Доводилося осилювати кожен сажень роз'ятреної дороги, часом сани повзли по грязюці, тоді гуртом впрягалися й допомагали змореним коням. Сніг танув швидко й помітно. Тала вода заповнювала глибокі вибалки, яри, доводилось розпрягати коней і самотужки витягати сани з води.
Шостого дня в далині зачорніли береги Ангари. Річка спухла, зловісно синя, готова щохвилини розірвати кригу. Ще тихше рушили далі. Попереду обережно йшов провідник, а за ним черідкою, тихо й мовчазно, як за покійником, повзла експедиція. Коні полохливо шорошили вуха, чуючи небезпеку, й обережно торкалися ніздрястої криги.
Цілу добу йшли без сну й їжі, з натягнутими, як струни, нервами.
Другого ранку дісталися Кежми. Всі полегшено зідхнули. А надвечір обличчя зовсім посвітлішали, зав'язалися розмови, бо з півночі подув холодний вітер і небо почало сіяти сухі іскристі сніжинки. Весна лишилася за Ангарою. Слава, весна позаду!
Двісті дворів Кежми стояли трьома рівними рядами — це останнє селище на півночі, а далі тайга, трясовини, багнища й лише де-не-де дрібні, як крапочки, факторії та чуми тунгусів.
Весна позаду, але треба тікати. За два дні експедиція знову рушила в путь, найнявши дві нових підводи й четверо робітників.
І знову день і ніч, часто без сну, уперто посувалися вперед на північ. Аскольд умудрявся спати на ходу. Часом спотикався і, падаючи, приходив до тями, здивовано дивився на туманні силуети саней, коней. Знову приходив сон, кріпко стуляв вії, і ноги знову механічно крокували далі.
На четвертий день, як вийшли з Кежми, експедиція дісталася Вановари — 800 кілометрів лишилося позаду.
На високім правім березі Катанги, притулилася остання північна факторія. На південь через болота, страшні трясовини, в'ється вузенька дорога-тропа. В другі боки дороги немає. Зелені трясовини, що тонуть ночами в білих туманах, лежать навколо. І лише великий знавець тайги, її законів, улюбленець тунгус зі своїм легконогим оленем не боїться кочувати в цьому краї.
Взимку або в пізню осінь можна дістатись до факторії, коли замерзнуть, скуті страшенним морозом, багновища, таєжні річки. Влітку, навіть засушливого літа, дістатись з Кежми до Вановари майже неможливо. Білі кістки коней біля берегів багновищ жахливо доводять цю істину.
Горський знав це добре, тому так поспішав до Вановари. Ладен був дістатися факторії якнайскоріше за всяку ціну. Ще трішки, й експедиція запізнилася б, тоді довелося б чекати зимового шляху. Але й зараз треба поспішати. Уперед, невтомно вперед!
*
За два дні збудували три човни. Професор сам допомагав пиляти сосни, волоком, вкупі з робітниками, тягав їх до факторії. І коли човни були вже готові, весна не забарилась прийти й сюди.
Крига на Катанзі з гуркотом затріщала, почала колотися, і за день поповзла геть униз.
Погожим ранком на воду пустили "Болід", "Комету", й "Аероліт" (ідея Аскольда). Перевантажили груз і, коли все було готове, професор урочисто, з першого човна, махнув прощально рукою. З берега загукали:
— Щасливої дороги!
Аскольд схопився й жалібно подивився на Павла. Той запитав:
— Що таке?
— Лист!
— Який лист?
— Майї!
— Що?
— Лист Майї забув надіслати.
— Як же ти забув?
Аскольд почервонів і тихо, збентежено, відповів:
— Та я, бач, забув… написати. — І вже сміливіше додав: — От я йолоп, так йолоп!
*
Шалена течія мчала човни до гирла Чамбе — правого допливу Підкаменної Тунгуски. В гирлі професор наказав повернути човни вгору. Почався найтяжчий перехід. Треба було плисти проти весняної течії.
