Ні пісні далекої, любого слова,
Ні долі, ні світла, і в думах журливих
Сама тільки мука...
Самий тільки жаль невимовний за щастям,
Самі тільки спомини сонця палкого,
І туга безкрая, і тихії скарги
Життя молодого...
Ось дивиться пильно з кутків самотина,
І холодно, й сумно, і темно навколо,
І тихо схиляється смерті в обійми
Потомлене чоло...
* * *
І сонце не гріє, і вітер не спить,
Гойда мої думи і душу смутить,
Притулку шукає і в розпачі б'ється,
І з тихого щастя людського сміється...
І дух мій, як вітер осінній, пита:
Де сонце, де правда і долі мета?
Хто світло від зору людського ховає?
Чом дух мій даремно до сонця взиває?!
Ні світла, ні долі... Кругом все мовчить,
І думка не може утихнуть, спочить...
І мало їй місця, і мало простору,
І сліз, і одчаю, і неба для зору!..
* * *
ДО В. Б.
Нас повести в мій рай, рай моєї душі,
Вам, що прагнули бачить щасливим свій край
І зустріли недолю й зневіру;
Нас, півмертві, нещасні, самотні й смутні,
Що хотіли уздріть в променистім вогні
Наше слово палке незалежним,
Вас повести до щастя — ось мрія моя,
Що змагається з горем безмежним!..
Море темряви вколо лютує й гуде,
Буйний вітер літає свавільно...
Хто запевнить мене, що нас смерть усіх жде?
Я не вірю й не вірити — вільно!..
Я прозріла давно!.. І для вас, бачу я,
Ще за хмарами сонце не згасло,
Вже зібралась до купи народна сім'я,
Залунало відродження гасло!..
Що для сміливих духом змагання і мла?
Що всі блискавки темного неба?
Що до гніву нам хвиль, коли думка пала?!
Що до ночі, як сонця нам треба?!..
* * *
Далеко-далеко від рідного краю
Про нього я мрію у тиші смутній,
І спомини тихі колишнього раю,
Як сон, виринають в уяві моїй...
Ось наче в озерці між верб затонулий
З дитинства ще любий з терасами дім,
І сад весь замислений, наче поснулий,
І степ необмежний в мовчанню німім.
А там, десь у далечі, ген за рікою,
Між тихими скелями спів чабана,
І сонця згасання бліде за горою,
І сиза вечірня на обрії мла...
* * *
З ВЕСНЯНИХ НАСТРОЇВ
Кинь життям журитись марно
І забудь чуття оте,
Глянь, як ввечері палає
Верхогір'я золоте,
Як свавільно море грає
І до берега біжить,
Як бажає ніжна зоря
На блакиті неба жить!
Глянь, як лине з-понад моря
Вечорова тиха мла,
Як у скелях сон ласкае
Гордовитого орла;
Як зелений шум зникає
І бори соснові сплять,
Тільки зорі над землею
Про весну чудову снять!..
Заспокійся й ти душею
В чарах ночі і тепла,
Наче тиха та рожева
Вечорова ясна мла!..
Втихомирилася мева
І леліє гарні сни...
Тихо-тихо понад морем
Линуть пестощі весни..
* * *
КРИК ЧАЙКИ
Я не боюся ні грому, ні хмари —
Змалку я звикла до гнівних пісень:
Серця мого не злякають примари,
В темряві бурі не згубиться день...
Я —провозвісниця гніву безодні,
Білая чайка над морем сумним,
Думка, що збуджує сили народні,
Гасло, що променем сяє ясним!
Море розбурхане плеще і виє,
Кидає піною, рве береги,
Буря і блискавка спалить і змиє
Все, що піднятись не мало снаги...
Гей же, до мене, чайки, прилучайтесь,
Лучче не жити, а згинуть в бою.
Хутко зі мною над морем єднайтесь,
Міцно борітесь за долю свою!
* * *
Спить, повитая серпанком,
Україна в чарах ночі,
Смуток місяць зустрічає,
І про степ, і щастя волі
Тихо снять сумні тополі...
Стогнуть струни десь бандури,
Плачуть думи над рікою,
І минуле сниться тишком,
А думки і чоло хмуре
Вітерець ласкає нишком...
"Щастя прийде,— він говорить,—
Все прокинеться і встане,
Будуть люди в світлі жити,
Й сонце яснеє прогляне!"
Правду вітер той шепоче
І розважить зорі хоче...
Правду вітер той шепоче,
Правді вірять ясні зорі,
Віють легкії надії,
І в палких обіймах ночі
Серце плаче, серце мліє..
Ось і небо зчервоніло,
Згасла зірка над рікою,
Темінь журная розтала,
І, як небо заясніло,
Сонце ясне тихо встало!..
* * *