Наш день (фрагменти зі збірки)

Дмитро Загул

Сторінка 2 з 2
давно.

Грає веселий вітер
На струнах золотих,
Що з наших дірявих відер
Не ллється голод і тиф.

Що знову захований спокій
Військовий мішок продер,
І стали рішучими кроки
Наших братів, сестер.
* * *
МАЙБУТНЄ
Тобі, надіє трудящого люду,
До ніг падуть турботні наші будні;
І з голоду, з безладдя, з цього бруду —
Простуєм шлях у мрійливе майбутнє.
Бо ця доба, що з нами настає,
Цей рік і місяць, день і ця година —
Співають нам про владарство твоє,
Що тільки ти — надія їх єдина.

Батьки вмирають, родяться сини.
Ростуть вони і прийдуть на готове.
Чи не для них настужувались ми?
Чи не для них пролляли стільки крові?
І заснемо, як листя восени,
Одійдемо, як ті хмарки на небі...
Про тебе снили дивовижні сни,
До тебе прагли, гинули за тебе.

І селянин із плугом у руках,
Що борознами ці поля мережить, —
І той літун, що, мов той птах,
За ворогом з далекогляду стежить, —
І робітник, що глиби скелі коле,
І військовий, що спокій береже, —
З них кожний творить, кожний молить:
Приходь уже! Приходь уже!

Чи ж не для тебе родяться співці,
Що в холоді убогої кімнати
Збирають вирази та образи багаті,
Виносять їх на площі й вулиці?..
Вони, — самітні все своє життя, —
Виховують, захоплюють борця,
Бо ритмом днів твоїх зворушують серця.
Тобі ж і я оддав свої чуття.

І маляри малюють без кінця —
Картини, краєвиди та портрети,
А потім з рук голодного митця
Оті ескізи, радісні сюжети
Так ваблять і милують очі,
Бо це про тебе наші сни пророчі,
Ти зміст пісень, картин і всіх поем, —
Основа всіх різноманітних тем.

Дивлюсь на фільму в кілька тисяч метрів,
На Гіггінса, Некрополь чи на Газ, —
Мене виводить із сучасних нетрів
Чиясь рука у той майбутній час,
Де буде світло, радісно, прозоро,
Де буде серцю і рукам просторо
І легко так для працьовитих мас...
Вже близько він, отой веселий час!

Як віоліна чи п'яніно дзвонить,
Мов з леготом у березні фіалка, —
А балерина голову наклонить
Чутливим жестом, мов сумна весталка, —
Про тебе марю, марю ніч і день.
Майбутнє, ти мотив моїх пісень,
До тебе ритм і кожна рима кличе —
Й вони твої надійні будівниці.

Тобі складаю цю весільну оду,
Майбутня втіхо змучених сердець,
З мільйонами розкутого народу
До тебе потом молиться й співець:
Приходь уже, надіє цього люду!
Зроби вже раз минулому кінець!
Тобі одній співати буду,
Тобі сплету останній свій вінець.
* * *
МАРІЯ І МАРА
Чи не марні марю мрії,
Коли стільки вже століть
Постать матері Марії
Тут примарою стоїть.

Ледве чутно скорбний голос:
"Я примарою умру!"
В мене й серце розкололось
На Марію і Мару.

З них одна стоїть марою
Під раменами хреста,
Друга гострить ясну зброю
Вирушати на міста.

З гордим прапором Марута
Серед натовпу пливе:
Пропадай, стара отруто!
Ми п'ємо вино нове!

Скорбно слухає Марія
Ще нечуваних пісень:
Переможна наша мрія!
Великодній день.

І мені, як часом сниться
Зойк заплаканих зозуль;
Та ясніше сяє криця
Під ударом куль.

Марно марили ми досі
Про Марію, про одну!
Дві, як сестри, русокосі —
Вийшли разом на війну.

Серце стримати не може
Враз утіхи і жалю.
Може, друга переможе
Тугу страждущу мою.

І загоїть давні болі
Поневолених людей.
І розвіється на волі
Сум Марії віковий.
* * *
МОЖЕ, Й ТАК
Може, й так.
Я не справдив надій
І малого гуртка...
Але знаю:
В праці важкій
Не скривила рука.

Може, й так.
Я одсталий для вас, —
Віра моя замала...
Але знаю:
Любов до пригноблених мас
В моїм серці росла і цвіла.

Може, й так.
Помилявся, схибив,
Згайнував, змарнував свій час...
Але руки свої
Потом солоним кропив
Не раз і на раз.

Тільки брехня:
Я не кликав ніколи назад.
Не покличу й тепер!
До останнього дня
Свого поту з чола
Не обтер.
* * *
НА ПОЛЯХ
І
Як вечір кулями плював
І ранки гаркали залізом,
Один на варті він стояв —
І не з рушницею — з одрізом.

Непереможні вороги
Порозіслали чати, стежі...
А він, в обірваній одежі,
Десь міряв межі навкруги.

І раптом куля — не в висок,
Не в груди — в задубілу ногу.
Упав з одрізом на дорогу
І в рану набивав пісок.

І з болю скреготав зубами.
Не крикнути і не піти.
Навколо прокляті кати,
І стогнуть села під панами.

Надбігло двоє. — Більшовик. —
Скажено клацнули затвори...
І пронизав останній крик
Задимлені простори.

ІІ
Горіли панські будинки,
А з лісу все бах та бах.
Топтали підкови стежинки
По золотих житах.

А в лузі за нашим селом
Лежали в ровах селяни —
У кого рушниця, а хто з ціпком, —
А пани гарцювали ланами.