Весла не допомагали, човни уперто зносило вниз, налагодили лямку, впрягалися по черзі і, слизьким берегом, попід стрімкими скелями, обминаючи валіж, тягли човни вперед.
Пройшовши двадцять кілометрів, губили рештки сили і падали безтямно біля вогнища.
На п'ятий день зі Сходу й Заходу до річки підступили високі пасма Буркана. Професор пізнав їх гостроконечні голі верхів'я. Він не помилився, це вірний й найлегший шлях до місця падіння аероліту, ось і знайомий, стиснутий в обіймах каменю, скажений поріг.
Табір розташувався за кілометр від порогу і професор, чатуючи вогнище, забувши втому, суворо до пізньої ночі прислухався до зловісного грохоту валів.
На ранок підійшли до порогу. Швидко розвантажили човни і порожняка почали перетягувати по одному на високий заловок порогу.
Аскольд прип'явся до високого берега і націлився кіноапаратом знімати перехід.
Найбільший "Болід" витягували тричі й тричі шальні струмені кидали його назад у водоворіт до скажених мертових товкунців.
Вчетверте, напруживши до болю мускули, ледве-ледве перетягли човен.
Взялися за другий.
Робітник ніяк не міг справитися зі стерном, човен крутило й кидало на всі боки. Враз професор скинув кожуха й нервово вигукнув:
— Слухайте, вилізайте, дайте я спробую!
Човен підтягли до берега. Горський сів на корму.
— Тягніть! — скомандував він і щосили наліг на стерно.
Човен хистко пішов до порога. Півчовна вже було на заловкові, як враз скаженюща течія хлюпнула на "Комету". Човен крутнуло, повернуло боком до течії, ще хвилина — і всі побачили, як блиснуло дно й Горський зник у водокруті.
Ніхто навіть не скрикнув. Помертвіли обличчя — всі бачили, як в страшних хвилях стрибав перевернутий човен, а згодом біля самого порогу виринула голова Горського.
Ще мить — і Марич, мабуть, кинувся б у воду. Але його схопив за руку Самборський і, пхнувши назад на берег, хутко почав скручувати в кільце линву. Скрутивши, розбігся й щосили, рвучким розмашистим рухом, як ласо, кинув у річку. Кінець кільця впав на голову Горського. Вчений підвів руки, схопив кінець, і знову на мить зник під водою.
— Тягніть! — несамовито скрикнув Самборський.
Марич щосили вхопив линву й потяг до себе.
В цю мить почув, як хтось його гукає. Підвів голову і побачив на скелі Аскольда. Оператор, вимахуючи роздратовано руками, гукав:
— Товаришу Маричу, вбік, убік, я ж вас прошу! Кадр мені псуєте!
Марич, як загіпнотизований, одійшов у бік.
— Ось так! — радо вигукнув Аскольд, і схопив ручку апарата. Крутив і радісно гукав до дядька, що тримаючись за линву, плів до берега. — Дядю, дядю голову вище! Ось так! Ще трішечки! Ще! Дякую!
На березі професор здригнув, нервово засміявся. Марич здер з нього мокрий одяг і накинув доху. Професор мовчки вдячно потиснув руку, простяг долоню до чола, натрапив несподівано на окуляри. Знову нервово засміявся і здивовано промовив:
— Ви тільки погляньте, окуляри мої цілі! От оказія!
*
Несподівано за скелястим горбом, де експедиція мала пристати до берега, виринули чорна пластата будівля і гостроверхий тунгуський чум. Горський підвівся, пильно поглянув уперед і здивовано знизав плечима.
— Дивно… біля самої ущелини… так далеко, — промовив він сам до себе й зараз же наказав правити човни до зимовника.
Звідти, мабуть, помітили човни, бо від чуму відокремились дві постаті й почали наближатися до берега.
