміг бути більше святим.

Він взагалі кинув свою попередню професію й відкрив ханшинну ґуральню, ставши з преподобного Пикосвята купцем першої гільдії Пикосвятом Онуфрійовичем Роздираєвим.

Велике постіння в пустелі Гобі хоч не поставило нового рекорду, але принесло величезні прибутки.

Гульо

Старий китаєць Суй І-дзи, який на Ілюзіонній вулиці тримав маленьку корчму й у ній подавав незмінним відвідувачам — китайцям-каменярам, що працювали на будівлі нової монгольської школи, — дванадцять страв у мініатюрних мисочках, мав великого чорного пса, який завжди лежав перед входом до корчми.

Собака Суна І-дзи був здоровенний, гладкий, з міцною пащею й жилавими лапами. Він повагом розгулював коло корчми, відганяючи чужих псів, або лежав, презирливо поглядаючи на низькорослих монгольських коней, що стояли на припоні коло неї.

Іноді він зникав на кілька днів, і тоді Сун І-дзи ходив смутний та трохи роздратований, бо він прекрасно знав, де блукає його собака.

"Гульо", — так кличуть собак у Монголії. Слово "собака" по-монгольському "нохой", але їх скрізь кличуть "гульо".

Коло кожної гири-юрти, в рівнинах, на пасовиськах, в пустелях можна завжди побачити кількох здоровенних чорних собак, що, захлинаючись од люті, гавканням зустрічають гостя або незнайомця.

Особливо їх багато в монгольських містечках. Вони великими зграями бігають по вулицях, по базарах, як справжні хазяї міста. Чорні, гладкі й люті, хворі й худі, вкриті паршами та виразками, собаки полюють падло, по­кидьки, а вночі і... людей.

Коли на Улан-Батор з гори Богдо-Хана спускається ніч, їхнє гавкання стає особливо нестерпне. Гавкання псів — це своєрідна музика монгольських міст, як вечірнє кумкання жаб по селах у нас на Україні. Гавкання лине до синього неба, змагаючись із ламськими сурмами, що голосно мукають, як велетенські корови, лякаючи на ніч злих духів. Коли лами стомлюються й лягають спати, тоді вже ніщо не перешкоджає високій собачій музиці, що каскадами пливе заснулим містом.

Нічний вітер тріпоче ганчірками з ієрогліфами молитов на високих щоглах, що лісом здіймаються понад містом, і ці молитви невпинно, з вітром, летять до бога разом із співами собак.

Собака — великий друг монгола-пастуха, він охороняє худобу й табуни, він спить у юрті разом із господарем, але в містечках собаки — це лихо, що розносить пошесть, скаженину та додає до екзотики міста своєрідний собачий бандитизм.

Лам в Улан-Баторі дуже багато, майже третина всього населення, собак же ще більше.

Сун І-дзи був скептик. Він не вірив, щоб душі померлих переселялись у собак, як цьому вірили монголи, і йому було неприємно, що його собака відвідує долину смерті.

Свого "нохая", щоб відучити від поганої звички, Сун годував сирим м'ясом. Але вередливий пес не дуже квапився й до цієї їжі.

— Їж, гульо, їж, собачий виродку!

Але пес, незважаючи на дбайливі запросини Суна, мляво підходив до кривавого шматка м'яса, неохоче обнюхував його, кілька разів обережно лизав язиком і відходив у тінь паркана.

Сун І-дзи був незадоволений.

По правді, десь глибоко в душі він відчував прихований страх перед цим собакою. Лише вночі, коли Сунові доводилось ходити до знайомих контрабандистів по заборонений крам, він мав деяку користь од свого пса. Собака йшов із ним і охороняв його від нападів своїх сородичів.

Пса боялись і не любили всі відвідувачі Сунової корчми. Лише лами, що парочками, немов коханці, приходили випити чаю, кумису або поласувати запашними кушорами, з великим зацікавленням розглядали собаку і хвалили за відгодований вигляд.

Собака в Монголії — священна тварина. В нього переселюються душі померлих. І коли собака гладкий, відгодований, — це лише свідчить, що до нього вселилися духи добрих заможних людей, феодалів, лам та сайтів — вельмож, баяликів-богатирів. Коли ж собака худий, у виразках, у паршах, — це поганий собака, в нього вселилися душі укгекгунів — бідняків, злидарів, лихі душі, що були грішні за життя.

Який би собака не був: паршивий чи гладкий, його не можна вбивати. Хай мучаться грішні душі укгекгунів у тілі паршивих собак, і хай втішаються феодали-сайти в тілах собак, гладких і здорових.

Але релігія, крім хитрощів, має і своєрідний розум: собаку можна вбити, коли він сказиться і може заразити людей та худобу. В нього тоді вселяється шкідливий і злий дух, якого треба знищити, бо так хоче великий богдо.

Отже, лами любили й поважали Сунового пса.

Пес нюхом відчував, коли в Улан-Баторі вмирав який-небудь праведник-баялик. Він регулярно, через кілька днів, бігав у долину смерті, де живився людською мертвечиною. Очевидно, саме через те, що він нехтував сухорлявими тілами злидарів-укгекгунів, він був такий гладкий, як гадали лами.

Сунові І-дзи було байдуже, кого жере його пес на монгольському кладовищі, але йому було страшно й огидно підходити до пса, коли той вертався з свого людожерного промислу.

Сунів пес живився лише свіжими мертвяками, його прихід у долину смерті завжди був тріумфальний. Голодні дикі монгольські пси, підібгавши хвости й вишкіривши жовті зуби, панічно відходили, коли до них наближався Сунів пес. Він вибирав найсвіжіший труп і ласував коло нього цілу ніч або день, коли не було великої спеки.

Одного разу для лам настали дні жалоби. Лами зачинились у своїх дацанах і загрозливо мукали звідти в довжелезні сурми. Революційна Спілка монгольської молоді оголосила похід проти собак. Лами прекрасно зрозуміли, що цей похід скерований безпосередньо проти них, проти ламаїзму.

Молодь, озброєна револьверами, рушницями, дрючками, пішла по місту. Постріли, собаче гавкання і виття, хряск дрючків по гладких спинах собак залунали базаром та всіма міськими закутками. Собакам було оголошено нещадну війну.

Побойовище тривало кілька днів. Кілька днів лами не відважувались вийти на вулицю з своїх фортець-дацанів. Лише коли стих бій та розвідачі рапортували, що все втихомирилось, лами вийшли походом із дацанів.

Похід вони влаштували помпезно, з усією кольоровістю та урочистістю, на яку були здатні.

Попереду йшов із чисто поголеною головою лама, ввесь одягнений у червоне. Він ніс велику дваджу — хоругов. За ним, з червоними, жовтими й синіми парасолями на дуже довгих ручках, ішли інші лами, а серед них ішли з поголеними головами діти — учні дацанських духовних шкіл — чойр, з маленькими дваджами в руках.

1 2 3 4 5 6 7