Вибухи що-разу ставали інтенсивніші й напруженіші. Вони глушили й забивали подих.
Це по той бік залізничного насипу відбувався генеральний бій. Бій був немилосердий і жорстокий. То був бій людини з природою. Люди рвали набоями гранітові скелі, і сивий дим з камінням летів у повітря!
Коли ми перейшли залізничний насип, нам здалося, що ми перепливли океан і потрапили до Америки, а це перед нами не наш український Кичкас. а яка-небудь золота копальня в Клондайку.
Німецька колонія Бетань розкинулася перед нами, пишаючися своїми черепичними червоними покрівлями. Не звертаючи уваги на грім вибухів, вуличками бігали діти, хазяйки готували обід, а на подвір'ях гули молотарки, здіймаючи золоту куряву.
Над колонією звисла хмара диму од вибухів і пилюки.
Коли ж ми підійшли ближче до центру Кичкасу й побачили американських інженерів у сомбреро, у високих черевиках у штанях пляшками, ми остаточно переконалися, що це перед нами справжні — коли не золоті, то електричні — копальні.
Після порогів і плюскоту Дніпра, після дикої природи, що оточувала нас кілька днів, ми були вражені тим рухом, що відчувався тут на Дніпрельстані.
Ось високо на горі, куди не дістануть хвилі Дніпра, будується величезний театр. Там, високо, стукотять молотки, гуркоче бляха, із тріском падають дошки. Люди, як птиці, стрибають високо в повітрі на покрівлі театру й наповнюють простір рухом і гучною працею.
Далі праворуч перед нами повстає високий будинок, весь у лісах, бинтах і дошках. Це закінчують будувати Дніпрельстанове Управління. Далі, на правому й на лівому боці Дніпра тисячі людей копають землю, тисячі коней і возів, здіймаючи неймовірну куряву, довгими нескінченними ланцюгами возять ґрунт. Гудки паровозів тривожно й настирливо вриваються в цей гамір вибухів, стуку й торохкотіння тракторів.
Пароплави, катери й човни розрізають води Дніпра, везучи в баржах каміння, пісок або ліс.
Вулицями Кичкасу гуркотять грузовики, автобуси й великі трактори, запряжені у вагони на гумових шинах.
До деталів приглядатися не можна, бо тоді остаточно губишся в цьому вирові праці й руху. Нархарчівські їдальні, касарні, базар, амбулаторія, почта — все це оточено юрбами робітників, галасом і стуком.
Тут у всьому почувається могутній хід соціялізму, могутній рух уперед. Тут здійснюється електрична мрія нашого Союзу.
В цих копальнях здобувають електрику.
Дніпрельстан зворухнув увесь південь України: тут тільки й чути розмови про нього. Розмови гострі й напружені. Безліч спліток, нарікань переплітаються зі справжнім захопленням.
Місцеві запорозькі газети віддають найбільше уваги Дніпрельстанові. Особливо гостро стежать вони за зловживаннями й за проявами бюрократизму та протекціонізму.
В газеті "Красное Запорожье" ми прочитали в одному з відчитів сміливі слова якогось робітника, що гостро виступав проти протекціонізму. Він заявив, що Дніпрельстан — це великий океан, що в нього вливається брудна, засмічена річка протекціонізму.
В цьому відношенні на Дніпрельстані, дійсно, не все гаразд. Старі специ, що працюють на Дніпрельстані, ніяк не можуть і тут позбутися своїх старовинних звичок, але око робітника гостро стежить за ними, і всі їхні махінації рано чи пізно викривається.
Нас трохи вразив ще один момент — це абсолютна відсутність культурної роботи. Вже зовсім не говорячи про будь-яку українізацію, яка, можливо, й непотрібна, бо тут працює, за даними старшого інспектора Дніпрельстану інженера Ковгуна, 60% українців, тут неможливо знайти українську газету, а тим більше українську книжку.
Ми вважаємо, що це е хиба, яку слід виправити нашому Держвидаву та Політосвіті.
Не зважаючи на те, що тут більшість робітників-українців, все написано тут російською мовою. Ми старанно тут шукали слова Дніпрельстан, що всім подобається своєю звучністю, але ніде його не знайшли.
Це є лише прикра зовнішність, бо Дніпрельстан є в глибинах тієї робітничої маси, що так напружено здобуває електричну енергію.