Хазяї зимовника, — присадкуватий косоокий тунгус, з понівеченим віспою обличчям, у кудлатій подраній шапці, і росіянин, молодий парняга років двадцяти трьох, безвусий, з обвітреним бордовим обличчям, — здивовано дивились на незнайомих гостей, але охоче взялися витягувати човни. За роботою отак розбалакались і познайомились.
Тунгус, широко посміхаючись тонкими гострими губами, тикав собі пальцем у груди, довго повторював одну фразу ламаною мовою:
— Аванька Лючетан, люче, Аванька Лючетан. Олень… мислівство…
Хлопець суворо пояснив:
— Тунгусом Лючетаном зовуть його. Живе з оленів та мисливства.
— А ти з ним живеш, чи як? — здивовано й собі запитав Горський.
— Я вроді як син йому, — охоче, але суворо одповів парубок. — Батько мій тут десь колись багатющу розсип золота знайшов, та попользуватися не встиг — ведмідь на полюванні його порішив, я тоді малюком був.
Парубок помовчавши, хитнув у бік тунгуса головою.
— Так він мене вроді як за дитину взяв.
— А як же з золотом? — з усмішкою запитав Марич.
Хлопець повернувся до нього, недовірливо окинув зором і притишено буркнув:
— В секреті татко держав. Тепер я шукаю. А ви що, теж по золото?
— Е ні! Ми по камінь "небесний" їдемо. Чув може, на Великій Трясовинні впав?
Парубок насупив брови, повернувшись до тунгуса, проказав йому декілька незрозумілих слів. У того враз жахно розтулилися очі і він, сполохано озираючи всіх, вигукнув:
— Огда! Ой диво, диво! Тайгу валив, тайгу кінчав. Огда тайгу палив!
Горський з усмішкою поклав ліву руку на плече тунгусові, а правою вказав на ущелину, що тяглася чорною смугою геть на північ. Тунгус замовк.
— Слухай, Лючетане, знаєш тропу?
Тунгус, очевидно, не зрозумів слів професора і, безпорадно оглянувши всіх, повернув очі до свого приймака. Парубок переклав слова професора по-тунгуськи. Тоді Лючетан злякано замотав головою, а по тому, ніби подумав трохи, стих і після павзи знову повернув голову до професора. Заговорив щось, швидко-швидко повторюючи фразу: "Джан-пуд мука. Джан-пуд мука".
Парубок переклав:
— Каже, аванька туди сам ходити боїться. Страшно, каже, але з вами піде, якщо дасте десять пудів муки.
Всі позирнули на Горського. Десять пудів муки у тайзі в цю пору — нечувана ціна! Горський, подумавши, відповів:
— Дамо, але прийдеться йти аж до факторії.
Парубок знову звернувся до тунгуса й переклав йому слова Горського. Лючетан радо закивав в знак згоди головою.
— А спитай його — шаманити вміє? — попрохав з усмішкою Горський.
Хлопець переклав прохання і тунгус, ніяково посміхаючись, замотав головою.
— Ні, люче ні.
— А то перший раз довів мене провідник сюди, довів і хоч би крок далі, — звернувся до всіх професор. — Прохав, прохав, не допомагає. А потім почав шаманити. Пошаманивши, підвівся і пророче проговорив: "Ідеш бає, ну, іди, іди. Там минеш Ділюшму, потім попадеш на Хушмо, по ній пройдеш Ухогитон і Ухогагіто, а там побачиш струмок Великої Трясовини. Я буду радий, коли мине тебе лихо!"
Професор замислився. Ніхто навіть не посміхнувся.
На ніч біля вогнища лишився вартувати Самборський та приймак тунгуса.
Години за дві зимовник загус в темряві. Ватра спалахувала слабким полум'ям, а згодом ледь-ледь жевріла. Самборський, що сидів, низько схиливши голову на гвинтівку, підвівся, сторожко постояв нерухомо, потім тихо торкнув парубка. Той готовно підвів голову і миттю став на ноги.