І щось віщувала душа,
Що сина я вже не побачу.
В серці, мов вістря ножа,
Точило кров гарячу.

Ввечері — наші на межі —
Аж за ланами загуло.
Його в кривавій одежі
Внесли сусіди в село.

Не спиться мені по ночах...
Ні крику, ні зойку, ні сліз.
Такий одчай, неначе жах
Пройшов по селах скрізь.

Як зараз — в дірявій одежі,
А в правій — старий одріз,
Виходить мій син на межі...
Я знаю: на заріз...
* * *
ОБЖИНКОВА
Нехай гуде дзвінка
Мелодія дротів,
Як пісня юнака
На радісний мотив,
Потужно, як рука
Селян, робітників.

Дзвони, дзвони, о музико дротів,
Над городом, над селами, простором...
Бо в мене стільки сестер і братів
Із серцем хворим і байдужим зором, —
Хай розбудить цей потужний спів,
Хай скаже їм, що кволим бути — сором.

Ще тиждень — два...
Степи вже половіють,
Колишуть їх засмажені вітри.
Коли на ниви рос-дощів навіють...
Тож радісно обличчя обітри
І заспівай, зогрій свою надію.
Твій урожай дозріє до пори.

А ждуть його — не тільки ти та діти,
По всіх світах брати-робітники,
З тобою разом будемо радіти,
Бо ти підпора нашої руки.
Твій урожай по всім широкім світі
Прославить труд мозольної руки.

За той твій хліб здобудемо машину...
Вона піде просторами степів.
І будеш менше гнути свою спину,
І веселіше забринить твій спів.
В собі самому знайдеш ту причину,
Що двигає могутній крок віків.

Нехай гуде дзвінка
Мелодія дротів,
Як пісня юнака
На радісний мотив,
Потужна, як рука
Селян, робітників.
* * *
ПАМ'ЯТІ ДРУГА
В п'яту річницю смерті В. Кобилянського

Втіхи ні крихти, —
а стільки терпінь!..
Душа до одчаю самотня...
Ти тільки сон,
перебіжна тінь...
Ти тільки тінь скорботна.

А хто розкаже?
Хто розповість
Про все, що в душі наболіло?
І втіха гість,
і смуток гість...
Прийшов — і піде несміло.

Стоїш у задумі,
мов сонний ліс...
Стоїш і шумиш помалу.
Не треба зітхань!
Не треба сліз!
Не треба смутку ні жалю.

Пролетить зима,
прошумить весна,
пробіжить-одлетить і літо.
Осінь надійде,
осінь сумна —
без пахощів і без цвіту.

Прощайся з усім.
І з нею простись, —
І сам одійди супокійно!
Може, й вона заспіває колись
цю пісню твою,
цю елегію мрійну.
* * *
ПРИВІТ ОСІННЬОМУ
...А було тихо. Було журно,
Аж доки з нетрів городів,
Мов свіжий вихор в хату курну,
З потужним криком, грізно й бурно,
Ти в наші села зелетів.

Прийшов у стомлені оселі
З юрбою радісних пісень,
Заколихав трухляві стелі,
Переорав сухі пустелі
І засвітив веселий день.

Вітай, великий чародію!
Тобі, осінньому, хвала!
Перетворив ти в дійсність мрію
І справдив зоряну надію,
Що в серці од віків цвіла.

Вже шостий жовтень, як пройшов ти
По наших селах і містах...
Тепер тобі, чарівний Жовтне,
По віки вічні не замовкне
Хвала на радісних устах.

І кожне свіже покоління
Неперебіжних сотень літ
Оддасть тобі своє горіння.
О революціє осіння,
Тобі щоразу мій привіт!
* * *
РАНКОВЕ СОНЦЕ
Ранкове сонце — серце моє, —
Дзеркальна глибінь тепла.
З прозорим ранком воно встає...
І гляньте! Імла втекла!

Вам не чужа моя душа, —
В ній плюскіт і ваших хвиль...
Хоч вас обігнала її межа
На сотні, тисячі миль.

Убогі душі я збагачу
Барвами ніжних фарб,
Жербрацькі торби позолочу...
Беріть мій світ, мій скарб!

Скільки німих у вас пісень!
Тільки торкнись! Поруш!
Я буд грати і ніч, і день
На арфах ваших душ.

Я не стурбую спокійних дум
Журбою своєї душі.
Люблю ваш біль, люблю ваш сум,
Як і радощі чужі.

Хіба ж не сонце — серце моє?
Душа — не прозора глибінь?
В повітрі замки вона снує
Над царством ваших терпінь.
* * *
СУРМАЧ
Не крик архангельської сурми
(Не вірю я в небесний суд),
А тут ідуть народи бурні,
Червоні маєва несуть.

Хіба ж не це жертовна барва?
В вогні і крові прийде він —
Та не Христос! (Надія марна!)
Не великодній ясний дзвін.

То з робітничого кварталу
Непереможна сила йде —
Руйнує вицвіле без жалю,
Будує світле, молоде.

І вже вгорі над димарями —
Не Магомет, Мойсей, Ісус —
Над королями, над царями
Потужний поклик розітнувсь.

Вставай, пригноблений віками!
Ламай трухлявини віків!
Безмежний простір перед нами,
За нами полумінь і гнів.

Вставай, скликай людей до штурму!
То дзвонить зброя, вихрить дим.
Із рук господніх вирвав сурму
Земний, нестримний херувим.

Він має зілля чародійне
На лемент і на плач.
Минуле вирите, розвіяне,
А над сьогоднішнім — Сурмач!
* * *
1 2