Зовнішність завше, звичайно, залежить од культурної верхушки. Верхушка на Дніпрельстані складається з інженерів та спеців.
Нам довелось познайомитися з кількома з них, коли ми їхали з Запоріжжя до Херсону.
Першою нашою сутичкою з ними було питання про українізацію. Треба було б чути всім, як ці вигодовані на радянських хлібах люди міркують про українізацію.
Українізація — це насильство. Українські селяни всі говорять російською зіпсованою мовою. Українська мова — це суржик, це вигадка петлюрівців. І, нарешті, сам старший інспектор Дніпрельстану, інженір Ковгун, заявив, що українців привезено з Галичини.
Тоді ми заявили, що коли далі логічно так міркувати, то можна дійти висновку, що малпу* вигадали німці.
З другого боку, коли йде розмова про Дніпрельстан, ця публіка стає надзвичайно шовиністичною.
Вони всі обурливо заявляють: "Ми — запорожці, наші предки звідси, ми — українці, а нас звільняють з Дніпрельстану й виписують людей із Москви. Москва все захопила в свої руки й не дає нам ходу".
От вам і верхушка!.. І добре роблять, що звільняють отаких спеців, — подумали ми, — бо тоді б дійсно всі родичі запорозькі мали б нагрузки, а Дніпрельстан не посувався б ні на крок.
Такі розмови призводять до того, що навколо Дніпрельстану утворюється неприємна атмосфера спліток. Ми добре розкусили цю публіку, і всі ці розмови не зіпсували нам настрою, не зменшили нашого вражіння від великих радянських будов.
Робітникам Дніпрельстану потрібна хороша преса, їм потрібна книжка і культурна розвага.
Письменникам слід не сваритись, а працювати так, як працюють на Дніпрельстані. Курбасові слід дати кілька гастролів у театрі, що будується над Кичкасом.*
Тоді, може, й специ довідаються, що українців не привезено з Галичини, а малпу вигадали не німці.
А селянство й робітництво, що напружено б'ється з природою, що провадить регулярну жорстоку війну з нею, мусить мати культурний відпочинок та культурну розвагу.
Запоріжжя, Нікопіль, Херсон, лимани і Чорне море...
Рівні береги, широкий Дніпро... Старий Дніпро останні роки котить свої повиті розвінчаною романтикою хвилі.
Перед порогами у Дніпропетровську, недалеко берега, є надзвичайно цікавий будинок, що саме тепер ремонтується. Це — колишнє купецьке зібрання (тепер буде робітничим клубом, звичайно). Ми не пам'ятаємо імени архитектора цього будинку, але ж його твір — це геніяльна сатира на тих, для кого він будував.
Величезний, трохи присадкуватий, будинок зовні суворо витриманий в стилі... банківського бюрка. Так-так — бюрка, не більше. Знаєте, такого американського, що коло нього людина мимоволі здається лише придатком до рахівничої машини.
Вікна будинку великі, але ж вузесенькі. Це не вікна. Це величезні щілини, що крізь них визирає хижо на всі боки потвора-павук капіталізму, добре захищений бетонними мурами від нападу.
Байдуже. Не допомогли бетонні мури. Робітничі хвилі, ніби сміючися й жартуючи, обертають страхіття-будинок, цей пам'ятник капіталізму на Вкраїні, у свій культосередок.
Робітничі хвилі, по той бік порогів, гарячково б'ються у вирі праці перед підніжжям велетенського пам'ятника майбутнього вільного життя всіх трудящих...
Вже опускаються в хвилі старого Дніпра перші ряжі (клітини з камінням), закладаючи першу "перемичку". З нею рівнобіжно буде друга. Тоді між ними візьмуть Дніпрові хвилі та й вичерпають без ніякої пошани до їхнього славетного минулого. І тоді на сухому дні супроти Хортиці (що то вона бачила) — та й збудують бетонний мур. Ото й буде гатка...
Тоді, поволі, підуть хвилі Дніпрові все вище, все вище, — ніби в останній бій...
Та де там — годі!.. Для них уже будуть готові шлюзи...
Темної бурхливої ночи виніс нас пароплав, гойдаючи на хвилях, з лиману в море.
Прощай, старий Дніпре! На той рік, на провесні, прокинешся вже молодим Дніпром. Дніпром електричної енергії майбутнього, широкого й вільного, як це бурхливе море...